Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Мiнiмакс - кишеньковия дракон, або День без батькiв

I бiдолашний Рекс, який все своє котяче життя бачив самi лише погрози, побої та знущання, зараз сьомим котячим чуттям зрозумiв: перед ним не ворог, а друг!..

Вiн не помилився.

Сторож-аспiрант, не полишаючи пестити ошелешеного й приголомшеного кота, звернувся до нього:

-- Чого, дурненький, тiкаєш i сердишся? Я тобi лиха не заподiю. Гляньте, який красень! -- пiдняв Максим рознiженого Рекса на руки i притиснув до себе. -- От i заспокоївся, дурнику. Так-то воно краще! -Аспiрант пустив кота на траву, а Рекс, замiсть того, щоб тiкати, пiдiйшов до Максимових нiг i вдячно й вiддано потерся об них своєю великою i розумною головою.

-- Невже це Рекс?! -- не впiзнала Лiзка кота, про якого наслухалася страшних iсторiй.

-- А що, -- сказав Олег, -- вiд такого собачого життя, як у нього, будь-хто розбишакою став би. А насправдi вiн, мабуть, дуже лагiдний i добрий. Правда ж, Рексику?

Кiт уважно слухав Олега, все чудово розумiв i страшенно хотiв би вiдповiсти, подякувати за такi добрi й чуйнi слова, та розмовляти вiн поки що не навчився, тож тiльки махнув своїм пухнастим хвостищем i вдячно муркнув..

-- Слухай, -- звернувся до кота Максим, коли Олег розповiв йому про нещасну Рексову долю. -- Лишайся жити у мене! Я тут пробуду ще мiсяць, до жовтня. А коли похолодає i я поїду додому, то вiддам тебе моєму друговi Крутивусу. Згода?

Кiт аж завертiвся дзи?ою на мiсцi вiд несказанного щастя, яке так несподiвано звалилося на його багатостраждальну голову! Адже вiн, як i всi поряднi коти, кожною шерстинкою хвоста вiдчував, що пiд мiлiцейською формою Крутивуса ховається нiжне серце.

Майбутнє, щедро змальоване котовi новим хазяїном i другом, неабияк влаштовувало Рекса, тож вiн знову голосно, як тiльки мiг, нявкнув, щиро висловлюючи своє захоплення.

-- Бачу, ти згоден, -- всмiхнувся Максим. -- Тодi бiжи поки що погуляй, а ми шукатимемо дракона...

Та вiдновити пошуки їм не довелось i цього разу.

Вiд Круглика раптом долинуло гучне пронизливе виття сирен пожежних машин.

Усi чотири голови -- Максимова, Олегова, Лiзчина i, звичайно, Рексова -- водночас повернулися на звук i скрикнули: над Кругликом здiймався величезний -- пiд самiсiньке небо! -- стовп густого сiрого диму чи куряви. I цей стовп, як здалося Олеговi, виростав усе вище та вище. Причому вiн пiднiмався з того мiсця, де знаходилась дача Валяйкiв!

Олег перелякано зойкнув -- i перший щодуху помчав до села. За ним кинулась i Лiзка.

9. ВСЕ З'ЯСОВУЄТЬСЯ

Олега та Лiзку зустрiв збуджений натовп, що юрмився навколо трьох пожежних машин бiля паркану Iзольдиної садиби.

Зрозумiло, нi Максим, нi кiт до села не побiгли. Максим не спiшив розкривати жителям Круглика свою таємницю так само, як i Рекс не хотiв потрапити знову на принизливу роль прокатного кота.

Першого, кого побачили Лiза й Олег, це сусiдку Iзольду, яка гасала навколо своєї садиби i несамовито репетувала:

-- Ой, людоньки! Ой, ряту-уйте! Горю-уу!

За нею бiгав Бобчик -- то саме вiн постукав у дверi, коли Iзольда балакала з Мiнiмаксом, -- i теж кричав:

-- Мамо, спинiться! Стiйте, кажу вам!

Пожежники силкувалися зловити жiнку, але та спритно вислизала з їхнiх цупких обiймiв, бiгла до хати i тут же вискакувала назад, тягнучи перед собою то килим, то дороге крiсло, то кришталеву вазу, яку можна побачити лиш у музеї iсторичних коштовностей.

Iзольда навiть не помiтила, що виверження куряви з вiкон та дверей її домiвки припинилося так само раптово, як i почалося.

-- Спинiться, нарештi! -- гримнув на неї дiльничний Крутивус, котрий стояв тут же на подвiр'ї i з неприхованим професiйним зацiкавленням спостерiгав за Iзольдою Сократiвною, цiєю жiнкою щедрої та щирої душi, а особливо -- за речами, що одна за одною з'являлися на подвiр'ї. -- Нiяка це не пожежа, -- пояснив кругликiвцям дiльничний, -- а стовп звичайної куряви. От звiдки вiн узявся -- тут треба _розiбратись_...

Крутивус наголосив на останньому словi, бо перш за все подумав, що розбиратися треба в iншому: звiдки у такої скромної жiночки такi коштовнi музейнi речi?

Його слова трохи заспокоїли Iзольду. Вона нарештi спинилася, важко хекаючи, обiперлася на тремтячу руку свого розпашiлого червонопикого Бобчика, перевела подих i мовила, обвiвши поглядом купу добра, що безладно лежало серед двору:

-- Ой, слава богу! А я думала -- горимо.

-- По-перше, бога -- нема, як доведено наукою, -- суворо зауважив Крутивус, -- i вам, шановна Iзольдо Сократiвно, сором цього не знати. А по-друге, треба негайно з'ясувати, звiдки ця курява! -- I дiльничний попрямував було до дверей будинку, та Iзольда заступила йому дорогу.

Попередня
-= 21 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!