Слава ЗСУ!

Розділ З
Румунка і німець. Темний вечір



Юрка шукали від зими аж до пізньої осені, та хлопця наче й не було ніколи. Полохливі рокитнянці почали перешіптуватися, що є у тому щось страшне і загадкове: згадали про підземні джерела, навіть дорозмовлялися до того, що, мабуть, між тими підземними джерелами є сполучення і хлопця цілком могло затягти по тих джерелах у другий, невеликий ставок, і навіть сказали про це голові, та й у другому ставку Юрка не знайшли.
Маруся перетворилася на важку кам'яну і все ще неймовірно красиву бабу, не хворіла, бо не бере каменюку ні мороз, ні спека, знай сиділа біля ставка і бурмотіла щось собі під ніс, і якби хтось із рокитнянців прислухався, то дуже б здивувався її словам.
— Та звідки йому взятися, хлопцеві? — всміхалася сама собі зачудовано. — Не мало бути хлопця. Дівчинка! Дівчинка мала бути. Щоби було кому намисто передати, а хлопця — нема. Кого шукають? Не мало бути хлопця, от і зник без сліду. А казав… Казав же мені, попереджав свою маму, щоби не знімала намиста, бо біда стане. Казав… А матуся підвела. Не змогла намиста уберегти. Ой, не змогла. Загубила дитину навіки. І намиста нема. Нема. Теж зникло безвісти. От би знайти… Надягла б… До серця притулила. Може, і синочок наснився б, а я б з ним поговорила. Запитала б його — де він, як йому там? А нема намиста… Нема! І дитина пропала. Геть пропала, навіть уві сні не являється. А й те! Звідки йому взятися? Не мало бути хлопця. Дівчинка. Дівчинка мала бути.
Баба Ганя після смерті онука як звалилася, так уже і не підвелася, і пізньої осені, коли шукати Юрка перестали, Льошка поховав матір і вперше після загибелі сина спробував поговорити з Марусею. Були на те причини.
Майже рік мовчали… Марусю горе як обійняло, так і через рік не відпускало. Чоловіка не помічала, наче і немає його зовсім, жодного разу не запитала, де німець і що з ним сталося. Тиняється, мов божевільна: чи до ставу посуне, чи всядеться у хаті, нитками та голками пообкладається і візьметься вишивати — і все чорні хрести та червоні кульки. Чи перед дзеркалом стане, себе роздивляється та руками на грудях намисто шукає. І хоч гукай її, хоч криком кричи — байдуже рукою махне і за своє.
Льошка себе карав за смерть сина, жахався: може, то кара за те, що побив Марусю, загнав німця у таку страшну халепу, з якої тому й до кінця життя не виплутатися? Щоб хоч трохи прийти до тями, поперед півнів брався за роботу і трудився до пізньої ночі, щоби вже як до хат и долізти, так тільки впасти і забутися. Горілка допомагала. І на ставок — майже не щодня. То водолазів з міста привезе, то земснаряд…
Пізньої осені Льошку викликали в область і запропонували нову посаду — завідувача відділу сільського господарства в обкомі партії.
— Ми і раніше вважали, що ви — справжній комуніст і перспективний працівник, але останній рік показав, як завзято і натхненно може працювати керівник господарства, коли з являються нові стимули, — урочисто похвалив Льошку другий секретар обкому партії, і як не намагалася дрібна сошка, що маячила за Льошчиною спиною, на митах показати секретареві, що про стимули не треба, той так і не зрозумів.
Льошці дали два дні на прийняття рішення, і всю дорогу з обласного центру до Рокитного він похмуро думав про те, що мрія потрапити в обком здійснилася, та він цьому зовсім не радий. «У всякому разі, — плигали думки, — розлучених в обкомі не сприймають, а тягти за собою Марусю… Навряд чи вийде. Чужими стали. Проте можна і спробувати. Зміна обстановки має позитивно вплинути на її… на наші стосунки. А між нами є стосунки?»
Марусю уявив… Оце стала б біля дверей, розкрила б обійми, кинулася б до нього… Усе простив би. Усе! Дітей би нових народили… Жити б почали заново.
Марусю уявив. Горду, мовчазну, красиву до божевілля. «Навряд», — промайнуло, та Льошка вирішив спробувати.
Маруся вишивала чорного хреста на звичайному простирадлі, коли Льошка увійшов до кімнати, сів навпроти неї і сказав:
— Поговорити треба, жінко…
Маруся завмерла і насторожилася.
— Ну… Життя нам обом… серце вирвало. Не загоїться… А жити треба, — почав плутано та безпорадно. — Я поганого не пам'ятаю… Забув! Усе забув. Наче вперше тебе сьогодні бачу І ти. Ти так спробуй… Мені роботу нову запропонували. Завтра ж можемо зібратися і виїхати. Усе спочатку… Давай спробуємо, Марусю…
Маруся рукою голих грудей торкнулася.
— Де моє намисто? — І в очі йому заглядає.
Льошка аж почервонів од гніву. Та втримався.
— Ти мене чула, жінко?
Очі опустила.
— Ти у смерті Юрковій винуватий, — мовила те, чого Льошка так боявся від неї почути.
— Он як? — з гонором, бо одне діло, коли ти себе сам картаєш, а інше — коли тобі це в очі кажуть. — І чого ж це?
— Намисто забрав… — простогнала. — Хлопець іще до свого народження наказав мені — не знімай, мамо, намиста, бо біда стане. А ти…
— А чого ж не розповіла про свій сон?
— А ти б повірив? — та до нього. — Де намисто моє?
— Не знаю! — підхопився. — То як? Поїдеш зі мною?
— А німця де дів? — питає.
Всміхнувся хижо.
— У божевільні твій німець. Пігулками блює… І до кінця життя блюватиме! — Вже несила стриматися. — То як? Їдеш?
Заклякла. В одну точку дивиться.
— Ну… Як знаєш… Сам поїду… Облаштуюся… Працювати почну, а потім по тебе приїду… — глянув на Марусю і зрозумів — навіки прощаються.
Навесні вісімдесят другого Льошка насправді виїхав. Перед тим продав нову хату з газом і стару бабину Ганину. Якусь копійчину Марусі залишив, та більшу частину із собою прихопив. У Рокитне повернувся голодний Поперек, німцева Тетянка повеселішала, а Маруся вирішила викорчувати бузковий кущ, бо вже другий рік той сохнув та сохнув. Копнула під коріння, лопата наштовхнулася на щось тверде. Маруся присіла під кущем і побачила важке коралове намисто.
— Стьопо… — мовила гірко.
З того дня — підмінили жінку. Сміятися на всю вулицю не стала, але кожен із рокитнянців відзначив, як завзято почала поратися Маруся на занехаяному подвір'ї, як часто поливає сухий бузковий кущ і вже не ліпить чорних хрестів з червоними кульками на будь-яке плаття, яке шиє для рокитнянських бабів.
— Врешті очухалася, — казала без осуду стара Нечаїха. — Тільки чого це вона за чоловіком не поїхала?
Нового-старого голову Поперека теж це цікавило. Та й дисциплінована підстилка Тетянка на вушко нашіптувала, що це Маруся свого часу на них листи у район писала.
Одного вечора Поперек увалився до Марусиної хати, всівся, як хазяїн, і наказав:
— Давай! Пригости голову!
— Йдіть собі, — відповіла Маруся і лише міцніше притисла намисто до грудей.
Поперек зміряв Марусю поглядом — смачна, як цукерка!
— Чого викобелюєшся? Лягай! Хочу з тобою аморальні стосунки завести! Ти ж не будеш на себе у район писати?
— У район не буду, — відповіла Маруся. — Чоловікові подзвоню. Він тепер у мене великий начальник в області. Приїде — нараз порядки наведе.
Поперек злякався і здивувався водночас.
— Так він із тобою не розлучився?
— Чого б це? — спекла його чорними очима. І повторила: — Йдіть собі.
Пробували й інші рокитнянські чоловіки до Марусі женихатися, та вона лише всміхалася презирливо і знай лякала потенційних кавалерів Льошкою, що як дізнається, так усім кістки переламає. Та роки спливали, і скоро вже ніхто не вірив, що колись Льошка приїде по Марусю і забере її із собою, і як не ламали голови, не могли зрозуміти, чому Маруся сама не їде до нього, а оце вошкається на тому дворі, плаття шиє і возить до міста яйця і курей на продаж, аби копійчину мати.
Отак і до дев'яностого першого дожили.
Юркові вісімнадцять виповнилося б. А виповнилося Ларці. Гайнула після школи до міста на навчання, перед тим побожилася матері, що нізащо у село не повернеться, у місті нашвидкуруч вискочила заміж за однокурсника і напередодні тих серпневих днів, які залишили від Радянського Союзу самі спогади, народила рудого, як німець, симпатичного хлопця і назвала його Степаном.
У пологовому будинку Ларка опинилася в одній палаті з симпатичною, хоча й трохи манірною Оленою, жіночкою років тридцяти із хвостиком, яка оце тільки тепер надумала народити, тому їй зробили кесарів розтин, щоб витягти недоношену дівчинку.
— Чого ж так довго збиралися? — спитала скора на язик Ларка, коли немовлят після годування забрали і аж до наступного годування можна було язиками плескати.
— Гідного чоловіка чекала! — гордовито відповіла Олена.
— І що? Дочекалися? — допитувалася Ларка.
— От сьогодні прийде, сама побачиш! — сердито відказала Олена.
— Куди прийде? — розсміялася Ларка. — У пологовий будинок? Сюди і миша не пролізе.
— Миша, може, і не пролізе, а мій чоловік всюди пройде!
— Верхолаз? — спробувала з'ясувати професію Олениною чоловіка Ларка.
— Начальник! — відповіла Олена гордо.
За п'ять хвилин до палати без стуку ввійшов поважний сивий, хоч і не старий чоловік під п'ятдесят із пишним букетом, і, перш ніж Оленка встигла простягнути до нього руки, Ларка витріщила очі й закричала:
— Ой! Дядьку Олексію! Це ви?!
Льошка знітився, розгублено подивився на Ларку.
— Та я Ларка! Степана Барбуляка донька! — закричала та ще голосніше. — А ви он який стали! І не впізнати… А тітка Маруся… — затараторила, — одна-однісінька. Мама писала, щодо неї усі рокитнянські дядьки загравали, а вона… — зупинилася, розгубилася, — а вона, мабуть, на вас чекає…
І звідки тій Ларці знати, що ще рік тому Маруся отримала листа з повідомленням, що їх шлюб з Льошкою розірваний з ініціативи чоловіка. Звідки?
Льошка нервово озирнувся і сказав розгубленій Олені.
— Люба, тобі, мабуть, буде краще в окремій палаті… Я зараз накажу… — До дверей крок ступив.
— Дядьку Олексію! — вже йому в спину крикнула Ларка. — А ви про батька мого нічого не знаєте? Мама казала, що оце тільки ви й змогли б допомогти…
— Ні, не знаю, — відповів Льошка і як ужалений вискочив з палати.
Перший місяць у психіатричній лікарні німця розмістили в одномісний палаті і настирливо лікували, хоч він не виказував ніякого бажання жити далі. Стьопка не розумів, що сталося, бо був переконаний — то Тетянка викликала лікарів і його оце завезли подалі від Рокитного, аби голову не компрометував. Пробував узнати у мовчазних санітарок та медсестричок, де саме знаходиться, та ті лише відмахувалися і прикладали пальця до рота — мовляв, тобі, голубе, краще мовчати.
Зійшли синці та набряки, зрослася рука, німцю на носа начепили нові окуляри і одного разу повели не у маніпуляційну, а до малої, похмурої кімнатки без вікон, де біля грубого столу з телефонним апаратом на нього чекав гостроокий кавказець з горбатим, як у Тетянки, носом.
— Громадянин Барбуляк? Степан Григорович? — запитав офіційно.
Стьопка чогось враз засумував. Мотнув головою — мовляв, я Барбуляк.
— Значить, на ставок ходити любите? — запитав кавказець уїдливо.
— Є таке, — ще більше засумував Стьопка: цей кавказець не скидався на лікаря. А якщо він — лікар, то дуже специфічний… Патологоанатом. Але Стьопка не знав таких слів.
— І що там? — вів далі кавказець.
— А вам для чого? — обережно спитав німець.
— Повинні ж ми вирішити, якими методами лікувати вашу хворобу, — усміхнувся той криво.
— Геть нічого не болить, додому хочу, — сказав Стьопка і згадав про Марусю: як вона там?
— Таємні зустрічі… — ніби читаючи Стьопчині думки, видихнув кавказець, і Стьопка перелякався — а раптом його балакучість Марусі нашкодить.
— Я більше не буду…
— А з ким зустрічалися?
— Не просіть. Не можу сказати.
— А я і не прошу, — налився кров'ю кавказець. — Добре, не кажете, з ким зустрічалися, так хоч просвітіть — про що говорили? От, приміром, чим вам не подобається, що ясла повні?
— Та ми ж люди… Ми ж не скотина.
Кавказець смикнувся, підскочив, до Стьопки нахилився.
— Твою наліво! Їсти любиш, падло, ще й тарілку з візерунком вимагаєш?
— Та заспокойтеся… Це не головне Можна і без тарілки… Руками…
— А що головне?
— Аби серце вільно дихало.
Кавказець аж плямами пішов, але взяв себе в руки.
— Виходить, радянська влада твоєму серцю вільно дихати не дає?
— Моєму серцю радянська влада — як кобилі п'ята нога! Хіба я про це? Я вам за інше кажу, а ви… — заплутався.
Кавказець повеселішав.
— Усе, що треба, ти уже сказав! Відпочивай! Діагноз — встановлений, будемо лікувати.
— Геть нічого не болить, додому хочу, — повторив німець.
— Років через десять-двадцять поговоримо, — відповів кавказець. — А захочеш раніше вийти, назвеш імена тих, з ким зустрічався… — взяв слухавку і запитав у когось невидимого: — Все записали? — Вислухав відповідь. — Добре. Починайте працювати. І дайте йому кодове ім'я… — Подумав і запропонував: — Приміром, Німець… — Глянув на Стьопку з презирством. — Ти ж, кажуть, дуже німців любиш…
— Вони маму… на гранаті… підірвали… — Стьопка уже геть нічого не розумів: хто цей чоловік, про що він його питає і, головне, чому він повинен сидіти у цій лікарні десять-двадцять років… Що відбувається?!
— А-а… Так ти на честь цього німцем став! — гидко розсміявся кавказець, і Стьопці залило червоним очі. Заволав, як божевільний, плигнув на кавказця, повалив його на підлогу і вчепився зубами у білу, чисто поголену щоку.
Заверещала сирена, вбігли двоє дужих дядьків, відірвали німця від кавказця. Били чоботами, аж повтомлювалися. Холодної води на Стьопку вилили. Німець розплющив очі, надзусиллями зняв з носа нові розтрощені окуляри і прошепотів розбитими губами, дивлячись у розпливчасті контури, що зовсім не були схожими на людей:
— Мені підходить такий метод… лікування.
Дядьки перезирнулися з кавказцем, який притискав до щоки білий носовичок, і покрутили пальцями біля скронь. А німець просто хотів померти. Та у відділенні психіатричної лікарні, де КДБшники тримали і своїх «пацієнтів», їхніх примх не враховували — навіть примхи померти.
Перший рік з дня у день німця супроводжували, тягли чи вели під руки до малої похмурої кімнати, де різні люди з однаковими обличчями ставили німцю одне й те саме питання:
— З ким у вас були таємні зустрічі?
— Забув, — казав німець і намагався затулити обличчя руками.
— З ким?!
— З тобою! — кричав КДБшнику.
— З ким?
— З рибою… З рибою… Чули? «Танцювала риба з раком, риба з раком…» — і не встигав доспівати, бо від удару щелепа зсувалася кудись вбік і вже не рухалася.
— З ким?
— З німцями! — І реготав скажено. — 3 німцями! Хенде хох!
— З ким?!
«З ким? З ким?!» — відлунням гуло у Стьопчиній голові, коли ошаленілий від болю, яскравості потужних ламп, що світили прямо в обличчя, і суцільної безнадії він без сил і сподівань лежав на твердому лікарняному ліжку і навіть дисципліновані, сто разів перевірені санітарки потайки змахували сльозу і поспішали подати німцеві води, коли той, як та риба, хапав ротом повітря, а дотягнутися до склянки не міг.
Через рік все різко змінилося. Кавказця Важу Чараташвілі перевели до Києва, він передав справу німця Семену Григор'єву і порадив:
— Справа глуха. Нічого з неї не викрутити, а головне — не вийти на серйозні дисидентські організації. Німець твій — одинак пришелепуватий.
— Відпустити? — запитав Григор'єв.
— Ні, — відповів хитрий Важа Чараташвілі. — Ця справа вже раз нам допомогла, може, ще колись допоможе. Хай лишається у лікарні… Шизофренія, друже мій, лікується роками.
І Стьопку з діагнозом «шизофренія» перевели до двомісної палати в іншому крилі відділення.
Коли німець увійшов до палати, з ліжка підскочив худий, як сам Стьопка, дядько років сорока з красиво закрученими вусами, озирнувся і прошепотів йому на вухо:
— Слава Україні! Ти — німець?
— Я німець, — відповів приречено тоскно.
— Ми всі… Всі! Ми пишаймося твоєю витримкою і мужністю! — прошепотів вусатий дядько.
— Хто це — ми? — обережно поцікавився Стьопка.
— Політичні в'язні режиму! — з пафосом відповів дядько і назвався: — Я — Роман Хом'як.
Так Стьопка дізнався, що він — політичний в'язень режиму.
Ще за рік впливовий батько Важиної жінки добився переведення зятя до Москви. Услід за ним полетів Сьомка Григор’єв, не залишивши щодо справи Стьопки Барбуляка жодних розпоряджень. В обласному управлінні КДБ вирішили до часу забути про бідного німця і лише, гортаючи картки всіх політичних «шизофреників» і наштовхуючись на картку німця, згадували, як рік-два тому теперішні великі начальники Чараташвілі та Григор’єв дуже переймалися справою Барбуляка, і обережно повертали картку до теки: хай ще полікується, а то з Москви дзеленькнуть, мовляв, як там той німець? А вони матимуть відповідь: лікується у закритому стаціонарі, без контактів із зовнішнім світом, а значить, ніякої шкоди радянській владі завдати не зможе.
Півроку сусідом німця по палаті був західняк Роман Хом'як. Потім ще довгі роки німець згадуватиме ці півроку, як найкращі за увесь час свого полону, бо вусатий дядько зумів повернути йому таку жагу до життя, що німець вперше з часу арешту перехотів помирати.
— Та хіба ці кляті гебісти зможуть нас зламати?! — хрипів зі свого ліжка після невідомих уколів, після яких кров починала стукати у скроні і тіло вкривалося холодним потом. — У нас — справ і справ. Так, німцю?
— Мовчи, — просив німець зі свого ліжка, бо у віконце з коридору дивився охоронець, перевіряв «постільний» режим, який забороняв пацієнту встати зі свого ліжка, щоб хоч піт стерти з чола іншого.
— До мене поїдемо! — шепотів уночі. — У нас — гарно. Гори…
— Не подобаються мені гори, — відповідав Стьопка. — Око на гори наштовхується і завмирає, а я звик у степу… Глянеш — кінця й краю степу нема.
За півроку Хом'яка забрали, і Стьопка просив богів усіх світів допомогти тому вижити.
— Я тебе знайду, німцю, — крикнув Хом'як, коли двоє чоловіків у штатському потягли його з палати.
Хвала Богу, дотримав слова.
Наприкінці дев'яносто першого, через одинадцять років після арешту коли вже ні лікарі ні пацієнти не знали, чому сидить і від чого лікується у закритому стаціонарі сліпий рудий чолов'яга, до лікарні завітали двоє. Судячи з усього, їхньому візиту передував дуже потужний дзвінок згори, бо головний лікар пополотнів і кричав, як навіжений, щоб у палаті німця терміново вимили підлогу, постелили якогось килимка…
— І квіти… Квіти на стіл! — смикався.
— Зима надворі! — дивувалися санітарки.
— Білизну чисту! Кімнату провітрити! Не стійте! Швидше! Швидше! — кричав ще сердитіше.
Німця загнали у кут, і з того кута він байдуже спостерігав, як роздратовані санітарки миють підлогу, кидають на неї смугастий килимок, стелять чисту білизну і відчиняють всередину заґратовані вікна.
— Лягайте, ваше високосте! — наказали німцю і показали на постіль.
— Труси! У нього ж труси брудні та рвані! — схопився за серце головний лікар, коли забіг перевірити готовність палати до візиту надзвичайних гостей.
Та в нові труси перевдягти німця не встигли. Під вікнами лікарні завищали гальма авто, і за хвилину головний лікар повернувся з двома серйозними чоловіками. Санітарка саме стягла з німця драні труси… Він так і стояв посеред палати — голий, сліпий, на смішному смугастому килимку — важко було навіть уявити більш трагічну картину.
— Німцю… — вусатий Роман Хом'як розридався, як дитина. Кинувся, зірвав з ліжка білосніжне простирадло, закутав у нього Стьопку і обережно всадовив на ліжко. — Нічого, нічого… Я тебе на ноги поставлю, — плакав і ніяк не міг зупинитися. — У нас ще — справ і справ. Так, німцю?
— Хом'як, невже це ти? — ледь чутно запитав Стьопка, і західник розревівся.
Тим часом другий візитер жестом підкликав головного лікаря і суворо спитав, вказуючи на німця:
— Чому тут знаходиться цей чоловік?
— Не знаю, — перелякався лікар.
— Від чого ви його лікуєте?
— Від шизофренії…
— Він соціально небезпечний?
— Ні, — сказав лікар.
— Ми можемо його забрати?
Лікар перелякано озирнувся, наче десь у кутку палати на нього чекала відповідь. Візитер насупився.
— Я заберу його під свою персональну відповідальність, — сказав. — Можу написати розписку — я, Семен Григор’єв, новий голова виконкому області.
— Прошу, прошу… — заметушився лікар. — Не треба розписок! Зараз я випишу довідку.
— Яку довідку?! — підвищив голос Сьомка Григор’єв. — Про те, що безпідставно тримали безневинну людину в лікарні?!
— Добре. — чоло лікаря вкрилося потом. — Без довідки…
Хом’як підійшов до Григор'єва. Потис йому руку.
— Дякую, пане Семене! Якби не ваша добра воля… Я у вашій області нікого не знаю.
— Не треба дякувати, — твердо відповів Григор'єв. — Це мій громадянський обов'язок. Слава Україні!
— Навіки слава, — відповів Хом'як і підштовхнув Стьопку до Григор'єва. — Дякуй, німцю… Якби не ця людина…
— Дякую, — сказав німець. — Якби не ви… Та не інші добрі люди…
Григор'єв підтвердив Стьопчині слова серйозним кивком — мовляв, так, якби не я… Та не інші добрі люди…
Морозного січневого дня дев'яносто другого року німець повернувся у Рокитне. Йшов знайомою з дитинства вулицею, і сльози безсоромно текли по неголених щоках. Зупинився біля батьківської хати, сів на лавку і дістав з кишені «Пегаса», якого накупив на Романові гроші. Хом'як і окуляри нові купив, і одежину, і з собою у кишеню поклав.
— Е-е, що твій степ! — сказав. — Нема за що оком зачепитися. До мене приїжджай! У гори…
Стьопка сидів на лавці й усе думав, що, мабуть, у рідному селі мало хто згадає його. Вулицею йшли люди, скоса дивилися на худого незнайомого чоловіка, який чогось треться коло Тетянчиної хати, озиралися. Німець перелякався: а раптом у Рокитному не залишилося нікого з тих, хто його пам'ятає. І Маруся… Маруся де?
Неподалік зупинилися дві дівчинки років чотирнадцяти. Одна білява, друга — чорненька… На німця дивляться, а підійти бояться.
— Надійка? Любаня? — лякаючись власного голосу, мовив Стьопка.
Дівчатка перезириулися.
— А ви хто такий?
— Батько ваш. — І заплакав.
З хати вийшла Тетяна — не впізнати: товста, навіть лице таке товсте, що й горбатий ніс на ньому губиться.
— Чого стали? — гукнула дівчат.
— Батько повернувся! — відповіла Надійка, і дівчата ближче підійшли до німця.
— Ти точно наш батько? Не брешеш? — обережно.
По кишенях поліз — цукерки на лавку висипав. Тетяна зойкнула і затулила рота долонею — оце так сюрприз!
А від своєї хати на них дивилася Маруся. Бачила, як здригалися од плачу худі Стьопчині плечі, як заметушилися коло нього Надійка і Любаня, повсідалися на лавку з обох боків, здивовані, схвильовані, насторожені, як підійшла товста Тетяна, захитала головою, мов на похороні, як врешті повели німця до хати…
Маруся всміхнулася сумно, приклала руку до серця, зачепивши важке коралове намисто, і пішла до хати.
Німцю було зле. Важкими чоботами у живіт — і то легше було, а тепер, коли Стьопка врешті опинився вдома, несподівана важка хвиля накрила з головою, давила на серце, рвала його на шматки…
Дівчатка крутилися біля батька.
— А де ти був так довго, тату?
— Та так… — пробував всміхнутися. — Таємниця.
— Військова? — витріщила оченята близнючки.
— Військова…
— Дайте батькові спокій! Хай відпочине, — цикнула на дівчаток мати.
Тетянка гриміла каструлями на кухні, швидко збирала німцю поїсти і думала про те, що Стьопка повернувся вчасно: Поперек уже не той — стара Тетянка для нього,
інші забави для себе знайшов, та і про дівчат чути не хоче, мовляв, не його це діти і край, а одній — важко… Важко. Добре, що Стьопка повернувся. Він дітей не кине, а усе інше… З усім іншим якось розберуться.
Стьопка поїв домашнього гарячого борщу, потягся уже до «Пегаса», та схопився за серце і повалився з табуретки на підлогу.
— Оце мені повернувся, щоби дуба дати?! Не буде цього! — розлютилася Тетянка.
Разом з дівчатками потягла німця на диван і. поки малі тремтіли біля нього, збігала до фельдшера, набрала сердечних крапель та добрих порад і заходилася Стьопку лікувати. Він ковтав гіркі краплі, клав пігулки під язик, усе поривався встати, та нічого з того не виходило — серце, зболіле скривджене серце усе не відпускало, стукало нерівно, похапцем, ніби кудись поспішало чи раптом завмирало і ледь чутно сигналізувало, що ще живе. Стьопка намагався зрозуміти його справжні наміри: поживе він ще чи вже час руки на грудях складати?
Бібліотекарка сиділа біля нього, все роздивлялася, яким став чоловік, і потайки змахувала сльозу, бо і в самої серце не на місці, нагадувало: через тебе, жінко, німця не було вдома довгих одинадцять років. Бібліотекарка думала-думала, як вгамувати муки совісті, і надумала.
На третій день після повернення чоловіка набралася сміливості й увечері пішла до Марусі.
— Здрастуй, Марусю, — сказала з порогу. — Чула? Німець повернувся.
— Чула, — відповіла Маруся і від швейної машинки не відірвалася.
Бібліотекарка почервоніла од незрозумілої, але дуже відчутної образи.
— Хворіє… Помре, мабуть1 — сказала з викликом. — Пішла б до нього… Попрощалася…
— Ні, — відповіла Маруся, подивилася бібліотекарці в очі і знову повернулася до шиття.
— Тьху ти. румунка клята! — аж зайшлася Тетяна. — І за що таке падло усе життя любити до нестями? Одинадцять років за ґратами провести через таку підлоту… Та я б…
Маруся відірвалася від шиття.
— То знаєш, де був?
— Не знаю, — перелякалася бібліотекарка і вшилася.
Маруся підійшла до вікна, подивилася на засніжену рокитнянську вулицю, голий бузок за огорожею, стару вишню під вікном. Як знайшла під бузком коралі, ожив кущ, розквітнув, хоч за усіма законами і не мав би… А ставки згинули. Не брехатиме тепер німець, що йде на ставок рибу ловити. Як Юрко згинув, так і ставки за ним услід. Очеретом почали заростати, вода закаламутилась… За кілька років за селом замість чистих ставків — болота.
Маруся погладила коралі на шиї і легким рухом відчинила вікно. До кімнати увірвалося свіже морозне повітря, погнало з кімнати тепло, та жінка не помічала, як затремтіли плечі, пальці стали холодними, наче пекли крижаним відчаєм. Вона все дивилася у морозну ніч, аж поки геть не змерзла. Схаменулася. Хотіла зачинити вікно.
— Здрастуй, Марусю… — почула від бузкового куща знайомий до крику голос.
Німець як сказився. Раптом встав, одежину шукає… Дівчатка в один голос:
— Лежи, татку. Ще геть не здоровий…
— Ні. діти… Так належався, що і ворогу не побажаю. Піду. Пройдуся…
Тетянка до хати, німець із хати.
— Піду… — їй.
— Атож, — всміхнулася гірко. — Ти ж на рибу? Брови насупив. Нічого не відповів. Грюкнув дверима і пішов.
На рокитнянській вулиці — як і одинадцять років тому. Собаки брешуть, люди по хатах гріються, від клубу музика гуде, а з неба на усе це місяць дивиться. Німець дійшов до голого бузкового куща.
— А ти усе ростеш…
Під кущем став, а «Пегаса» закурити не встиг. Маруся вікно відчинила, німець і закляк. Дивиться на неї, мамо ж ти моя рідна… Вона… Вона. Скільки разів заплющував очі й усе малював в уяві свою Марусю — коси чорні, очі пекучі, а усмішка чомусь завжди сумна, наче знає якусь таємницю незбагненну і наказ — ні з ким тією таємницею не ділитися. Вона… Коралі на грудях… Звідки? Він же намисто під кущем закопав. Як взнала? Руку до намиста приклала, наче клянеться комусь уночі. «Що робить? Змерзне ж», — перелякався раптом, бо пальці, що тримали цигарку, аж задубли, а Маруся все стояла і стояла біля відчиненого вікна.
Вона ніби почула його. Зітхнула і вже хотіла зачинити вікно, коли німець відчайдушно гукнув від бузку:
— Здрастуй, Марусю…
Маруся завмерла. Німцю здалося — закам'яніла. Йшов до вікна і відчайдушно намагався втримати сльози. «Слабаком став!» — лаяв себе подумки.
Під вікном став, і мову відібрало. Дивиться на неї, як заворожений.
Всміхнулася:
— А чого це ти, німцю, поночі вештаєшся? — спитала, ніби й не було страшних одинадцяти років.
— Та оце йду… Дивлюся — Маруся мерзне. Дай, думаю, запитаю, чого не спить…
Маруся задихнулася, затулила лице руками і відвернулася. Німець озирнувся. Хотів був за звичаєм ловко заскочити у вікно, та тільки скреготнув зубами, бо нога не те що до підвіконня, навіть на півметра не піднімалася. Німець вхопив якогось пня, підставив до стіни під вікно і таки поліз у вікно. І чи є хто у Марусі дома, чи, бува, не підведе її — все одно. Заскочив, вікно зачинив і завмер. Кроку до Марусі ступити не може. Товчеться, голову опустив, окуляри поправляє.
Вона руки від обличчя забрала, глянула на нього.
Зітхнув.
— Прости мене, Марусю… За все…
Простягнула до нього руки, як ото жебрачка за копійчиною. Кинувся. Обійняв.
Отак і проплакали. А скільки часу? Не рахували.
Як уже і собаки у Рокитному поснули, відійшли трохи.
— А той… чоловік твій… — обережно озирнувся німець, ніби увесь цей час Льошка стояв за дверима і просто чекав з дровинякою в руках, поки вони наплачуться.
— Нема у мене чоловіка, Стьопо. Поїхав десь…
— А хлопець… Хлопець як? Мабуть, уже дорослий…
Глянула на нього — полином повіяло.
— Не знаєш?
— Чого? — перелякався.
— Загинув він. Потонув того дня, як тебе забрали.
— Потонув? Як це? Як це? — Штрикнуло у серце.
— Ларку твою рятував, — відповіла.
А додати — нічого. Хіба що сліз. Притулилися одне до одного — гірко. Ох і гірко. Так гірко, що вже не треба жити. Зайве. Бо не відпустять спогади, щодня додаватимуть жалю, розітруть на попіл радість і залишать тільки квітучий бузковий кущ, вишню під відчиненим вікном, коралове намисто на Марусиній шиї… Але чого вони варті без радості?
— Прости мене, Марусю… — прошепотів німець гірко.
Головою похитала.
— Люблю тебе. І вічно любитиму, — прошепотів.
— Дивись мені. Люби, — відповіла затято.
Потім, навесні, коли бузковий кущ рясно вкриється квітами і серце трохи відійде від жалю, німець скаже:
— Я тут подумав, Марусю… Може, я до тебе переїду. Доживемо вік разом. Не ховатимемося…
— Скінчився наш день, Стьопо, — відкаже Маруся гірко. — У тебе діти… Хіба зможеш їх кинути?
— Не зможу, — прошепоче німець.
День скінчився. Темний вечір диктував свої правила. То кидав Марусю чи німця у болячки, то заганяв у справах та клопотах далеко від Рокитного, то утомлював у смерть, і хоч німець з останніх сил ішов під бузковий кущ, Марусине віконце відчинялося усе рідше.
І тоді німець придумав собі забаву: сяде на лавку і дивиться на Марусин двір. Вийде Маруся з хати, порається, а йому — щастя. Усміхнеться, «Пегасом» затягнеться і не зводить з неї очей, як зачарований. А сидіти часу — хоч з ранку до ночі. Не стало роботи у Рокитному, хіба що свою картоплю у місто возити. Попервах на фермі корови голодні ревли моторошно — і за кілометр чути, та потім у Рокитному з'явилися чорняві, чисто як Важа Чараташвілі, люди, залопотіли не по-нашому, покрутилися кілька днів, і корови замовкли.
— Кажуть, голова усіх корів туркам продав, — сказала Тетяна якось увечері.
— Як це? — не зрозумів німець.
— Демократія і незалежність, он як! — уїдливо відповіла Тетянка, та німець згадав Романа Хом'яка, відповів серйозно:
— Що ти розумієш, жінко? У нас ще — справ і справ.
— Ото ж я і дивлюся, що Поперек крутиться, ніяк не зупиниться. Справ у нього — повно! Корів з господарства продав, трактори продав, клуб в оренду якійсь фірмі здав, а де гроші — ніхто не знає.
— Є люди… Розберуться і з твоїм Попереком!
Тетянка хотіла було плюнути, мовляв, Поперек такий мій, як і твій, та на близнючок глянула і вчасно язика прикусила.
— Скоріше б розібралися, — відповіла.
Та час минав, а життя в Рокитному ставало усе гіршим. Білі дні минали, мов порожні залізничні вагони, дзеленчали, позначаючи, що були, та не лишали по собі ні радості, ні користі, ні зиску.
Німцю усе важче було зустрічатися з Марусею. Гляне на нього:
— Що нового, Стьопо?
І що він їй розповісти може? Що Надійка і Любаня серце зігрівають? Що Ларка, як у Рокитне з міста заскочить, то обцілує неголені щоки, свого малого на руки кине — бався, батьку, з онучком Степанчиком!
Ні. Не може німець Марусі цього розказувати, бо така самотня лишилася, що серце крається.
— Е-е, Марусю! — зітхне. — Нема новин. Тобі ж про буряки нецікаво?
— Нецікаво, — скаже. І — кам'яніє. Німець і без окулярів бачить — кам'яніє, наче життя з неї — по краплі у пісок.
Раз вночі під вікном став. Маруся до нього нахилилася.
— Не ходи більше, — мовила тоскно. — Одній мені треба побути…
— Нащо одній? — перелякався німець. — Дозволь хоч іноді…
— Як потрібний будеш, покличу, — відрізала.
Зачинила вікно, наче повітря забрала. Надворі дев'яносто п'ятий вирував. Як сів з тої пори німець на лавку біля свого двору, так і прилип — усе виглядав, коли віконце відчиниться.
Сім років чекав.