Слава ЗСУ!

- Іди до біса!

- Що ти сказав? Ти, бомж!

Микола схопив Сашу обома руками за куртку і кинув об стіну. Від удару Сашко відлетів на півметра та вдарився об дерев’яну дошку.

- Ти мені ще за скло не відповів і за руки розбиті, - крикнув Микола.

- Ну за скло я маю відповідати, - раптом почулося ззаду.

Микола обернувся. Позаду стояв Мишко.

- Мишко, так це ти мене штовхнув? – здивовано перепитав Микола.

Мишко нічого не відповів. Він червоними від злості очима дивився на Миколу. Мишко розумів, що можна обзивати один одного, як хочеш, але тикати під ніс Саші його бідність – це вже не людяно. У нього ж тато - інвалід. І сім’я дуже бідна.

Мишко стиснув кулаки обома руками і кинувся на Миколу, та Микола, який фізично переважав усіх хлопців в цьому класі, легко відштовхнув Мишка на перші парти.

- З тобою ми пізніше поговоримо! А зараз розберуся з цим бомжем, щоб і далі сидів в своїй норі і не вилазив, де не просять.

Микола вже замахнувся вдарити Сашу, аж раптом, до Саші підійшла Поліна.

Вона, зовсім спокійна, не зважаючи на все, що тільки-но відбувалося, показала йому якийсь листок:

- Ти можеш допомогти мені? - тихо запитала вона.

Приголомшений Саша махнув головою.

- У мене не виходить зримувати ці строки.

Поліна взяла Сашу за руку і повела за собою за свою парту.

Великими здивованими очима їх провели Микола та Мишко.

Потім Мишко підняв свій рюкзак, який впав від удару об парти і, закинувши його на плечі, пішов додому.

Саша прийшов додому, і одразу направився на кухню. Настрій у нього був якийсь дивний. Мабуть, вперше за весь час у нього був такий неймовірний настрій. Він відчував себе, як переможець, який вже трохи навіть втомився від перемог та слави. Сама Поліна звернула на нього увагу і попросила про допомогу! Хіба потрібно щось іще? Всі інші проблеми – Мишкова зрада, Микола зі своїм гоготом – просто тануть у порівнянні з цим.

Саша зазирнув у холодильник і дістав каструлю з супом. З морозилки дістав пельмені.

У двері хтось подзвонив.

- Хто там? – підійшов до дверей Саша.

- Це Мишко.

Саша зітхнув і відчинив двері.

- Привіт, - сумно опустив голову Мишко.

- Бачились.

- Ти завтра о котрій в школу? – не піднімаючи голови, запитав Мишко.

- О котрій захочу. Тебе тільки це не стосується, бо чекати тебе сорок хвилин я завтра не збираюся.

- У мене були причини! – вигукнув Мишко.

- Які причини, Мишко? – нарешті виплеснув емоції Сашко. - Які можуть бути причини, щоб примусити мене сорок хвилин простояти під під’їздом?

- Я побачив Дашку…

- І що з того? Що?

- Ми вчора дивилися, що вона живе на провулку Жоваківського, 10. А отже, по Леваневського їй до школи ближче. Але коли я вийшов сьогодні раніше, вона стояла за рогом мого будинку і когось чекала. А як тільки побачила мене – одразу пішла до школи. Я виходжу, зазвичай, дуже пізно, а от ти чекаєш мене з пів восьмої, а отже о такій порі вона могла чекати лише тебе.

- Навіщо це їй? – не зрозумів Саша.

- Як навіщо? Сашо, вона закохана в тебе. Дзвонить тобі, підглядає за твоїми вікнами, прикидається твоїм Янголом, бо боїться зізнатися і сама подзвонити.

- У неї ж нема телефону!!!

- А мобільний! Можна дзвонити і з мобільного.

- Дорогувато так з мобільного ні про що теревенити, - заперечив Саша.

- Може у її тата безлімітний, тому і дзвонить тобі лише ввечері.

Сашко нічого не відповів.

- Коли вона пішла, я попрямував за нею. А вона робила вигляд, що не бачить мене. Коли я прийшов у клас, то вертатися за тобою було вже пізно, бо через п’ять хвилин мав бути дзвоник. І тому я вирішив ніби ненавмисно розказати усе Миколі про твого Янгола, але так, щоб чула Янець. І подивитися на її реакцію, розумієш? А коли почав розповідати…

- То робив це так голосно, - сердито підхопив Саша, - що всі порозвішували вуха, і всім стало дуже весело, що в вашому класі вчиться такий телепень, як Саша Гомельчук, який вірить у всілякі нісенітниці, та ведеться на кожний телефонний прикол. Ти був в центрі уваги, бо розповідав новину дня! Микола голосна гиготав, а всі інші просто стояли навколо вас і сміялися наді мною.

- Ну-у-у… Приблизно десь так і було, - сумно опустив голову Мишко.