Слава ЗСУ!

- Там, здається, хтось побіг.

- То кіт!

- Не схоже, - прошепотіла Янгол.

- Ні, я точно знаю. Сусідський.

- Якийсь ти дивний сьогодні, може, я якось іншим разом подзвоню.

- Ні, стривай, поговори зі мною.

- Про що?

- Я хотів тобі щось розповісти… Про-о-о… Про-о-о, - не міг придумати Саша. – Про Поліну.

- Розповідай.

- Вона вчора брала мене за руку.

- Так, я бачила. Це важливо для тебе?

- Ага, - похитав головою Саша. – До тебе ніхто в двері не дзвонить?

- В які двері? У нас є тільки ворота в рай, - посміхнулась Янгол.

- М-м-м, мабуть, здалося…

- То що там про Поліну? – продовжила розмову Янгол.

- А-а-а, та так, неохоче розповідав Сашко. - Вона просила, щоб я допоміг їй написати вірш.

- Ти допоміг?

- Так, мені здається, в мене вийшло.

- У тебе завжди виходить, - махнула головою Янгол. - Мені здається, їй подобаються твої вірші. Міг би написати для неї цілу збірочку. Тільки знаєш… Цього разу так нав’язливо не демонструй усім цей листок. Не треба, щоб усі бачили. Нехай Поліна зрозуміє, що ти це робиш лише для неї і думка інших тебе не цікавить.

- І то правда… Гарна порада. Напишу.

- А перстень ти ще не купив?

- Ні, - сумно відповів Саша.

- Шкода, він подіє, я точно знаю.

- А зараз в двері до тебе ніхто не дзвонить?

- Сашо, які двері? Нема дверей. Я ж пояснюю!

Саша на хвилинку замислився. Він згадав, що коли сказав, що Поліна взяла його за руку, то Янгол відповіла, що теж це бачила. А в класі тоді були лише Микола, Мишко, Поліна та він. Якщо це Янець Даша, то хто міг їй розповісти?

- Янголе, - раптом промовив Саша. – Хочу задати тобі питання.

- Задавай.

- А от Поліна, коли звернулася до мене по допомогу, якого кольору у неї був листочок, на якому вона писала свій вірш?

- Зеленого, - впевнено відповіла Янгол. – Світло зеленого.

Саша посміхнувся.

- А що?

- Та ні, нічого… Пробач мені… Просто ми з Мишком, насправді, хотіли тебе піймати. Думали, ти - ніякий не Янгол. Думали, це Янець Дашка мені телефонує. А виходить, дійсно, Янгол…

- А чому саме Янець Даша?

- Вона живе біля мого будинку. Ми думали, їй видно мій балкон і мене, і вона просто підглядає за мною зі своїх вікон, а каже, ніби з неба…

- Справді? Вона живе біля тебе?

- Так, у приватному секторі.

- Хіба з приватного будинку можна побачити твій поверх?

Саша почухав потилицю і раптом голосно розсміявся.

- Ми про це не подумали, - почухав потилицю Саша. – Ти ж не ображаєшся?

- Ні, що ти, - знизала плечима Янгол. - Це нормально, коли люди в нас не вірять.

Тим часом Мишко підбіг до будинку Янець і постукав у ворота. На вулиці на гойдалці сиділа Даша і слухала музику на великому радіоприймачі.

Вона відчинила ворота і здивовано поглянула на Мишка.

- Мишко? Ти чого?

- Я до тебе, поговорити, - пробурмотів Мишко.

- Заходь.

З шикарного двоповерхового будинку вийшла мати.

- Мамо, це до мене! – грубо промовила дівчина.

- Привіт, Мишко, - махнула рукою мама.

- Доброго вечора.

- Ну, так чого прийшов? – перебила Даша.

- Поговорити, кажу ж, - відповів Мишко, уважно роздивляючись навколо.

- Так говори!

Мишко, поки мчав до Дашиного будинку, дорогою придумав декілька жартів, щоб зав’язати розмову, але коли прибіг, і побачив атлетку, ширшу в плечах за нього в рази так два, всі жарти одразу кудись зникли.