Слава ЗСУ!

- А є у тебе телефон, мені подзвонити треба!

- Нема.

- А мобільний?

- Нема.

- А в тата твого є мобільний?

- Мишко, ти мене грабувати прийшов?

- Ні, просто терміново треба подзвонити.

- Мишко, ти за п’ять хвилин від своєї квартири. Іди додому і подзвони, - крикнула Даша.

Через хвилину знову вийшла мати.

- Що сталося, Дашо, чого ти кричиш?

- Мені треба терміново подзвонити, а Даша не дає мені телефон.

- Мишко, у нас нема стаціонарного телефону, - спокійно відповіла мати.

- А мобільний у Даші є?

- Дашин мобільний у ремонті. Вже з тиждень. А з свого чого не дзвониш?

- Батарея сіла.

- У тебе ж 2 айфона, і мобілка, - засміялась Даша.

- Все сіло.

- Ну раз така справа, то бери з мого дзвони, - доброзичливо промовила мама.

- Мамо, нехай з дому подзвонить, йому три хвилини бігти.

- Дашо, може людині, дійсно, терміново.

Мама вийняла свою мобілку і віддала її Мишкові. Мишко натиснув виклик і побачив 10 останніх набраних дзвінків. Але номера Саші серед них не було.

- Ні, це не той оператор. Вам буде дорого, - віддав мобілку Мишко. – А є інший мобільний.

- Ні, нема, - відповіла мати, кладучи мобільний у кишеню.

- Що, взагалі, жодного? Як же ви живете?

- Мишко, нам вистачає. Через тиждень Даша свій з ремонту забере. І взагалі, наш лікар каже, що мобільні дуже шкідливі для здоров’я.

- А у тата є мобільний?

- Є, але він зараз з ним. А тато наш у відрядженні.

Мама повернулася до будинку.

- Бувай, - крикнув Мишко і пішов до воріт.

- Стоп!

Мишко злякано зупинився.

Даша підійшла до нього ззаду і взяла його за сорочку.

- Я не знаю, Мишко, нащо ти приходив, але якщо у мене щось пропаде, чи я після твого приходу чогось не знайду, то ти шукатимеш свої зуби по всім поверхам школи.

- Пусти мене, істеричка, - вирвався Мишко. – Божевільна.

Наступного дня до школи Саша не пішов. Всю ніч він переписувався по айфону з Мишком, поки не закінчилися гроші. А вранці просто не зміг прокинутись. Коли відкрив очі, було вже близько дев’яти. Хлопець вирішив, що до школи вже пізно і вирішив піти до універмагу. Вийнявши з-під шафи свиню-скарбничку, хлопець не вагаючись, розбив її і порахував гроші. Там було двадцять три гривні. Ці гроші йому клали туди усі члени його сім’ї, так сказати на кишенькові потреби. Тато, коли продавав свої вироби на завод, завжди клав у скарбничку одну гривню на щастя. А мати казала, що краще хай би була на проїзд. А брат з першої зарплати поклав у Сашкову скарбничку цілих п’ять гривень.

В універмазі хлопець довго блукав поверхами, а потім, нарешті, на третьому поверсі побачив ювелірну крамницю, і вирішив туди зайти. При вході охоронець уважно поглянув на бідно одягненого хлопця, але виганяти його не став. Саша підійшов до вітрини і утнувся у скло.

- Чимось допомогти, юначе? - запитала продавець.

- Мені потрібен голубий топаз.

- Гарний вибір, - оцінила жінка. – У нас лише один.

Жінка показала пальцем на перстень з невеличким блакитним каменем.

- Блакитний, як небо, - прошепотів хлопець.

Жінка посміхнулась.

У хлопця задзвонив айфон. Він вийняв його з-за пазухи і поглянув на номер. Це був Мишко. Мабуть, розпочалася перерва, і Мишко ніяк не міг зрозуміти, де подівся Саша.

Відповідати на дзвінок Саша не став і сховав айфон назад за пазуху.

- Допомогти розібратися з айфоном? – раптом запитав незнайомий чоловік, що стояв неподалік від вітрини.

- Ні, - випалив Саша.

- Не лякайся, просто ти не відповів. Я думав, ти не знаєш, як це зробити.

- Я знаю, дякую, не треба.

Чоловік відійшов і став подалі.