Слава ЗСУ!

- Ні, обміняв, - тихо відповів Саша.

- На що? Покажи!

Саша дістав з кишені перстень і поклав на стіл перед Мишком.

- Ти обміняв айфон на перстень? – схопився за голову Мишко. – Ну ти і лох.

Саша знизав плечима.

- Ти знаєш, скільки коштує айфон? Більше шести тисяч!!! Якби знав, віддав би тобі старий…

Мишко сів поруч і ображено відвернувся в іншу сторону.

Саша знову схилився над своїми віршами.

- Що пишеш? – не зацікавлено запитав Михайло.

- Вірші. Вчора говорив з Янголом! – захоплено почав Сашко. - Вона така розумна, знаєш? Це перша дівчина, перед чиїм розумом я схиляюся. Вона дає мені, дійсно, дієві поради, і коли я її слухаю, то думаю, це ж так просто, як я сам раніше не дійшов до цього. Уяви, вона порадила написати для Поліни збірочку з віршами, і підкласти їй у сумку, чи непомітно якось віддати, щоб ніхто не бачив. Уявляєш, який буде для Поліни сюрприз, адже їй подобаються мої вірші.

- Угу, - скептично зітхнув Мишко.

Саша знову схилився над зошитом.

- А айфон продати за безцінь теж твій Янгол порадила?

- Ні, то я сам, - посміхнувся Сашко. – Вона порадила лише камінь подарувати, бо він личитиме Поліні. У неї ж блакитні очі. Хоч би все вийшло… І Поліні, дійсно, сподобалось. Хоча я упевнений, що все вийде. На свого Янгола я можу покластися, як на самого себе.

- Ти став такий дивний, - перебив Сашу Мишко.

- Який?

- Не знаю, - знизав плечима Михайло. – Раніше ти був нудик, не упевнений в собі, меланхолічний, а зараз дуже змінився. Став упевненим, нахабним, гордим.

- Ти ж мені сам завжди казав, щоб я змінився! – промовив Саша.

- Так, бо мені не подобалось, який ти був. Але коли ти змінився, мені не подобається іще більше.

- Тобі не вгодиш.

- Ні, не в тому річ, - продовжив Мишко. – Я не можу до тебе достукатися. Раніше, я говорив, і ти слухав мене. А зараз, у мене таке враження, що я говорю сам із собою.

- А-а-а, то ти ображаєшся, що я тепер слухаю свого Янгола, а не тебе.

- Ображаюсь, - похитав головою Мишко. – Бо я тобі правду говорю, те, що є. А вона тобі плете нісенітниці.

- Неправда! – викрикнув Саша. – Вона каже правду.

- Ага, мрій! Янголів, Сашо, не буває. А якщо і бувають, то по телефону вони вже точно не дзвонять.

Саша ображено відвернувся.

- А як ти тоді поясниш, що вона бачила з яким листочком до мене підійшла Поліна зі своїм віршем? Вчора я запитав у Янгола, якого кольору був листочок з віршем. Просто так, для перевірки запитав. А вона впевнено відповіла – світло зелений. Це могли бачити лише ви з Миколою. Більше в класі нікого не було. Виходить, або того Янгола до мене підсилає хтось із вас, або він справжній, і дійсно, бачить все, що зі мною відбувається.

- Господи, - заволав Мишко. – Який же ти телепень! Дивись.

Він повернувся до Поліни і голосно промовив:

- Поліно, мені треба маленький гарненький листочок. Хочу лист бабусі написати. У тебе немає часом?

- Є, - відповіла Поліна. – Можу вирвати з блокнота ось такий.

Поліна підняла вверх свій блокнотик і продемонструвала гарненькі зелені листки.

- У-у-у, - акторськи розчарувався Мишко. – Лише зелені… А іншого кольору немає?

- Ні, - покачала головою Поліна. – У мене є лише такі.

Мишко повернувся і уважно поглянув на Сашу.

- Тобі ясно? У неї є лише зелені! І той, хто сидить поруч з нею, чи неподалік від неї – знає про це.

- Мишко, а може, тобі просто заздрісно, що в мене є такий Янгол, який мені в усьому допомагає? Може, це просто заздрість?

- Ага, звичайно, - засміявся Мишко. – Заздрість… Заздрю твоїм дурощам та наївності. Бо кажуть, що дурням по життю легше.

В клас зайшла вчителька. Всі встали.

- Доброго дня, діти. Сідайте.

- У мене є Янгол, і я їй довіряю, - прошепотів Саша Мишкові. - Бо перевіряв уже декілька разів – її поради, дійсно, щирі і допомагають. Вона зі мною завжди, розумієш. Тому я тепер став впевненішим, сміливішим. Бо вона зі мною поруч. Це вона мене змінює в кращу сторону, допомагає мені наче виживати серед вас усіх, багатих і крутих. Я весь цей час був іншим, а зараз дивлюся на речі по-іншому. І дякувати треба лише моєму Янголові.

- Саша, ти з Мишком на перерві не наговорився? – запитала вчителька.

Саша замовчав. Вчителька знову відвернулася до дошки і продовжила щось писати.

- Знаєш, - ледь чутно відповів Мишко. – Ти так говориш, що я уже просто не знаю, кого з них двох ти кохаєш, Поліну чи свого Янгола. І кого б обрав з них двох, якби потрібно було обирати.

Саша посміхнувся.