Слава ЗСУ!

Минуло з-півгодини, і нарешті, роздався дзвінок.

Саша схопив трубку.

- Ало.

- Ого, як швидко, - роздався голос з телефону. – Я, навіть, не встигла номер набрати, а ти вже відповів. Чекав мене?

Саша нічого не відповів, розуміючи, що брехати, що займався своїми справами, марно.

- Як справи?

- Нормально! – випалив Саша.

- І все? – здивувалася дівчина. – Нічого не хочеш розповісти? Про Поліну? Про Михайла?

- Ні… Ти ж і так все знаєш.

- І то правда.

Саша на секунду замовчав, важко ковтаючи слину.

- А яка ти на вигляд?

- Що? – не зрозуміла дівчина.

- Ну-у-у, ти гарна? – невпевнено почав Саша.

- Звичайно, - посміхнулася Янгол.

- А на кого ти схожа?

- На себе, на кого ж іще? На Янгола.

- Ну-у-у, а я ніколи не бачив Янголів. Які вони? Які? Великі, маленькі. Які? Я ж не бачу, - нервово говорив Саша.

- Я така сама, як людина, тільки з крилами.

- А який в тебе зріст? Колір очей, волосся.

- Колір волосся - русий, волосся довге, до пояса і трохи закручується, очі – голубі. Зріст – не знаю, я не мірялась ніколи. Але я не дуже висока. Середній зріст.

- Добре, - полегшено зітхнув Саша. – Я радий, що ти саме така.

Янгол засміялася.

- У тебе є схожі знайомі? – поцікавилась вона.

- Угу, - радісно махнув головою Саша. – Поліна.

- Ясно. Як у тебе з нею справи? Вже подарував їй перстень з камінчиком кольору її очей?

- Ще ні, - зітхнув Саша.

Вранці Саша чекав Мишка до останнього, але Мишко так і не з’явився. Десь о пів на дев’яту вийшла з під’їзду Мишкова мати, і сказала, що той давно пішов. Саша стрімголов помчав до школи, розуміючи, що запізнився на більшу частину першого уроку.

Та, як виявилось, запізнення було не найбільшою проблемою, яку Сашкові потрібно було сьогодні пережити. Коли він зайшов у клас, і ще навіть не встиг вибачитись за такий пізній прихід, всі почали сміятися з нього. Саша спочатку здивовано оглянув себе, припустившись, що, можливо, десь з рукава в нього стирчить шкарпетка, чи іще щось, але нічого дивного не побачив.

Тоді поглянув на Мишка, а той лише сумно і винувато опустив очі.

Весь той день був наче жахом для Саші. Всі сміялися з нього через те, що він розмовляє з Янголом. Микола противно гиготав і запитував, чи не дзвонить по ночах Саші окрім Янгола іще Наполеон чи, може, Ленін.

Саша здогадався, що це Михайлових рук справа. Це він усім розповів. Тільки незрозуміло навіщо.

Мишко весь день мовчав. На перервах робив вигляд, що читає підручники, на уроках не розмовляв, натхненно пишучи конспекти.

Саша не намагався з’ясувати в чому справа. По-перше, йому не дозволяла гордість заговорити першим, а по-друге, що тут з’ясовувати. Мишко підставив його – просто розповів усім Сашкову таємницю..

Єдина, хто не сміялася, та не кидала жартів – Поліна. Вона весь день писала якісь віршики в блокнотику і задумливо розглядала якісь записи.

Саші було приємно, що вона не опускалася до рівня всіх однокласників, і він сподівався, що можливо, вона взагалі не чула цю всю історію, і тоді завоювати її буде простіше.

Після уроків Саша накинув свою куртку, і не став чекати, поки збереться Мишко. Саша чув, як шепотілися дівчата йому услід, як гиготав Микола, кидаючи услід свої жарти, типу: не забудь подзвонити Янголові.

- Іди до біса, - обернувся і раптом промовив Сашко.

Микола приголомшено поглянув на Сашу.

Це було найгірше, що коли-небудь говорив Сашко. Завжди він був дуже несміливим і ввічливим. Ніколи не говорив поганих слів, ніколи не влізав у чужі розмови, а коли його перебивали на пів слові, просто замовкав, розуміючи, що іншим просто не цікаво. Чомусь він вважав, що, взагалі, не мав права навчатися в цьому елітному класі, а отже, і на власну думку теж не мав права. Тому, завжди з усіма погоджувався, а точніше, просто мовчав, коли інші приймали рішення за нього. Але сьогодні цей бридкий Микола просто дістав його. Ще й Мишко. Як, взагалі, міг так вчинити… І чому в такій ситуації Саша має мовчати? Хіба він не правий?

Микола насуплено підійшов до Саші і схопив його за комір.

- Ти! – викрикнув він. - Повтори, що ти сказав?

Сорочка Саші сильно стиснула йому шию. І він злякано поглянув на розлюченого Миколу. Хлопчик вже хотів було вибачитися, але раптом побачив, як пильно Поліна дивиться на нього. Зібравши в долоню усю свою сміливість, Саша повторив: