Слава ЗСУ!

Саша посміхнувся і вийняв з кишені листки з журналу.

Михайло поважно сів за ноутбук.

- Твій тато зняв пароль?

- Ага. Дякую, що не видав мене у директора. Бо ці вчителі і так на мене вже дивляться, як вовки.

- Ага, – махнув головою Саша. – Я боявся, що в тебе ноутбук відберуть.

- Ні, не відберуть, - засміявся Мишко. – Хоча мама здогадалася, що це я вікно розбив.

- Справді?

- Ага. Я сам себе видав, коли гроші просив.

- І що?

- Нічого, - знизав плечима Мишко. – Мені нічого не було.

- Це вона ще татові твоєму не розказала.

- Розказала! – випалив Михайло. – І теж нічого.

- Справді? Зовсім нічого?

- Нічого, - сміявся Мишко, щось натискаючи на ноутбуці.

- І що, тато взагалі нічого не сказав?

- Сказав… Що мені пощастило мати таких друзів.

Програма запустилася і Саша швидко підсів до Мишка.

- Диктуй мені адреси, а я буду вводити і дивитися, де знаходяться ці будинки.

- Давай, - Саша розвернув листок, - Адзельска Оксана – вул. К.Маркса, 16, кв. 9.

Мишко почав вводити дані в комп’ютер.

На екрані з’явився будинок, де живе Оксана.

- Ні, - покачав головою Мишко. – Надто далеко. Далі давай.

Саша почав диктувати, а Мишко вносив адреси в ноутбук і на екрані можна було побачити будинки усіх однокласників. Але усі вони знаходилися надто далеко від балкону Саші.

- Щось нікого немає. Здається, всі вже? – перепитав Мишко, протираючи очі.

- Ні, одна лишилась. Остання. Янець Даша.

- Та ні, точно не вона, - зітхаючи, промовив Михайло. – Дарма лише час втратили, краще б, в танчики пограли.

- Угу.

- Яка там адреса?

- Провулок Жоваківського, 10.

- У нас навіть така вулиця є, - здивувався Михайло і ввів дані в програму.

- Ого! Дивись! Будинок поруч з нашим! – раптом викрикнув Саша.

Мишко швидко встав, підбіг до вікна, і поглянув крізь скло униз. Дійсно, між двома високоповерхівками, в яких жили хлопці, стояло декілька одиноких приватних будинків, на які ніхто не звертав уваги.

- Невже Янець? – здивовано перепитав Мишко. – Просто не вірю.

- Та ні, точно не вона. Це якась помилка, - покачав головою Саша. – До того ж, голос у неї грубий, а у Янгола – гарний та ніжний.

- І брехливий, - перебив Михайло. – Але Дашку перевірити, все одно, треба. Вона може бути розумніша, ніж ми думаємо.

- Вона? Розумніша? – засміявся Саша.

По правді сказати, Саша рідко кепкував з людей, які були дурніші за нього. Зазвичай, він до усіх ставився з повагою. Але Янець Дашу Сашко ніяк не міг уявити в ролі стратега, який будує плани, як когось обвести навколо пальця.

Янець Даша ні з ким не спілкувалась, сиділа на останній парті, була грубою, не вихованою і мала п’ятірки лише з фізкультури. Всім хлопцям, які її дражнили та називали горилою, вона легко давала здачі. Навіть, на новорічний вечір Янець Даша не одягала бантиків чи гарненьких платтячок, а носила свій один єдиний спортивний костюм. Якщо вона, дійсно, і є той Янгол – то це найбільше розчарування в житті Саші, адже він уявляв Янгола гарненькою дівчинкою з голубими очима, такими як у Поліни. Та й взагалі, Янголи вони ж мають бути вродливими, а не два метри довжиною.

- Як ми перевіримо її? – запитав Саша.

- Поки не знаю. Треба придумати план. М-м-м… Можемо зловити її на гарячому?

- Як?

- Я прийду до тебе в гості, і коли вона подзвонить тобі по телефону, я наберу її номер з мобільного. І якщо у неї буде зайнято, значить, точно вона.

- Ага, клас. Тільки треба телефон записати, щоб ти міг їй подзвонити.

- В журналі є!

Мишко похапцем схопив листки і ткнув пальцем у графу телефон напроти прізвища Янець Дарья. Але там, замість номера був лише напис: «Телефон відсутній».

Сашко сидів у себе на балконі і тримав у руках телефон, і споглядаючи небо, чекав дзвінка. Йому було дуже страшно. А раптом, той Янгол дійсно схожий на двохметрового атлета, замість гарненької блакитноокої дівчинки. З таким Янголом зовсім не хочеться спілкуватися. І секрети йому довіряти теж не хочеться.

Саша притискав трубку сильніше до телефону, щоб часом не пропустити дзвінок. Сьогодні він мав запитати у Янгола, яка вона на вигляд.