Слава ЗСУ!

І — ніби враз тихо стало. Наче тому світові білому вкрай важливо було почути, що нема у німця нікого… Ну зовсім нікого, хіба що — горбоноса дружина.
Тетянка посміхнулася. «Це ж щастя яке!» — подумала. Він гірко всміхнувся їй у відповідь. «Це ж горе яке!» — подумав і, щоби сльозами не вмитися, повторив:
— А їсти.
Підхопилася, заметушилася, ще й щебече.
— Зараз, зараз… І борщу наварила, і картоплі насмажила. І ковбаску мати принесла. І оце… — зупинилася, очі хитрі, наче велику таємницю відкрила, — …штани твої складала, а у кишені дві цукерки шоколадні.
Завмер, почервонів.
— Давай сюди!
Тетянка аж присіла.
— Та нащо?
За руку вхопив, стис, аж посиніла.
— Кажу, віддай!
Розревлася, руку висмикнула, з кишені цукерки дістала і жбурнула на підлогу.
— Та подавися!
Німець нахилився, цукерки підняв, у кишеню обережно поклав, піт з чола витер.
— Ось… — Усі гроші з кишені витяг, Тетянці кинув. — Купи собі тих цукерок хоч на всі… А ці… — замовк, почервонів. — Колись фашист один… мамі цукерку дав… Мене врятував, сам загинув… Тепер ось… Дорогі вони мені. Найдорожчі…
Тетянка й собі почервоніла від роздратування: меле чоловік чортзна-що!
— Хіба «Кара-кум» — німецька цукерка? Та ту цукерку, яку німець дав, мабуть уже з'їв давно!
— Не з'їв.
— А де?
— Ніде! — розсердився. — Давай уже їсти, бо за твоїми балачками усі кишки поскручувало.
Маруся забула дивний сон, наче й не було його ніколи. Мляво поралася у новій хаті, та Льошка не ображався — хай дитинку береже, а хату він сам облаштує. Щодня приходила Орися і все щось несла й несла зі старої хати у нову, мовляв, отак ти, доню, гарно збиралася, коли переїжджала — і миску забула, і капці старі не взяла, і рушники нові у шухляді лишилися.
— А оце під диваном коробку з-під взуття знайшла, — сказала одного разу. — Відкрила, а там цукерок повно, наче хто їх там роками складав. — Усміхнулася. — Ох і балує тебе чоловік.
— Викинь, мамо, ті цукерки, — відказала Маруся. — Старі… Тепер зовсім негодящими стали.
— А поміж цукерок намисто коралове, — веде Орися далі. З кишені вийняла, на стіл поклала. — Мабуть, шукала…
Маруся біля мами до столу сіла, намисто важке долонею погладила.
— Ох і скучила я за ним! Оце майже рік не ношу, а кожного дня рукою по грудях — все шукаю свої коралі.
— От і носи.
— Не носитиму.
— Ох, ці мені примхи! — Орися до намиста руку простягнула, прибрати хотіла, каже: — Добре, назад покладу.
Маруся намисто вихопила, до грудей притисла.
— Та ні… Хай у мене буде.
От би й згадати Марусі дивний сон, та — ні, повела мати у малу кімнатку, де вже й візочок стояв, і дитяче ліжечко, і пелюшок зо два десятки.
— А чого ж усе рожеве? — спитала Орися.
— Бо донечка буде, — упевнено відповіла Маруся.
— Хтозна? Купили б жовтих пелюшок чи білих… І дівчинці підійшло б, і хлопцю, — сказала розсудлива Орися.
— Анжелікою назву, — притулилася до мами Маруся. — Жінка така була… Сама красива. Усі чоловіки від неї божеволіли, а вона кульгавого та шаблею порубаного любила.
— Прости Господи! — перелякалася Орися. — Оце ти своїй дитині такого чоловіка бажаєш?!
Наприкінці березня у районному пологовому будинку Маруся народила вправного, міцного хлопчика, і, тільки він випурхнув на руки акушерки, і та радісно оголосила: «Хлопчик!», спробувала підвестися з крісла, впала, але прошепотіла:
— Не плутайте мене… Дівчинка…
— Хлопець! — акушерка піднесла тремтячу живу грудочку до Марусі. — Богатир! А красень…
— Та поверніть! Поверніть, щоби видно було, — розплакалася, і збентежена акушерка покрутила новонародженим перед Марусиним лицем. — Чи не раді?
— Чоловік вмре од радості, — прошепотіла. Чогось приклала руку до грудей, слабо всміхнулася, а акушерка поклала малюка просто Марусі на груди.
Маруся подивилася на біле личко з чорними оченятами та такими ж чорними кучериками, обережно торкнулася дитинки.
— Оце, синочку, ти тепер моє намисто.
Акушерка розсміялася.
— Це точно! У мене двійко. Близнюки. Уже по двадцять обом, а й досі сидять у мене на шиї. Та — нічого… Чоловік є, піднімете.
За тиждень після Марусі Тетянка прямо у бібліотеці народила руду дівчинку.
Звісно, що не спеціально цілилася, щоб серед книжок мучитися. Ще за місяць до строку пішла у декретну відпустку, та іноді заглядала до бібліотеки, аби розтлумачити школярці Маринці, яка взялася після уроків у бібліотеці підробляти, як вести облік книжок, формуляри складати і берегти книжки від пожежі, бо ж були у Рокитному такі собі читачі, які прямо із цигарками намагалися у бібліотеці тирлуватися.
І в той день заскочила. Навіть ухопилася за стос зданих читачами книжок, аби віднести їх на полиці, три кроки зробила…
— Ма-а-а-мо! — перелякалася. На підлогу опустилася. — Ну, все! Помру!
Не померла. Поки прудка Маринка вихором змоталася до Ніни Іванівни у школу, потім до фельдшерсько-акушерського пункту за медсестрою Наталею та в контору, бо голові колгоспу геть усе треба знати, Тетянка уже змирилася з обставинами, лежала на підлозі за бібліотечною стійкою і намагалася дихати так, як написано у розумних книжках. Ніна Іванівна і медсестра Наталя прибігли якраз у ту мить, коли Тетянка натужилася і без зволікань та болю за кілька хвилин народила галасливу дівчинку.
— Ой! Побіжу голові скажу, що дівчинка! — зраділа школярка Маринка.
— А Стьопа… Стьопа вже знає? — спитала Тетянка.
Вона ще лежала на підлозі, встати боялася, хоча — змогла б. Медсестра вже загорнула руде дівча у простирадло, дала Тетянці у руки Тетянка всміхнулася й оце вдруге за життя стала такою красивою, що не помітити цього було просто неможливо.
— Стьопа? Який Стьопа? А-а! Німець! Ой! Про нього я забула, — призналася Маринка.
— Так бігом! — наказала Ніна Іванівна, і дівча дременуло чимдуж.
Стьопка саме сидів у тракторі, дивився у весняний степ, курив, як та зараза, і думав, що треба було свого часу їхати на навчання, бо все одно Маруся стала далека, як зірка у небі, а на навчанні, може, хоч би якось забув про неї. Витяг з кишені цукерку, подивився, зітхнув та сховав…
— Дядьку Степане! — загорлала за його спиною Маринка.
Озирнувся.
— Ти що, здуріла? Який я тобі дядько? Мені ще й тридцяти нема.
— А як же мені вас звати? — розгубилася Маринка.
— Степаном зови, — відповів. — А чого треба?
— Нічого! У вас донька народилася. У бібліотеці! — засміялася. — Мабуть, страх розумною буде!
І побігла. Німець зіскочив з трактора, гукнув дівчин)".
— Стій! — забурмотів. — «Страх», «страх»… Ото ж і воно.
Маринка озирнулася.
— Чого вам?
— Іди сюди. Спитаю щось по секрету.
Підійшла. Німець почервонів і тихо запитав Маринку.
— А ти її бачила?
— Кого? — не зрозуміла Маринка.
— Ну… Дівчинку малу… Що народилася.
Маринка весело замотала головою: а як же! Німець почервонів ще більше і ще тихіше запитав:
— А ніс у неї… З горбом чи…
— Та ні! Маленький симпатичний носик. їй-бо! Не брешу!
— Оце діло! — повеселішав німець і побіг до бібліотеки.
Льошка так пишався народженням сина, що насторожений Марусин настрій списував на важкі муки, що випали їй під час пологів.
— Лежи, лежи, не вставай, — крутився вужем. — Зараз бабів гукну, хай з онуком бавляться, а ти сил набирайся…
— Для чого? — питала Маруся.
— Для життя.
— А-а-а-а, ну хіба що, — погоджувалася, та день у день ставала усе сумнішою.
Здавалося, нічого, крім сина, її не радує. Льошка нову угорську стінку припер, диван з кріслами, а вона лише знизала плечима, мовляв, та й що, і знову до немовляти.
— Як же назвати тебе, синочку, щоби не наврочити… — мучилася, бо вже й місяць минув, як мале плаче, а вони ніяк йому ім'я не придумають.
— Марусю, відколи ти такою забобонною стала? — дивувався Льошка і все пропонував: — Іван, Славко чи цей, чуєш, Карл. А що? Горде ім'я. Король був такий — Карл. І Маркс теж Карл.
— А я б назвала Жоффреєм.
— Як? — Льошка ледь на ногах утримався. — Марусю, охолонь, люба. У Рокитному таке ім'я, мабуть, і не вимовлять, язика зламають. Як казала?
— Жоффрей… Щоби його дівки любили І щоби він любив до нестями.
— Тю ти! Наче у житті важливіших справ нема.
— А що є? — На чоловіка суворо глянула.
— Звісно, — не розчув підступу. — Роботу собі перспективну знайти, грошей наскладати, у нову хату накупити всього повно, щоби перед людьми не соромно.
— А любов, виходить, для тебе після того мотлоху?
— А що любов… Ну, рік-два, а потім люди звикають одне до одного, горе та біда їх докупи зліплять — не розчепити, отак і сунуть по життю до останку.
— То наш рік уже скінчився? — Льошку очима пропекла, він і схаменувся.
— Та я не про нас, Марусю! Я тебе усе життя любитиму. Ні в кого такої королеви нема.
— Звісно! — погодилася. — І дружина у тебе — найгарніша, і оце стінка угорська, і крісла. Усе у тебе найгарніше!
— І хіба погано? — не зрозумів.
— Та ні, не погано, — сказала. — Оце боюся тільки, щоби ти мене у темряві з угорською стінкою не поплутав. Чи з кріслами.
— Дивна ти стала, Марусю, — образився Льошка. — Я ж для тебе стараюся, для синочка Як же нам його назвати?
— Жоффреєм назву! — оголосила. — Хоч бийся головою об стінку… нову угорську.
Льошка битися об стінку не став, але дні зо два умовляв Марусю знайти хоч якесь ім'я, що буде найбільше суголосне до того Жоффрея.
— Жорка! — умовляв. — Ну гарно ж! Жора… Можна Юрієм звати, а можна Георгієм.
На третій день Маруся погодилася на Юрія. Саме вихідний день був. Льошка зранку в контору змотався, на мехдворі усе перевірив і гайда додому — ніяк на синочка надивитися не може. Льошка — у двір, Маруся— з двору. Удягнулася, наче на свято, на шию червоне намисто коралове повісила, синочка у ковдру загорнула і на руках несе, а у хат і ж візочок стоїть без діла.
— І куди це ти, жінко? — здивувався Льошка.
— До матері схожу, — Маруся йому.
— Та хай сама прийде. Заразом на онука глянс.
— Ні, Льошо. Сама піду.
— Так і я з тобою.
— Ні, — знову. — Сама хочу.
— І… чому? — не втримав образи.
— Розмова у мене до мами є. Хочу розпитати… Сон мені наснився.
— Коли?
— Давно, ще до того, як Юрко народився.
— І що?
— Довга розмова. Потім розкажу.
— А намисто це кляте нащо вдягла?
Маруся як почула — аж трусонуло її.
— Кляте? Це ж чому воно кляте? Оце послухалася тебе, майже рік не носила… І що? Щастя через край полилося? Мало не всохла! Холодна стала та прозора, як той кришталь, щоб він був розколовся! — заговорила тихо, грізно.
— І в чому я перед тобою винуватий?
— Та геть у всьому! Просила ж тебе, щоби дівчинка була… І вінчатися… А ти зі своєю партією носишся, як дурень з писаною торбою, хай їй грець! Та нічого, нічого… Юрко мені ще до народження путь вказав. Ото і йтиму ним.
— Який путь? Марусю, ти про що?
Усміхнулася, як та навіжена, малого до грудей притисла, цілує.
— Сон був…
Маруся пішла до центру Рокитного степом. Льошка дивився їй услід — бач, як спину вигнула, підборіддя догори, груди вперед. Погані й добрі думки рвали душу навпіл: оце глянути з одного боку — хіба є краща за Марусю, а з іншого — нема спокою з нею поруч, зовсім нема, напруження незрозуміле і відчутне майже фізично весь час тримає напоготові.
— Та що це я? — відмахнувся. — Все гаразд.
Маруся наче почула. Зупинилася біля крайньої на новій вулиці хати, чоловікові махнула, крикнула так, що усі сусіди на своїх подвір'ях шиї поскручували:
— Чуєш?! Як увечері не прийду, значить, у матері лишилася.
— А я? — розлютився Льошка.
— Крісла стережи, — розсміялася і пішла у степ.
Для годиться, щоби сусіди не почали йому кісток перемивати, Льошка демонстративно-весело кивнув дружині услід і пішов у нову хату. На нові меблі глянув, поліз у холодильник — півлітра на стіл виставив, сала відрізав, сам собі налив Пив мовчки. До пізнього вечора. Одну пляшку прикінчив, за другу взявся. Коли у відчинене вікно глянув місяць, ледь зіп'явся на ноги.
увімкнув світло, бо тільки тепер і помітив, що сидить у темряві, озирнувся — сам. Ще налив.
— За твоє, Марусю, здоров'я!
Упав і заснув біля нової угорської стінки.
Того вечора Маруся довго не могла синочка угамувати — все плакало маля. Маруся гойдала його на руках, ходила по кімнаті і знай дивилася у відчинене вікно, наче далекі спогади повертали їй сили і наснагу далі и далі колисати сина без утоми і нарікань. Коли врешті Юрко заснув, Маруся підсіла до матері, яка штопала старі панчохи, обняла.
— Мамо, розкажи, звідки у тебе намисто коралове?
— Від баби Параски. — Орися не здивувалася питанню.
— Чула, що була така. Та ти про неї нічого не розповідала.
— Якось усе часу не було, — знизала плечима, наче вибачилась Орися.
— Тепер розкажи, — попросила Маруся. — А у неї звідки коралі?
— Казала, що від її матері. Як та помирала, віддала їх бабі Парасці. А моя мама, як у місто їхала у двадцять третьому, то намиста не взяла — боялася, що вкрадуть. Баба потім усе бідкалася — мовляв, взяла б намисто, може, і живою лишилася б.
— А що з мамою твоєю сталося? Ти ж казала, від дизентерії померла, як тобі п'ятнадцять було?
— Заарештували їх перед самою війною — і маму, і тата… Розстріляли як ворогів народу. Добрі люди мене сховали, потім у Рокитне до баби Параски переправили. Така ось гірка історія.
— Страшно… Страшно як, — прошепотіла Маруся. — Чого ж це я жила майже до тридцяти років і ніколи про своїх бабів не питала?
Орися сумно всміхнулася, панчохи та голку з ниткою відклала.
— Сподіваюся, хоч тобі коралі допомогли. Баба Параска дуже на них надіялася. Перед війною уже геть слаба була, рукою мене до ліжка поманить, всадить і почне: «Ти ж дивись, Орисько! Коралі бережи, як щастя бережуть, та не віддавай нікому. Як дочка виросте — тільки їй передай». Померла, а тут і війна. Я до партизанів втекла, а там батько твій, Айдар. Не знаю, чи повіриш, але поки намиста не наділа, наче й не помічав мене, а як на шию повісила… Ох і любов була! На все життя любов.
— А баба Параска… У неї була любов? Чи ні? Кажеш, одна скніла…
— Була любов… Убили її чоловіка ще у Громадянську. Казала, оце бережу намисто і передаю від матері до доньки, бо як нитка не порветься, то я свого любого на небі зустріну, а як порветься — пропала я навіки.
— Так і казала? — ледь чутно прошепотіла Маруся і згадала, як стара баба у її сні все шукала свого любого.
— Так і сказала… А я одного разу, вже після війни, у хаті поралася, намистом за гак на стіні зачепилася… Нитка — трісь! — захитала головою сумно — Ох і ревла я тоді. Як та корова. Думала, баба Параска мене з неба прокляне. Удвох з Айдаром намистинки шукали. Майже усі знайшли, а однієї…
— Я пам'ятаю! — підхопилася Маруся. — Курка! Ряба! — Матері в очі глянула. — Мамо! І нащо ти мені намисто віддала? Я ж малою ще була.
— А я собі, доню, так розсудила: батько твій помер од ран. нитку я порвала, бабі Парасці зустріч з чоловіком на небі зіпсувала… Ну, думаю, хай уже Марусі буде, а я якось і так…
Маруся повела оком по кімнатці, що раптом стала неосяжною як світ, зачаровано усміхнулася.
— Мамо… Ти віриш, що намисто щастя дає? Це ж страшно! Так страшно, мамо! А як біда… Як загубиться чи вкрадуть лихі люди, чи ще якесь горе? Це ж страшно, мамо!
— А тебе, Марусю, намисто лихом не вдарить…
— Чому?
— Бо скінчилася на тобі його сила.
— Та чому ж?! — перелякалася ще більше.
— Бо баба Параска казала — «від матері до доньки», і до тебе всі жінки у нашому роду дівчат народжували. А ти… — всміхнулася, до дивана нахилилася, де маля носиком сопло. — Онучок… Хлоп'я наше рідненьке. Юрчик, краса моя ненаглядна.
— То для моєї долі все одно — є намисто чи ні?
— Хай би так. Бо коралі ті — примха велика. Нічого, крім любові, до серця не допустять. — На доньку з підозрою глянула. — А чого це ти завела сьогодні про коралі? Додому не йдеш? І чоловік тебе не забирає?
— З тобою побути захотілося. А він — там, у новому домі.
— Чи посварилися?
— Та ні. Все гаразд.
Маруся пішла до відчиненого вікна, притулилася до віконної рами, задивилася на розлогий бузковий кущ біля огорожі.
— Мамо… Мені сон снився…
— Що, доню? — насторожилася Орися. — Кажи.
Маруся було розтулила рота та раптом помітила, як у нічній темряві засвітилося вікно у Барбуляковій хаті.
— Кажуть, Тетянка Стьопчина народила…
— Дівчинка… — відповіла Орися. — Та така гарненька. Як те сонце. Руда, носик пімпочкою…
— Не горбатий?
— Та ні. Кажу ж, гарненьке дівча.
— І що… — пильніше вдивилася у ніч. — Добре живуть?
— Та живуть, чого б їм не жити. Вдень — не розгинаються, вночі Стьопка за село до ставків бігає. Тетянка казала — хоч би пуголовка приніс. Тільки дарма час марнує. — Орися встала з-за столу, склала недоштопані панчохи до круглого плетеного кошика. — Давай спати, доню, бо як Юрчик прокинеться серед ночі, ото тобі й увесь відпочинок.
Маруся востаннє глянула на темну вулицю — світло у Барбуляковій хаті блимнуло і згасло. Рішуче зачинила вікно. Глянула на Юрчика і підійшла до дверей малої кімнатки, де вже мостилася спати Орися.
— А де це ти Барбулякову малу роздивлялася, що такою вона тобі гарною здалася?
— У сільпо, — відповіла Орися.
Марусина мати і Барбулякова жінка зустрілися у сільпо за тиждень до того. У Орисі сіль у хаті скінчилася. Порахувала копійки і пішла до хоч і охайного, та зовсім небагатого на товар рокитнянського магазину. Біля продавщиці Галини стояла Тетянка з немовлям на руках.
— Та дай хоч глянути! — умовляла продавщиця бібліотекарку.
— А раптом у вас, тітко Галя, око зле.
— Що?! У мене око зле? — вирячилася продавщиця. — Та як у тебе язик повернувся таке ляпнути? Як, виходить, костюма твому німцю з-під прилавка для весілля добула, так усе гаразд, а як на мале подивитися, так уже і зле.
— Та добре, добре! Чого ви розкричалися? Ще малу злякаєте! — цикнула на продавщицю Тетянка і з неймовірною гордістю обережно відкинула край ковдрочки, у яку була загорнута мала. — Дивіться вже!
Орися й собі зазирнула.
— Ой же гарненька! — захитала головою.
— Вправна! — погодилася продавщиця. — І ніс, уже вибачай, Тетяно, не такий, як у тебе.
Тетянка Орисю помітила.
— Доброго дня, тітко Орисю.
— Гарну… гарну дівчинку народила. — Орися знай всміхалася. — Знала б, що зустріну, хоч би гостинця якого з собою взяла.
— Та нащо? — здивувалася бібліотекарка. — Є у нас усього вдосталь. Стьопа мій оце як навіжений працює, аби все у нашої Ларочки було.
— Ларочкою назвали? — спитала Орися.
— Ларисою, — Тетянка їй гордо.
— Й ім'я гарне. — Орися по кишенях. — Отака прикрість… Хоч би якого гостинця для малої… — У кишені щось відшукала, дістала і Тетянці простягає. — А ось… Цукерка. Візьми! Візьми, Тетянко. Кажуть, не можна малій дитинці, перший раз побачивши, нічого не дати. Погана прикмета.
Тетянка однією рукою пригортала до себе донечку, другою взяла з рук Орисі цукерку і раптом почервоніла аж до скронь. Орися й продавщиця Галина того й не помітили. Орися солі взяла, продавщиця на неї бубоніла.
— І що це ти, Орисю, за таку нову прикмету вигадала — щоби усі малій щось несли, наче ото новий Ісус Христос народився. І оце я теж маю їй щось дати? А як у мене немає нічого?
— Галю, у тебе за спиною на прилавку повно коробок та пакунків, — відмахнулася Орися. — Все одно крадеш.
— Що?!
І оце зчепилися б, та Тетянка очима скаженими на малу показала — мовляв, мовчіть, тітки, бо як мені малу розбудите, я вам тут справжній гармидер влаштую! Та — до Орисі.
— І звідки у вас, тітко Орисю, той «Кара-кум» без кінця і краю. У сільпо його ніколи нема. А ото, пам'ятаю, взимку, як ще вагітною була, так ви теж мені «Кара-кума» тицьнули…
Орися всміхнулася ніяково, наче вибачалася, що ось ні в кого немає «Кара-кума», а у неї — завівся. Рукою махнула — не зважай. І пішла з сільпо на вулицю. Тетянка за нею.
— Кажіть, тітко Орисю! Що це ви з цукерки секрета зробили!
— Та немає ніякого секрета, Тетянко. І сама не знаю, де беруться… Може, діти бавляться. Весь час хтось Марусі на вікно цукерки кидає, а вона у мене до солодощів — недуже. У коробку поскладала, а я оце потроху ласую… — зупинилася. На білу, як ті пелюшки, бібліотекарку глянула з тривогою. — Що з тобою, Тетяно? Чого засмутилася?
Бібліотекарка було смикнулася до Орисі, щоб «Кара-кума» їй у лице кинути… «Е, ні, — схаменулася. — До чого тут тітка? Я цього «Кара-кума» чоловікові покажу… Хай скаже… Хай скаже мені, як той…» Ледь сльозами не вмилася.
— Та що з тобою, доню? — Орися їй. — Дай, допоможу малу донести, бо сполотніла. Ще впустиш.
— Дякую, тітко Орисю. У голові закрутилося. Уже… Уже минулося. — Та бігом по вулиці.
До хати Барбулякової прибігла, малу Ларку в люльку вклала і дякувала їй, бо дитя спало солодко і дало мамці змогу перерити геть увесь дім догори дригом.
Тетянка трудилася з таким завзяттям, аж молоко з грудей по животі потекло. У всі шухляди позаглядала, увесь чоловіків одяг перемацала, старі альбоми з фотографіями та книжки поперетрушувала, і — під диван, і — у сервант, і — по коморі, і навіть по кухонних полицях між посудом. Нема компромату! Ані цукерок, ані… Тетянка втомилася, на табуретку в кухні опустилася. «Що я шукаю? — задумалася. — «Кара-кума»? Так все одно знаю, що весь час у кишені його носить. Невже до Маруськи бігає?»
— Та ні! — вголос. — Де та зірка, а де ми зі Стьопкою!
А душа щемить. Уже й маля прокинулося, вже й нагодувала Тетянка доньку, усі речі по місцях порозкладала, дитинку на руки взяла, носить, а око все щось по хаті шукає. На постіль наштовхнулося. Сіла і розревлася — е, ні, не у цукерці справа, чоловік всьому виною, бо як у першу шлюбну ніч напилися, мов зюзі, і злигалися були без тями, як ті собаки, з тих пір — жодного разу. То, бач, він втомлювався, то Тетянка завагітніла і сама береглася, потім баби німцю нашепотіли на вулиці, що як жінка молоком годує, то не можна її торкатися. А Тетянчина мама доньці казала: усе це забобони і темнота безпросвітна, бо сама Тетянку до двох років до цицьки прикладала, а за цей час встигла ще завагітніти і народити хлопчика, хоч той до рочку не дожив.
— І на ставки ті без передиху бігає, як дурний, — прошепотіла бібліотекарка гірко.
Із пристрастю Барбуляка щоночі йти на ставок по рибу Тетянка спроб) вала боротися з першого дня сімейного життя.
— Риба… Риба де?! — питала, коли годині о другій ночі Стьопа повертався додому похмурим і безпорадним.
— У ставку, — наче плювався. Ноги у тазику помиє, на постіль впаде.
— Стьопочко… А я нову сорочку купила… Хай, думаю, чоловік на мені її розірве, — Тетянка під Стьопин бік підкотиться, притулиться, скоса на чоловіка оченятами стрільне.
— Утомився я, — знай своє. І за хвилину — хропить уже.
Тетянці тоді — аж горбатий ніс червонів од образи,
та зметикувала: не можна на другий день після весілля на чоловіка скаржитися, краще дати йому час, хай звикне до сімейного життя, полюбить смачну вечерю, гарячу воду в тазу, тепло в хаті, постіль білосніжну, а потім уже і вона свої права качатиме. Та німець ніяк не звикав, знай ходив щоночі до ставків, повертався похмурим, з очей — лихо. Де тут уже до нього з тією новою сорочкою підступатися?
Бібліотекарка серцем відчувала — щось не те з чоловіком, а ради тому болю сердечному дати не могла.
— А піду з ним на ставок! — вирішила, малу на руки — та до Ніни Іванівни.
— Мамо, наглянь за Ларочкою.
Ніна Іванівна — з радістю, бо коли мала у домі, так хоч «Добрий вечір», хоч без нього, а Тарас Петрович 5 аосодтмр на горілку й не гляне. Та не для того донька дитинку народила, щоби оце Ніна Іванівна з її допомогою свого Тараса пити відучала. Тетянина мати згадала про педагогічну освіту і суворо запитала:
— Як це? Малій ще й двох місяців нема, а ти уже кудись намилилася? Коли ти такою була, я тебе і на хвилинку не полишала.
— Та на кілька годин! Я ж не на все життя тобі свою крихітку віддаю! — відчайдушно, бо нема більше до кого бібліотекарці по допомогу бігти, та й не довірить нікому, крім матері, свого дитя.
Ніна Іванівна вчасно забула про педагогічну освіту і простягнула до онуки руки.
— А йди до баби, моє сонечко! Баба тобі зараз казочку розкаже…
— Мамо! Яка казочка?! — махнула рукою, мовляв, та робіть уже, що хочете, і побігла.
Вчасно встигла. Невтомне сонце саме пофарбувало червоним край неба і покотилося працювати на інші землі. Над Рокитним запанувала ніч. Вогні у хатах задмухує, курям спати велить, листям у деревах шарудить, наче по рокитнянських вишнях-черешнях прудкі миші шмигають. Курява на вулицях — і та спати вляглася. Тихо. Тетянка добігла до своєї хати, зиркнула на Орисину — наче тихо, лампи не світяться, у дворі ніхто не ходить.
«Так Маруська ж на нову вулицю виїхала», — згадала і все одно не заспокоїлася У хату вскочила, на стілець біля дивана глянула — не повертався ще чоловік з роботи, бо мав звичку з тракторної бригади приходити, робу на стілець скинути і обов'язково в чисте перевдягтися.
«Не повертався іде!» — вже радісно. Крутнулася — губи червоною помадою намастити, плаття гарного вдягти і ще б чогось… Аж згадала про намисто червоне коралове, що Маруся їй на свайбу подарувала. Чогось не любив Стьопа, як бібліотекарка до того намиста тяглася, а воно ж, як уважно придивитися, зовсім на Марусине не схоже, — і коралі дрібніші, і намистинки нерівні, якоїсь непевної форми, мовби недороблені.
— Вдягну! — вирішила. Тільки коралі на шию повісила, аж німець додому.
Втомився у смерть. Хто б і хотів йому закинути, що задарма день пройшов, і той би не посмів — лице у мазуті, очі сну просять, руки аж тремтять — так біля тих тракторів натрудився. На жінку глянув.
— А що це ти, Тетяно, вирядилася?
— Та нічого! Тебе зустрічаю, ріднесенький, — так лагідно, аж само у вуха ллється.
Озирнувся німець — не вистачає чогось.
— А… мала де? — зрозумів, що не чує ані плачу дитячого, ані сопіння солодкого.
— У мами залишила. Дуже вже просила з онукою трохи побути.
— Хай би сама прийшла, — здивувався та каже: — Давай скоріш поїсти, бо ще хвилина і ложку до рота не донесу.
За мить впоралася — на стіл скатертину, на скатертину тарілки — гречка з котлетами, огірки з помідорами, часнику зубчик, бо любить…
Стьопка гречку в ложку набрав, до рота доніс і завмер.
— А нащо ти намисто натягла? — врешті помітив на жінчиній шиї дрібні коралі.
— Аби тобі сподобатися, — відповідає обережно. А що, як лусне тією ложкою по тарілці, підскочить — і з хати. Тетянка ж не дожене, і не тому, що бігати розучилася, ні, просто їй тоді — в інший бік, до мами за малою.
— Зніми. І так подобаєшся, — мовив німець втомлено, кашу швиденько доїв, огірком хрумкнув, і, здалося жінці, від утоми впаде зараз без задніх ніг і засне.
Німець важко підвівся, окуляри на носі поправив, рудого чуба долонею прим'яв.
— Піду…
— Куди?
— На ставки… Та не тривожся, скоро повернуся.
— Стьопочко, ти ж на себе глянь — втомився, аж дух з тебе виходить. Лягай уже, ріднесенький. Відпочинь… Завтра ж прокидатися вдосвіта, — умовляє, а сама уже посуд зі столу прибрала, скатертину склала.
— Ще належуся… — І з хати.
Тетянка за ним. Під руку взяла і суне разом із німцем до хвіртки.
— З тобою піду.
У німця ледь «Пегас» з рота не випав.
— Якого ляду?
— От ти не розумієш, — так само лагідно. — Мама каже — а їй «Заслужену вчительку» дали, — що у чоловіка і дружини мусять бути спільні інтереси. Тоді й сім'я міцною буде.
На вулицю вийшли. Німець тоскним поглядом вулицю вимів — хоч би де вогник.
— Що ж твоя мама з батьком на пару до хряка у загородку на екскурсію не бігає щодня? — каже.
— Не чіпай моїх батьків, — ледь не зірвалася Тетянка, та втрималася, далі веде: — А я оце подумала — чоловік коханий риболовлю любить, а я, як та курка, у хаті вошкаюся, замість того, аби з ним разом… укріплювати… сім'ю.
— То вже б і малу за собою тягла?! — дратівливі нотки почулися Тетянці у голосі чоловіка.
— А я, Стьопочко, півгодинки з тобою на ставку посиджу, до плеча твого притулюся, як та рибка… І за Ларочкою до мами побіжу. Ти зі ставка додому прийдеш, а ми уже на тебе чекаємо. І я, і Ларочка…
Німець ніяково вивільнив руку, у яку намертво вчепилася бібліотекарка, врешті засмалив «Пегаса» і відповів:
— Не треба ти мені на ставку. За малою ходи. Дома зустрінемося.
Стьопка пішов тихою рокитнянською вулицею. Попереду — Орисина хата під великим кущем бузковим, далі до кінця вулиці й у степ — ставки.
Бібліотекарка йшла за чоловіком, утирала сльози і кидала йому в спину:
— А ловити на що будеш? Де твої вудки?
— На ставку сховав, — відповідав, не обертаючись.
— Побачити хочу. За тобою піду!
Зупинився, до Тетянки обернувся.
— Ходи краще додому, жінко, бо я хоч і терплячий, та можу і поміж очі врізати.
Знову рушив. Вона не відстає. Німець повз Орисину хату пройшов, на зачинене вікно сумно глянув. Став. Тетянку за руку вхопив, на середину вулиці поволік, у степ лицем поставив.
— Оце там ставки! — вказує, наче Тетянка не з Рокитного, а з Марсу в село впала. — Йди і шукай, якщо тобі у голову моча стукнула.
Розвернувся — і ходу в інший бік.
— А ти куди? — зовсім розгубилася бібліотекарка.
— Дитину додому принесу, бо з тебе, бачу, мати, як з гімна куля!
Так Тетянчині експерименти нічим і закінчилися. Стьопка Ларочку додому приніс, у люльку вклав, чогось півночі сидів біля донечки, дивився на ясне личко та усе зсував брови, аж на переніссі зморшка лишилася.
«Що його гризе? — Тетянка робила вигляд, що спить, непомітно спостерігала за чоловіком з ліжка і відганяла від себе страшні думки як геть неможливі. — Де та зірка румунська, а де мій німець», — усе заспокоювала себе.
Маруся за рік хазяйнування у новій хаті геть змарніла, поки незвідана, нездоланна сила не вхопила її за комір і не потягла до старої хати під бузковим кущем. Після тієї нічної розмови з матір'ю Маруся у нову хату з газом повернулася, але відтепер чи не щодня знаходила причину, щоби до матері збігати. Малого на шкіряний диван вкладе, під вікном стане, коралове намисто на високих грудях перебирає, знай всміхається — і нема їй біди, геть усе навкруги добром до неї пашить, мала кімнатка стіни відсуває, наче цілий світ вмістити хоче.
Німець зміни у хаті під бузковим кущем одразу помітив. Настороженим став, йде вулицею і все зиркає на Марусине подвір'я — чиє вона там?
З їхньої останньої зустрічі спливло понад рік. Як прошепотів їй тоді біля лавки «Прощавай, Маруся», так і упевнився, щоб більше ніколи її не побачить, а вона й допомогла — на нову вулицю переїхала.
З думками сутужніше було. Як не старався німець відігнати спогади про Марусю, як не домальовував на її уявному портреті вуса чи, приміром, бороду чи зайвих кілограмів десять, Маруся і тут насміхалася. Легко трусоне плечиком, усю ту дурню скине і знову перед Стьопчині очі — красива, як та мрія. «То й живи, Марусю, у моїй голові, — подумав. — Від того нікому не погіршає».
З головою розібрався — не знає, що з ногами робити. Як ніч, так і несуть до бузкового куща. Хоч би як не втомлювався, а пройде порожньою вулицею, на Марусине вікно хоч здалеку гляне, для годиться у ставок плюне і тільки тоді — додому.
Понад рік не бачилися… Стьопка лише раз помітив Марусю на ґанку старої Орисиної хати і — наче крила відросли. І нема німцю питань — чого це Маруся без чоловіка у материній хаті робить? А як посварилася чи ще більше — розлучилася з Льошкою? А як біда у неї яка? Нема німцю питань! Співає душа. Наче й не казав «Прощавай, Маруся».
Тетянка теж помітила, що Маруся дедалі частіше з'являється на старому подвір'ї'. До хвіртки раз підійшла, Марусю гукнула.
— Кажуть, чоловік тебе покинув? — ляпнула.
— Мене?! — Маруся — брови серпом. Як розсміється бібліотекарці в очі.
— А чого ж тут крутишся? — не здалася Тетянка.
— Я своєї матері не забуваю, — відповіла. І намисто по грудях катає.
Бібліотекарці знов підозри у голову. Знітилася, пішла до своєї хати. «Треба буде за Стьопкою попідглядати… Воно, хоч і дурне здається, бо ж йому до жінок, мабуть, зовсім діла нема, та все ж…» — плуталися думки. І хоч як Тетянка чоловіка не пильнувала, однієї ночі так біля малої Ларки накрутилася, що заснула як мертва. Стьопка заколисав доньку, вдягся і дременув надвір.
Маруся тої ночі до старої хати прийшла, бо Льошка напився до поросячого виску. Призвичаївся він, бач, як Марусі з малим Юрком вдома нема, горілку дудлити. А того ранку вони з жінкою усе сперечалися, кого краще завести — корову чи мале порося, і от отепер, надвечір, Льошка був упевнений, що Маруся розсердиться і, як завжди, підхопить малого і піде до матері. А Маруся вдома поралася. Побачила, як чоловік стінку підпирає, Юрка підхопила — і з двору.
— Що і треба було довести! — розважливо вимовив п'яний Льошка. — Як вип'ю, так їй у хаті місця мало.
Орися вже звикла до несподіваних доньчиних відвідин, взялася колисати малого, та так разом із ним і заснула у малій кімнатці. Маруся погладила синочка по голівці, поправила подушку під Орисиною головою, навшпиньки — до дверей, вийшла, двері причинила.
— Як ніч, так дів чину зірка зігріє, — пригадала з дитинства далекого Вікно відчинила, і — не на вулицю, не під кущ бузковий, а оце лицем у чорне небо з мільярдами зірок, і малих та скромних, і великих, яскравих та гордих. Дивиться — меркнуть зорі. Одна зірка на все небо сяє. Та так ясно, що інших уже й не треба.
— Здрастуй, Марусю… — чує під вікном тихий голос.
Не здивувалася. Лише сум сховала та усміхнулася німцеві.
— А чого це ти, Стьопо, поночі вештаєшся?
Знітився, цукерку на підвіконня поклав.
— Добре… Піду.
— Чекай! — з вікна надвір перехилилася. От начебто треба їй роздивитися Стьопку — змінився тут без неї чи добре виглядає.
— Як живеш, Стьопо? — питає.
— А… день до ночі.
— Виходить, щасливий, — каже. — Бо вдень усі однакові — знай колупаються, як ті мурахи, аби копійчину додому принести. А от уночі…
— Нема у мене ночей, Марусю, — зітхнув. — Один страшний нескінченний день.
— Он воно як…
— Прости. Піду я… Оце глянув на тебе, вже і радий.
— Якщо такий радий, чого ж головного мені не кажеш? — питає. Та суворо так питає, наче командир.
— Люблю тебе і до скону любитиму.
— Дивись мені, — прошепотіла. — Щоби любив!
Стьопці — наче хто ляпасів по щоках накидав. Горить. Окуляри поправив, на Марусю глянув — у місячному світлі тільки й видно, що високі груди, а на них — червоне намисто коралове.
Стьопка вскочив у вікно, розігнувся у Марусиній кімнаті. Вона розкинула руки і обійняла його так міцно, що німцеві аж дух перехопило. Припали вустами одне до одного, цілують одне одного в губи, щоки.
— А це що?! — Маруся шепоче, та вустами солоні сльози по Стьопчиних щоках збирає.
— Де ж ти так довго… — Він ті сльози втримати намагається, а вони — ще дужче!
— От тобі б усе знати, — шепоче. Стьопку від себе відірвала. — Йди… Мама стара стала. Чи спить, чи не спить — не розібрати. Не хочу їй серця рвати. Потім, потім… Гукати не буду. Сам усе зрозумієш…
— Чекай… Дай лише торкнутися, — по щоці долонею грубою, по косах, по плечу, по руці та аж до долонь. Веде, симфонію складає.
У малій кімнатці Юрко ворухнувся — урвалася мелодія. Стьопка торкнувся долонею Марусиних вуст і вискочив надвір.
Більше — не розлучалися. Настороженими стали, обережними, таїлися, як ті партизани, і, здавалося, нікому й ніколи у Рокитному не спаде на думку, що рудий Стьопка-німець і горда румунка Маруся тільки й живуть, що день до ночі, бо вночі, хай раз на тиждень чи навіть на місяць, він таки обдурить усіх на селі й непомітно, як найдосвідченіший шпигун, підкрадеться під Марусине вікно. А вона вже чекатиме…
Дні проте відлітали. У сімдесят п'ятому, коли малим Юркові та Ларці по три рочки було, несподівано помер голова колгоспу Матвій Старостенко. У власному кабінет і впав лицем прямо на папери з демографічними показниками і у розріз із соціалістичною свідомістю нахабно погіршив їх своєю смертю.
Льошка Ординський не те, щоби чекав Старостенкової смерті. Ні. Голова ще за життя обіцяв йому своє крісло, та все тягнув і тягнув, і от тепер, замість урочистого входження Льошки у кабінет голови, той змушений був організовувати похорон, відповідати на безліч телефонних дзвінків і терміново розбиратися у десятках колгоспних справ, які голова вів особисто. Від напруження і відповідальності Льошка щовечора напивався, але на ранок мчався до контори і вже надто упевнено рухав важелями управління господарства. Ще б! Не один рік готувався.
За місяць після смерті Старостенка, коли рокитнянці вже кричали Льошці услід: «Голово!», у Рокитне приїхала чимала юрба районних партійців, зібрала збори і представила колгоспникам жирного, мов Тарасів хряк, молодого чолов'ягу з некрасивим прізвищем Поперек.
— Прошу любити і поважати! — наказав перший секретар райкому партії. — Микола Миколайович Поперек — новий голова рокитнянського колгоспу.
— А Олексій?! — не втрималася стара Ганя, Льошчина мати.
— Олексій Ординський як був заступником, так і лишається. Ніхто його з крісла не викидає! — суворо повідомив перший районний комуніст і тицьнув у папери на столі. — Ми повинні підвищувати кадрове забезпечення сільськогосподарських підприємств молодими, — ще раз показав на Поперека, — перспективними кадрами.
Льошка сидів у президії поруч із новим головою і, скільки тяглися нудні збори, стільки лякав рокитнянців, що зібралися у клубі, неприродною, моторошною, закам'янілою посмішкою.
— Мамо рідна, які ж козли! — хитався вже вдома над пляшкою. — Стільки років голову морочити, щоби я стільки років сподівався… Виходить, я не перспективний?! І не молодий? А який?
Маруся пляшку відібрала, холодної води з відра чоловікові на голову плеснула.
— Мабуть, знають…
— Що?!
— Що п'єш, — сказала.
— Я не п'ю! — крикнув Льошка. — Це ти, Марусько, у всьому винна! Ти…
— А хто ж іще?! — сум розлила. — Кидай пити, Льошо, бо й із заступників вилетиш.
Льошка не те, щоби кинув пити, але став обережнішим і за комір закладав тепер лише у компанії з добрими друзяками — баяністом Костею та агрономом Миколою, який у нього на весіллі за дружбу був.
— І нащо нам того Поперека привезли?! — збурював компанію. — Все одно мені все робити доводиться.
— От і роби! — радили друзі. — У районі побачать, як ти хазяйнуєш, і посадять у голови А Поперек далі нагору піде, теж тобі потім віддячити зможе.
Льошці, дійсно, майже все доводилося вирішувати і організовувати самому. Поперек жив у місті, тож, хоч десять кілометрів від міста до Рокитного, щодня дисципліновано долав відстань на власній «Волзі», рівно о шостій вечора згортав будь-яку діяльність і — жнива тобі, електрика на фермі вигоріла, комбікорми привезти мають чи дезінфекція на току — від'їжджав до міста. На ранок свіжий, мов огірок, — рівно о восьмій, що теж для села пізно, вилазив з «Волги» біля контори й одразу ж починав кричати на Льошку, мов на пацана якого.
— А що це за молоковози біля ферми? Хіба я дозволяв? — чи — Де рознарядка на прополювання буряку? — чи — Як ти, Олексію, міг дозволити, щоби два трактори без соляри у полі заглухли?! — і так без кінця і без краю.
У Льошки складалося враження, що Поперек знає усе, що відбувається у колгоспі, але, крім як драти горлянку, нічого робити тут не збирається.
Більшу частину дня, коли Поперека «терміново» не викликали у район, куди він полюбляв їздити і як їхав, зникав там надовго, голова сидів у кабінеті і красиво розкладав папери на стоси.
— Миколо Миколайовичу! — вривався до голови хтось із колгоспників. — У степу КамАЗ став. Карданвал «полетів»…
Поперек спершу змушував візитера вийти, чемно постукати у двері й тільки потім зайти. Візитер виходив, стукав, заходив і гарячково повторював про карданвал. Поперек елегантним жестом тиснув на кнопку апарата для селекторних нарад.
— Олексію? Зайди до мене.
Льошка заходив. Поперек, червоніючи від гніву, наказував ліквідувати безгосподарність у вигляді карданвала, який «полетів» у КамАЗа.
— Зробимо, — відповідав Льошка.
За місяць головування Поперека в Рокитному колгоспники уже йшли напряму до заступника, хоч Поперек і вимагав, аби про всі проблеми доповідали йому особисто. Це так обурило голову, що Льошка години зо дві слухав його шипіння про субординацію, партійну дисципліну і наслідки ігнорування керівника господарства, якого у Рокитне рекомендувала не баба. Дуся з сусідньої вулиці, а районний комітет партії, погодивши кандидатуру перед тим з обласним комітетом партії.
Льошка пообіцяв виправитися, але рокитнянцям до того байдуже. Знай біжать до його кабінету, минаючи Поперека. І довелося Льошці вислуховувати візитерів, потім чемно стукати у кабінет голови, заходити і доповідати:
— Миколо Миколайовичу! У степу за фермою на КамАЗі карданвал «полетів». Дозвольте відправити «бобика» на базу «Сільгосптехніки» за новим карданвалом. Я вже з ними зідзвонився і домовився.
— Дозволяю, — благодушно погоджувався голова, і виходило красиво — ніби без Поперека рокитнянський колгосп розвалився б за день.
Льошка крутився, мов білка у колесі, але напиватися тепер став люто — обійшли його, обійшли, зігнорували, наче й нема його, підкосили капітально. Здавалося, він перестав помічати Марусю і малого Юрка. Прийде додому, як ніч надворі, їв не їв за пляшку вхопиться і у літню кухню, де вже Костя з Миколою цибулю з огірками ріжуть. І тільки як Марусі терпець урветься та візьметься вона за рушника, скрутить його батогом та почне друзяк по спинах з двору, тільки тоді, наче схаменеться, пляшку викине, жінку обніме.
— Марусю, їдьмо з Рокитного…
— Десь краще побачив?
— Все одно де, тільки не тут. Не цінять мене тут, ноги об мене витирають.
— Хто? Поперек? А ти під нього не підкладайся, як та дешевина! Роби своє, хай бачать у районі — некомпетентне воно колгоспом керувати.
— Не підкладатися? Та він мене зничтожить! Головним помічником молодшого двірника зробить!
— А ти не трясися, то й не зничтожить — зуби обламає.
— І що ти у тому розумієш?! — дратувався.
— А ти де інше побачив? Куди звеш? Всюди на наші голови свої попереки знайдуться, — розсердилася. — Та ти й сам — Поперек!
Ох і розлютився! Як не вдарив? Уже і кулака над головою заніс, а тут Юрко у кімнату, до батька рученята простягнув.
— Обідила ти мене, жінко, — процідив, малого на руки підхопив і пішов надвір.
Маруся ще трохи по хаті покрутилася, забрала у нього малого і пішла до Орисі.
— Хочеш, йди зі мною, — сказала Льошці.
— А хату на кого? — очі відвів. Що є жінка поруч, що нема — йому все одно. Образа душу ятрить і, скільки не заливай її горілкою, ще глибше в'їдається.
Орися, як не трималася, розхворілася якраз після похорону Старостенка, усе частіше згадувала Бога, бабу Параску і партизана Айдара, ніби до зустрічі готувалася. Маруся щодня забігала до матері, іноді лишалася біля неї, і за півроку, коли Льошка геть перестав помічати хоч щось, крім власної образи, зовсім переїхала з малим до Орисі. Доглядала матір і, коли хтось із надокучливих рокитнянців уїдливо допитувався, чого це Маруся не працює, відповідала:
— Мене чоловік до Поперека у секретарки не пускає.
Була в тому частка правди Льошка повісився б од образи, та Марусі й самій недуже хотілося служити бридкому Попереку. А жити ж на щось треба, бо хоч і заробляв Льошка непогано, та пропивав чимало. Якось Маруся сплела капелюшка Юркові, потім кофтинку, потім у швейній машині розібралася і скоро пів-Рокитного в неї обшивалося. Якось і Тетянка Стьопчина завітала.
— Марусю, я оце подумала — нащо нам старими образами жити…
Маруся всміхнулася, як окропом на лице.
— Аз чого ти, Тетяно, такою доброю стала?
Бібліотекарка покрутилася, метрів п'ять тканини дістала і не втрималася, похвалилася: — Оце слідую твоїм порадам, бо зрозуміла — правду ти казала. Дарма я на тебе погане подумала.
— Про що це ти, подружко?! — насторожилася. — Про які поради? Наче не провидиця, у карти не дивлюся, людям не брешу.
— Забула, як на моєму весіллі побажала мені знайти коханця гарного, бо німець ні на що не здатний?
Маруся розсміялася.
— Невже Стьопка до тебе за стільки років тільки раз і торкнувся? — замовкла, бібліотекарку поглядом зміряла. — Що, Тетяно, урвався терпець? Вирішила плаття пошити і піти собі коханця шукати?
Тільки хотіла додати, що не у платті справа, а бібліотекарка очі до стелі підкотила.
— А чого його шукати?.. — і додала тихо та гордо. — Маю…
— І май, — відрізала Маруся, бо чогось так образилася, наче і не сама Старостенкові у вухо дзижчала, щоби німцю горбоносу підсунути.
— Ого! Ви тільки подивіться на неї! — здивувалася Тетянка. — І не спитаєш хто?
— Нащо?
— Бо ж від завидків ноги відніме! — похвалилася, озирнулася, наче у Марусиній кімнаті засідка, очі вирячила і прошепотіла: — По-пе-рек!
— Голова? — не повірила Маруся.
Бібліотекарка радісно кивнула і вже не приховувала подробиць, бо чого їх ховати, як про головне проговорилася, хоч голова і стукав пальцем по столі, малюючи страшні картинки їхнього з Тетянкою майбутнього, якщо хоч хтось у Рокитному дізнається, що у бібліотеці — храмі духовності та знань — час від часу голова скидає штани і таке з бібліотекаркою витворяє, що та потім гортає іноземні порнографічні журнали (вчителька Ніна Іванівна свого часу відібрала у хлопця з восьмого класу і веліла доньці спалити у грубі) і навіть там нічого подібного знайти не може.
— Так ти оце з ним без любові злигалася? — тільки й запитала Маруся.
— Близькі стосунки народжують дуже хвилюючі відчуття, — пограла бровками Тетянка. — Можливо, це і є любов, бо як він мене…
— Стривай, — перебила її Маруся — Ти оце мені прийшла про свої злягання розповідати чи плаття шити?
Бібліотекарка насупилася, і Маруся раптом подумала, що тепер завидлива і взагалі-то нещасна Тетянка стає небезпечною людиною, бо може підбурити Поперека до будь-якої дурні. Напружилася… Згадала, як сама Льошку Попереком обізвала. Напружилася ще більше і раптом тихо сказала:
— Стерво! Йди геть! Не буду тобі шити!
Тетянка не погрожувала, як думала Маруся, не розревлася, тільки почервоніла як буряк, згорнула матерію і вискочила з хати. А Маруся сіла — й ну думки перебирати. Надовго задумалася. Юрка з дитсадка забрала, до Орисі зазирнула, пішла з сином до нової хати, чоловікові їсти наварила, попрала геть усе, що брудного знайшла, а думки десь блукають.
Льошка додому повернувся. Сіла біля нього.
— Знаєш, Льошо, — йому впевнено. — Ось підказує мені серце, що недовго Попереку по Рокитному швендяти.
— Твої б слова та до Бога, — гірко відповів Льошка.
— У вас, комуністів, свій бог, — сказала, чоловікові тарілку з гарячим супом підсунула. — їж і не пий мені. Оце завтра, приміром, тебе у район викличуть, спитають, чи готовий господарство очолити, а ти що? Онде синці під очима, з рота — як з тої пляшки. — Замовкла — їж. А я до матері піду. Справа у мене є.
— Добре, — одразу погодився, бо так Маруся казала, наче знала щось важливе і рятівне.
Маруся до старої хати прийшла вже по-темному. Юрка спати вклала, Орисі ліки дала, вікно відчинила і сіла біля столу. Аркуша зі шкільного зошита вирвала, кулькову ручку на газеті розписала. Задумалася. Чи варто писати? Льошку згадала… Стьопку… Та що там думати — писати! Геть з Рокитного ту заразу! І хай підстилку свою бібліотечну із собою забирає. До аркуша схилилася.

«Першому секретареві районного комітету Комуністичної партії. Обурені рокитнянці звертають увагу районного комітету партії на те, що голова місцевого колгоспу Поперек Микола Миколайович веде аморальний спосіб життя, який не. відповідає високому званню комуніста і керівника, має за коханку Тетяну Барбуляк, працівницю рокитнянської бібліотеки, де він разом із нею влаштовує оргії й усілякі неподобства у робочий час.
Рокитнянці».

Перечитала. Папірець склала — до конверта. Заклеїла. Конверт підписала. У кишеню всунула і стала до вікна.
— Давай уже, Стьопо. Ходи. Ти мені сьогодні особливо потрібний.
Німець об явився аж після опівночі. Поклав цукерку на підвіконня.
— Якась ти сьогодні сумна, Марусю.
З вікна нахилилася, намисто Стьопку по щоці вдарило.
— Прости мені, Стьопо, Негарне я діло зробила, як тобі горбоносу висватала.
— Пусте, — знизав плечима. — Я її не помічаю, а тепер і вона від мене відчепилася.
— Ні, Стьопо, не пусте. Паскуда вона. Стережися її.
— Кажу, пусте, Марусю, значить, пусте. Чого це ти про неї згадала?
Розсміялася.
— Не зважай. Пусте…
— То мені?.. — був уже до вікна поліз. Маруся його зупинила, конверт дала.
— Дуже прошу, Стьопо. Вкинь міста в поштову скриньку біля контори. Та так, щоби ніхто не побачив. Чуєш?
— А що за лист?
— Дуже важливий. Дуже… — каже. — І зараз же вкинь. Обіцяєш?
— То піду? — на Марусю глянув. — Ти ж вікно надовго не зачиняй…
— Йди.
Минув день, другий, тиждень, а у Рокитному нічого не відбувалося. Не понаїжджали районні партійці з перевірками, не надрукували у районній газеті фейлетон про ганебні вчинки комуніста Поперека. Тихо. Маруся від напруженого очікування навіть спартачила сукню подружці Олені, жінці Кості-баяніста.
— Перероблю! — пообіцяла і все визирала на вулицю: чи не їде часом незнайома машина з чужими людьми. Та замість чужих людей за тиждень до Марусі припхалася вкрай розлючена Тетяна.
— Чого тобі? — грубо спитала Маруся. — Сказала вже — шити тобі не буду.
— Та здалося мені твоє шиття! — зашипіла Тетянка і помахала перед Марусиним носом тим самим листом, який Маруся так старанно писала тиждень тому.
— Що це? Твій Поперек змушує конспектувати усе, що з тобою робить? — насупилася.
— Ти писала? Ти? Ти? — тряслася Тетянка.
— Дай почитати, тоді й скажу! — Маруся їй.
— Не придурюйся! Ти про мене з Миколою в район написала! Ти! Знаю! Бо заздриш мені так, що аж теліпає тебе! Заздриш! Заздриш! А не знала, дурна твоя голова, що у мого Миколи в районі друзів повно. І секретарка… Листа не зареєструвала, а скоріш Миколі передала. Зрозуміло?!
— О! Так він і з секретаркою районною спить?! — Маруся вже не могла втримати гнів.
— А то ти не знаєш. як це робиться?! Сама зі старим Старостенком спала та все на вухо йому свої примхи нашіптувала. Це ти, гадюко, його змусила, щоб він мене із тим німцем драним оженив! Ти! Ти, гадюко… А я б могла за Поперека вийти чи ще за когось із начальства! А ти…
Маруся розмахнулася та як вріже бібліотекарці по щоці. Та й перекинулася. Об стілець головою вдарилася, сидить на підлозі й аж виє од ненависті. Маруся її за шкварок взяла.
— Ти хоч світлу пам'ять Матвія Івановича не ганьби, сволото! І по собі усіх не рівняй! — замовкла, бібліотекарку трусонула. — А листа такого кожний написати міг. Сама язиком по селу понесла. Я в тебе не випитувала. Та і вікна у бібліотеці — півметра від землі. До них хіба що немовля не дотягнеться.
Бібліотекарка зиркнула на Марусю з переляком.
— Господи, як же я не подумала… Що ж робити?
А Маруся — далі. І аж тремтить.
— Мабуть, уже все Рокитне з твоїх з Попереком подвигів регоче. Ото. треба до клубу сходити, а то все шию та шию, геть ніяких новин не знаю. А біля клубу люди чогось другий тиждень перемовляються між собою і так регочуть, що аж у моїй хаті чути. Треба сходити.
Бібліотекарка сполотніла і схлипнула.
— Марусю! Ми ж подругами колись були! Марусю! Що робити?!
— Хай твій Поперек чеше з Рокитного, поки його, як дуже перспективного, кудись на Далекий Схід не відправили.
— Таке скажеш! Він же собі не хазяїн. Куди поставили, там і повинен… — Заплакала. — Марусю! Він мене живцем з'їсть. Клялася, що нікому не скажу, а тепер він думає, що я…
— А ти йому про вікна скажи, — наказала Маруся. — Хай сам у них гляне, як буде навколо бібліотеки крутитися. Бо районна секретарка одного листа перехопила, а люди тим часом, може, уже десять нових написали. — Плюнула: — Тьху, гидота! Щоби вам…
Вказала бібліотекарці на двері:
— Сама побачиш — не поїде твій Поперек з Рокитного, тобі ж гірше буде.
Тетяна здиміла, а Маруся так засмутилася, що аж пальці голкою поколола: і що його робити?
Не здалася. Півроку потайки писала в район і на початку сімдесят сьомого Поперек таки чкурнув з Рокитного за день, наче й не було його ніколи. Бібліотекарку за собою не покликав.
— Виробничі шльондри залишаються на місці виробництва у спадок новому керівництву, — сказав Тетянці без церемоній під час останнього злигання.
Бібліотекарка застигла у тяжкій жіночій скорботі, бо — куди не глянь — нікому не потрібна. Була б до чоловіка притулилася, та за два роки під Попереком так звикла нехтувати ним та насміхатися, що тепер і підступитися боялася.
За місяць після від’їзду Поперека бібліотекарці було вже не до скорботи. Такий страх взяв, хоч у зашморг: Поперек, виїхавши з Рокитного, залишив своє сім'я. У бібліотекарці.
— Аборт?! — перелякалася стара вчителька Ніна Іванівна. — Нізащо, доню! — І додала урочисто: — Будемо народжувати, — наче ото сама дев'ять місяців блюватиме від токсикозу і звиватиметься од болю під час пологів.
— А Стьопці як сказати? — ляпнула Тетянка.
— Я його сама обрадую, — відповіла вчителька і раз припхалася на тракторну бригаду, де Стьопка уже за бригадира був.
— Вітаю, любий зятю!
— З чим? — спитав німець.
— З другою дитинкою. Тетянка вагітна! Буде оце Ларочці братик. Чи сестричка!
Німець ледь не впав. На жінчину мати крізь окуляри глянув, бригаду кинув і пішов додому. Горбоноса жінка, як засватана, сиділа на дивані і з благанням дивилася на чоловіка.
— Так ти таки паскуда, — тільки й сказав Стьопка. — А я не вірив.
— Стьопочко… Оце тільки раз… Через тебе… Бо не хотів… — забелькотіла.
Стьопка розгублено озирнувся, наче підтримки шукав. Замість підтримки витяг з кишені «Пегаса».
— І що мені тепер робити?
— Не кидай… Благаю, благаю… Аборт би зробила, та лікарі кажуть — пізно.
— Голову твою лікувати пізно, — відповів німець і пішов з дому.
Під ранок додому заявився. П'яний. Бо зовсім нічого не розумів. Пішов був до Марусі, та не знав, як виправдатися. Що казати? Жінка вагітна, але то не я? Засміє і прожене навіки, бо раз уже клятву порушив. Не повірить. Нізащо не повірить.
Стьопка присів під Марусиним вікном і, коли вона підійшла, встав і сказав:
— Гони мене, Марусю! Немає у мене фактів, щоб довести — не зраджував я тобі.
— Ти про жінку свою? — спитала Маруся тихо. Німець головою мотнув, мовляв, про неї.
— Твоя правда була… Паскуда вона… Від когось завагітніла…
— Ну, не від тебе. Це точно, — відповіла Маруся, і німець зовсім розгубився. Готувався у грудки себе бити, а вона, бач, і не гнівається…
Маруся хоч і перехрестилася, коли Поперека здихалася, та раділа недовго. Льошка головою став, пити кинув, згадав врешті про Марусю і малого Юрка і все хвалився районному начальству, коли те до Рокитного навідувалося, що у нього найкращі жона і син.
Юрко і дійсно гарним ріс. Розважливий, розумний. Ще й п’яти немає, а воно вже й читало, і числа додавало й віднімало.
— Красивий, як Маруся, а розумний, як Льошка, — хвалилася Льошчина мати баба Ганя.
— Не жилець, — кинула їй якось на те стара-престара рокитнянська баба Чудиха. — Не живуть довго такі янголи безгрішні.
Гані світ померк. І сама ж немолода, а баба та — зовсім розвалюється. Але Ганя на неї — шулікою, у волосся вчепилася.
— Ти що таке кажеш, стара потворо! Та як тобі тільки язик не відсохне, чума ходяча! Ану бери свої слова назад!
— Рятуйте… — хрипіла стара Чудиха. І Ганя убила б бабу, та рокитнянці її таки відтягли.
Чудиху на «бобику» відвезли до районної лікарні, Ганю валер'янкою відпоїли, а Маруся після тою настороженою стала, як той вартовий. Що б не робила, відвернеться та на Юрка — чи поруч? Наче хлоп'я могло зникнути враз.
Другого удару завдала Орися. Навесні Юркові лаштувалися п'ять рочків святкувати. Льошка вже й дитячу залізну дорогу імпортну на горищі сховав, аж Орисі зовсім зле стало. Лежить у малій кімнатці і марить.
Маруся біля неї — і вдень і вночі. Як Стьопка під вікно підійде, тільки й того, що гляне на нього сумно.
— Л ми ще живі, Стьопо…
— Рано нам ще помирати, Марусю, — ніяково. — Ти вже тримайся…
— Чуєш! Помре мати, і буду ще ким завгодно: і мамою, і дружиною, і сусідкою, і коханою, і свекрухою ж колись, і бабцею, а от донькою вже ніхто не назве…
— Та ти вже так сильно не побивайся, — він їй. — Знадобляться ще сили.
От ніколи не було між Марусею і Орисею тих довгих відвертих розмов, які часто бувають між дочкою та мамою. Маруся мовчазною та впертою росла. Орися на буряках півжиття спину гнула. Не вистачило у них часу сісти поруч, притулитися і довірити одна одній всі свої секрети, таємниці та прикрощі. А може, і не треба було їм того, може, і без слів гріли їхні душі одна одну любов'ю, бо тепер, коли Орися танула на постелі і все кликала свого Айдара, щоби йшов скоріше, Маруся танула поруч із нею, але і на хвилину не лишала матері, відчуваючи близький прихід жахливої порожнечі, яка ніколи й ніким не заповниться. Ніколи. І ніким.
Орися відчайдушно хотіла померти після дня народження онука, щоби не зіпсувати йому свята.
— Добра дитина вийшла, — казала Марусі у хвилину притомності, яка проривалася крізь важкі години марення. — Тільки ти, доню, йому ноги тренуй. Ото хай бігає, скаче, щоби ноги сильні були.
— Гаразд, мамо, — погоджувалася Маруся, хоч не розуміла материної поради. Ноги? Та нормальні ноги у хлопця! І скаче, як те козеня. Ну, не так, звісно, як Стьопчина Ларка. Та руда дзига увесь день по Рокитному носиться, а Юрко пограється і до книжок береться. Розумний. І гарний. Не жилець?
Маруся лякалася страшних думок, а вони не відступали, хоч криком кричи. Раз запитала Орисю:
— Мамо… Скажи. Вірити у страшні пророцтва баби Чудихи чи ні? От ти б вірила?
— Ні, доню, не вірила б, — відповіла Орися слабо.
Юркові, звичайно, дитяча залізниця всю увагу забрала, а Маруся на його день народження хвилину біля сина покрутилася і — до матері.
— Юркові сьогодні п'ять виповнилося, — сказала. Орися байдуже знизала плечима, наче усе мирське раптом стало їй далеким і нецікавим.
— Так… Сьогодні… — прошепотіла.
Маруся стримала сльози і раптом подумала, що ніколи у житті не говорила мамі, як сильно любить її. Перелякалася — ану як не встигне? Погладила Орисю по сухій долоньці і прошепотіла:
— Мамо… Я тебе дуже люблю… — не втрималася, розревлася, до Орисі кинулася, цілує. — Чуєш, мамо? Не кидай мене. Мамо… — і вже як мала: не про любов, не про Орисю слабу, — про себе, про страхи свої. — Не кидай мене! Не кидай…
— Ти у мене добра донька, — прошепотіла Орися головне і заплющила очі.
Маруся задихнулася і завмерла. Це ж що? Й усе? Мить тому мама вдихнула, а видихнути… Це й усе? Це і є смерть? Дихати, рухатися, навіть повести очима — не можна! Ні, не страшно, не можна. Недвижність. Завмерло все. Мама вдихнула, а видихнути…
Маруся нахилилася до Орисі — а раптом дихання стало слабким і вона просто не може розчути його. Ще ж мить тому мама вдихнула, а видихнути… Недвижність. Завмерло все. Маруся провела долонею по Орисиному лицю і замкнула мамі очі. Поцілувала її у ще теплу щоку. Вийшла з малої кімнатки на ґанок, де Льошчина мати Ганя бавила онука і сказала:
— Оце я вам тепер геть доросла!
І впала на землю, наче підкосив хтось.
— Ну, звісно, що голова свою тещу поховає по першому розряду, — перешіптувалися рокитнянці на Орисиному похороні, витираючи щиру сльозу і підглядаючи, як Льошка веде скорботну Марусю, а його мати Ганя про малого піклується.
— Тепер Маруся з малим на нову хату врешті виїде, — кумекали. — Треба до голови підкотитися… Хай би віддав стару Орисину хату під аптеку. Гарно ж? Була б в Рокитному аптека чи там крамничка господарська, а то в сільпо все гамузом — і консерви, і мило, і сокири упереміж з в'єтнамськими кедами.
— Не може голова Орисину хату конфіскувати, — казав баяніст Костя, Льошчин друзяка добрий. — Ту хату ще до революції бабині Парасчині батьки склали. Не колгоспна вона.
— І що з того? — заперечив вічний секретар рокитнянської парторганізації лисий Ласочка. — Як для соціалістичного будівництва знадобиться, то можна й конфіскувати. Колгосп голові з Маруською нову хату дав? Дав! Виходить, стару може забрати. І не під аптеку. Я б, приміром, там кафе з чаєм зробив.
— Ой-йой, знаємо ми ваші чаї! — репетували баби. — Ніде такого нема, щоби по чай через півсела до якогось кафе пхатися. Люди при тямі чаї вдома розпивають. Знаємо ми ваші чаї! Горілочки вам усе мало, щоб ви всі повиздихали від неї, паразити!
І могли ті розмови вилитися у цілком конкретні зазіхання, та після Орисиної смерті Маруся так і лишилася у старій материній хаті. Спочатку сиднем сиділа день у день та все Орисині лахи перебирала, наче сподівалася знайти відповідь хоч на одне із запитань, які так і не встигла поставити матері Льошка жінки не чіпав, розумів — горе. Та й не було у нього особливого часу біля неї сумувати — справ у колгоспі вистачало.
За місяць Маруся потроху почала на нову хату навідуватися — прибере, їсти наварить, з нових м'яких меблів пилюку збере, а на ніч знову-таки до старої хати.
— Впадеш, коли отак весь час туди-сюди бігатимеш, — Льошці вже набридли жінчині викрутаси. Місяць минув, посумувала та й годі. Треба далі жити.
— У маминій хаті й машинка швейна, і малого до дитсадка зручно, і видно той дитсадок з вікна. Якщо щось трапиться — за мить прибіжу, — вона йому. — Все одно тебе у новій хаті до ночі нема, так чого мені там скніти?
Льошка потилицю почухав і був би обов'язково знайшов аргумент на користь нової хати, та з вулиці вже водій гукає:
— Олексію батьковичу! У конторі ланкові зібралися. Ви ж самі наказали…
— От йо… — на жінку рукою махнув і побіг. І чого після того Марусі у новій хаті скніти?
Німця після Орисиної смерті і тільки здалеку бачила. Сяде той на лавці біля своєї хати, «Пегаса» засмалить і дивиться у землю.
— Не треба ти мені тепер, німцю, — прошепоче. — Пішла мама, наче щастя за собою геть начисто вимела.
А намисто все одно до грудей притисне і прислухається, наче мусить воно їй таку щиру пораду дати, що враз очі відкриються. Мовчить намисто, чи то Маруся глухою стала. Час взявся рани гоїти — то Юрковим сміхом розрадить, то над новим платтям для сусідки змусить так попотіти, що й усі погані думки забуваються. А то баби новину принесуть.
— Марусю! Чула? Кажуть, німцева Тетянка двійко дівчат народила, так німець ледь її з хати не вигнав! Отакий підлий чоловік! Отака гнила натура! Чула?
Восени Тетянка знову швиденько і майже без болю народила двійко дівчаток-близнючок. Просто у Барбуляковій хаті й народила І диво! — одна білява, аж руденька, друга геть чорнява і — прости Боже — горбоноса. Німець з бригади додому прийшов, байдужим оком на немовлят глянув.
— А… Уже й повискакували.
— Степане. Я розумію… Стільки дівок у хаті… Караул! — поспівчував Тетянчин батько Тарас Петрович і запропонував: — Хочеш, у загородку підемо? У мене там заначка є… На випадок усіляких життєвих трагедій.
— Самі туди йдіть. І жінку свою з собою забирайте, — глухо відповів німець, і хоч як Тетянчина мати не хотіла біля онучок лишитися, так сказав, що поперек мовити не посміла, мовчки забралася.
Залишилися самі у хаті. П'ятирічна Ларочка малих бавить. Тетянка, як той істукан, сидить і знай головою хитає. Стьопка проти неї сів.
— Що робитимемо, жінко?
Тетянці у голову дурне кинулося. Очі витріщила, губи копитом викрутила.
— А що робити? Наштампував мені дівок, ще й питаєш?! — вишкірилася.
— Та ти геть дурна… — здивувався німець.
— Я дурна? Це ти дурний і вже помреш дурним! — розійшлася. — Твої дівки! Твої, так і знай!
— І яким же вітром мої?
— А спав! Спав як мертвий, а я під тебе підлізла… Полоскотала, ти і встав, наче з попелу, а очей не розплющив. Навалився на мене, геть усе зробив, аж між ноги потекло. Отак, Стьопочко!
— Он як ти заговорила. — Очі під окулярами примружив, встав важко. — Та я не те що уві сні, я навіть під наркозом до тебе на кілометр не підійшов би, коза драна!
— Що?! — Підскочила, аж трясеться. — Бидло колгоспне! Селюк гнилий! Це я «коза драна»? Та у мене такі чоловіки були… Начальство! Тобі й не снилося!
— Ото й котися до свого начальства! А Лара зі мною лишиться, бо ще навчиться у тебе того паскудства!
Мала Ларка від немовляток відірвалася і сказала батькам серйозно:
— Я із сестричками бути хочу!
Німець плюнув, вхопив «Пегаса» і пішов з хати. За хвилину Тетянка біля нього на лавку всілася.
— Стьопочко! Прости мене за все. Клянуся Ларочкою, ніколи тебе не зраджу. Що хочеш, робитиму, але твоє прощення заслужу. Тільки не кидай мене. Чуєш? Не кидай. Сором же. А я. А я щось придумаю. Щось таке придумаю, щоби тобі нічого очі не різало.
— Та ти у нас на вигадки швидка, — відповів і тільки назавтра зрозумів, що мала на увазі бібліотекарка.
Наступного дня додому повернувся пізно. На бригаді хлопці зачепили німця і потягли до сільпо, горілки накупили і влаштувалися «обмивати» німцевих близнючок за конторою, де ще Старостенко заради якоїсь примхи зручні дерев'яні столи з лавками поставити наказав.
— Давай імена їм попридумуємо, — запропонував німцю тракторист Славко. — Ми не алкоголіки оце задурно пити. Хтось із бабів причепиться, а ми їм — лясь! Пішли геть! Ми тут над іменами саме мучаємося!
— Добре, що дівок двоє, — сказав беззубий дід Нечай, якого давно на пенсію вигнали, та він щодня на бригаді товкся.
— Чому? — запитав похмурий Стьопка.
— Довго пити можна…
Дід Нечай не дарма життя прожив, знав, про що казав, бо уже й собаки рокитнянські гавкати кинули, а за конторою — усе балачки.
— Дуся і Люся! — постановив Славко.
— Дурне! — хитався дід Нечай. — Рита і Віта.
— Хоч Білка і Стрілка, — підвів риску німець, важко встав, окуляри поправив. — Добре…
— Що «добре»? — не зрозумів Славко.
— Добре, що хоч вам від того добре, — відповів німець і пішов геть. І не подякував оце добрим людям, що цілий вечір заради нього мучилися, імена вигадували, взагалі — страждали і раділи за нього.
— От німчура! — образився дід Нечай.
Стьопка ввійшов у хату і перше, що побачив, — заплакані Ларчині оченята.
— А чого це ти не спиш? — спитав. — Малим дівчаткам давно спати час.
Ларочка побачила батька, розревлася і кинулася до нього.
— Татко! Нема у мене сестричок…
— Як це? — здивувався німець. — Назад у мамку вскочили?
— Померли, померли… — ще дужче заплакала мала.
— Як це? — розгубився німець. — А мати де?
— Плаче у спальні… — захлиналася руда Ларочка.
Німцю — серце в п'яти. Протверезів, наче хто його головою в колодязь. Малу обережно відсторонив та — до спальні. Увійшов, серце калатає, слово мовити боїться. «Та як це? — думки, як та мошкара. — За що? Хоч і чужі, та невинні… їх, бідолах, ніхто не питав, чи вони тут кому потрібні. Вискочили собі і жити хочуть. Як це?»
Тетянка сиділа на краєчку ліжка. Нічна сорочка незнайома. Нова, не інакше. Собі під ноги дивиться. Не плаче.
— Діти де? — прохрипів німець. Озирнувся, наче бібліотекарка пожартувала і просто сховала десь малих, аби йому нерви полоскотати.
— Вранці… чорнява щось труситися стала… Перелякалася я… Дуже… — Тетянка говорила, наче шматки від німцевого серця відривала. — Зібралася… До міста поїхала… Там лікарі… Там же медицина… Краща… Туди… А їм усе гірше…
— Обом? — насторожився німець.
— Обом, обом, — Тетянка повернула до чоловіка лице, трясла головою, наче допомагала запевняти — правду каже.
— І що?
— Привезла… А вони уже й посиніли… Вірус якийсь… Пізно кинулася…
Німець опустив голову. Брови гірку зморшку на чолі викарбували.
— Піду…
— Куди? — від ліжка скочила, очі долу.
— Як це куди? До дядька Івана, теслі. Хай не спить. Треба ж труни малі поробити, поховати по-людськи.
— Не треба, — прошепотіла ледь чутно.
— Як це? — ще більш насторожився німець. — Ми ж не німці які… У нас все по-людськи має бути. — Завмер. — А де… Де діти?
— У місті лишила. У лікарні…
— Як це? — Гнів очі червоним залив.
— На органи… — аж пискнула.
— На що?!
Померкло.
Як врізав Тетянці межи очі, та й перекинулася. Щелепи стиснув окуляри рукою тремтячою поправив, одежиною якоюсь у бібліотекарку жбурнув.
— Одягайся, паскудо! Поїдемо у місто! Дітей мертвих додому заберемо.
— Не можна, не можна. — труситься. — Я бомагу підписала.
— Я на тобі зараз так розпишуся, що й кісток не збереш! — гаркнув. — Вдягайся, стерво, бо голою потягну!
— Не поїду, не поїду. — Знай своє. Він її за волосся вхопив і потягнув з хати.
Сусідська баба саме надвір з відром вийшла, що у ньому було — вилила, чистої води набрала і вже до хати намірилася, аж бачить — рудий німець жінку за волосся з хати тягне та кулаками по спині підганяє.
— Боже, Боже, — перелякалася, у хату вскочила та з вікна визирає. — Що робиться? І хіба вона винувата, що знову дівки народилися? Бідна… Бідна Тетяна! Дав же їй Бог такого підлого чоловіка, як той німець гнилий!
Стьопка нічого не чув. До паркана бібліотекарку притис.
— Кажи, де та лікарня?!
Від жаху рота роззявила, губи трусяться.
— Немає, ніякої, лікарні…
— Як це? — німець геть усі слова розгубив. Чисто папуга — «як це» та «як це >'
— Не хворі були… — остаточно прибила.
Стьопку трусонуло. А в голові — наче хто смолу гарячу розвів і знай колотить, щоби не застигла, Дивиться німець навкруги — нема нічого, зникло геть усе, тільки чорні хвилі до нього спішать І верещить щось у тій чорнот тоненько, як би, приміром, малі дівчатка верещали. Хитнувся, жінку відпустив — вона і сповзла по паркану на землю. Скрутилася, як та гадюча і мовчить.
Стьопка спробував вдихнути — не виходить. Стоїть клубок у горлі. Ще спробував, аж запаморочилося. До бібліотекарки нахилився.
— Тетяно… Ти… їх… убила? — І боїться тих слів.
Бібліотекарка схлипнула, на чоловіка з острахом глянула, забелькотіла:
— Живі. Заради тебе усе… Своїх заведемо… Ларочкою, клянуся! Ні на кого більше не гляну, тільки тебе любитиму.
Німцю вже тієї балаканини — через край. Гаряча смола з голови у вуха, у горлянку, в очі. Відрубати б ту голову, бо вже зовсім нічо-о не розуміє. Жінку за руку схопив:
— Де діти суче твоє рило?! Правду кажи!
— Здала у дитбудинок. Щоби вони тобі очі не муляли.
Розігнувся у морду їй як плюне — тьху! Ага, відступив клубок у горлянці, пішло повітря. Озирнувся — зникли чорні хвилі, тільки серце калатає— скоріш-скоріш… У хату побіг.
— Зараз принесу твоїх сестричок, — Ларочці. — Тільки щоб оце лягла на постіль і не вставала, поки не повернуся.
Ларочка у ліжку завмерла, тільки оченята сяють. Стьопка дістав паспорта. усі гроші з полиці.
— Тато скоро… Скоро…
У Рокитне повернувся аж наступного дня пообідь. Розхристаний, утомлений, щасливий. Два згортки малих галасливих на стіл поклав і оголосив закляклій бібліотекарці:
— Щоб я тебе, стерво погане, біля дітей не бачив. Вб'ю.
Рокитнянці аж пересварилися, такий диспут улаштували навколо Барбулякових близнючок. Одні казали, що німець спеціально жінку в бібліотеку загнав, а сам щодня бігає на ферму по свіже коров'яче молоко і годує дівчаток. шоб оце не працювати у бригаді. Інші ставали на захист німця і погоджувалися, що у бібліотекарки, скоріш за все, молоко погане, тому близнючки й годуються від колгоспних корів. Але ні ті, ні інші не схвалювали Стьопчиного вчинку — де це було таке щоби батько роботу кинув за малими доглядав, а жінка, як та принцеса, у бібліотеці сторінки гортала.
— Та він завжди пришелепуватим був, — плювалися.
Тетянка швидко прийшла до тями і зрозуміла головне на селі ніхто не знає що близнючки не Барбулякові. Німець мовчить, як партизан, інші язиками не плескають. От і виходить, що в Рокитному не знали про її з Попереком походеньки, бо. якби хоч одна язиката баба в те вікно бібліотечне, про яке Маруся казала, підгледіла, про близнючок уже таких казок понаскладали б, хоч книжку пиши. «Брехала Маруська, що під клубом про нас з Попереком пліткують!» — вирішила і стала далі думати.
По всьому — тільки Маруська знала про Тетянчиного коханця. Виходить, таки вона у район писала! Вона Тетянчиного перспективного кавалера з Рокитного виперла. Навіщо? Так зрозуміло ж! Щоби свого Льошку в крісло голови посадити. Від такого приголомшливого висновку бібліотекарці аж щелепи звело. Навіть вискочила з бібліотеки, оббігла, знайшла начебто невисоке вікно і спробувала у нього зазирнути. Глянула — високі книжні полиці геть усе заступали, нічого крім них не видно.
— От змія… — Розлютилася Тетянка. Та з кулаками до Марусі не побігла. Затаїлася.
«Чекай, подружко, — думала мстиво. — Я свого часу дочекаюся. Я тобі так відімщу, що й жити перехочеш! І за Поперека, і за те, що Стьопка мене до дітей не підпускає!» І не згадала подякувати Марусі, що та про Тетянчині одкровення нікому й словом не прохопилася: ні чоловікові, ні Стьопі, ні будь-кому.
Німець не здавався. Тетянка було подумала — місяць покрутиться і сам відступиться, але минув місяць, другий, третій, а Стьопка знай крутиться біля близнючок. Ларочку зранку до дитсадку відправить, дівчаток нагодує, до грудей — і на бригаду. А там уже й звикли.
— О! Німець з Білкою та Стрілкою!
Була проблема. Ніяк не міг Стьопка дівчаткам імена придумати. Тетянка увечері з кутка голос подасть:
— Уже посміховиськом став на все Рокитне. Носишся з тими дітьми, як дурень з писаною торбою, а й досі вони у тебе безіменні.
— Не твоє діло, — виплюне.
Раз дітей вклав. «Пегас» у кишеню, кожуха накинув і пішов поночі вулицею. Зима вже крутила завірюхами, заганяла людей ще вдосвіта у теплі хати, і тільки чорні ворони не лякалися морозів, знай греблися у снігу, мов ті кури.
Німець під голий бузковий кущ став, на старі недопалки під ним глянув.
— Оце закрутило… Ціле життя біля Марусі не був.
І навіть не знає, чи тут вона, чи у новій хаті на іншому кінці села. І вікна не відчинити — не той сезон. Геть село снігом укрило. Намацав у кишені цукерку — всміхнувся. Дістав її і кинув у вікно. Цукерка вдарилася об скло і впала під вікном у сніг.
— Хоч так, — уголос.
Аж вікно — рип…
Задихнувся німець, розпирає груди од радості. Зігнувся, до дірки в огорожі чкурнув, на подвір я проліз, до віконця, до віконця, як до води живої душа спрагла.
Перш за все цукерку з снігу взяв, у вікно зазирнув — нічого не видно. Наче й рипнуло, а оце підскочив — зачинене. Руку до очей приклав: чи є хтось живий у старій Орисиній хаті?
А у кімнаті біля вікна Маруся намисто коралове до грудей притискає.
— Отак і будеш до смерті заглядати, німцю, — шепоче. — Ніщо тебе від мене не віднадить.
Віконце ледь прочинила. Стьопка насторожився.
— Маруся?..
— Німцю, ти коли своїм малим імена вигадаєш? — чує.
— Маруся. — і сміється, і сумно — Марусю, чуєш… Ох і важко, як довго тебе не бачу.
Вікно відчинила.
— Не барися, бо геть змерзла.
І не спитав, чи там є хто у хаті, чи не підведе часом Марусю. Де там! Пірнув, мов у безодню. Хоч би хвилину поруч побути, хоч би торкнутися щоки, провести важкою долонею по спині чи просто… просто — хай вона дихає, а він слухатиме.
— Як дівчаток назвеш? — спитала.
— Чужі вони. — гірко.
— А чого ж носишся? — вона йому.
— У сироти хотіла здати.
— Он як! — аж потемніла од гніву. — Лиха… Лиха жінка.
Махнув рукою, мовляв, та нічого, якось справлюся. Усміхнувся їй:
— Марусю… Я оце хотів їх Маріями назвати: щоби, виходить, біляву Марійкою звали, а чорняву — Марусею.
Розсміялася, голову йому на плече поклала.
— Ні, Стьопо, долю не обманеш. Не буде для тебе у світі інших Марусь. Одна я. Єдина… — задумалася. — Назви їх Надія і Любов.
Наступного ранку бібліотекарка до світанку вискочила з хати, бо обіцяла допомогти матері відвезти у місто на базар яєць, сметани та сиру домашнього для продажу. До хвіртки дійшла — а що це за сліди з двору по чистому білому снігу? Не інакше, як злодюжки поживи шукали. Пішла по слідах. На вулицю, по вулиці у бік ставків, озирається — хтось під бузковим кущем стоїть? Відвернувся, цигаркою димить. Придивилася й остовпіла — так це ж Стьопа її, чоловік законний.
Підійшла тихо, зі спини кахикнула.
— Стьопочко… А чого це ти посеред вулиці.
Озирнувся. Наче злякався. Чи привиділося Тетянці.
— Зі ставка йду. Покурити зупинився.
— А-а-а-а… — та озирається. Біле… Біле скрізь. Чистим снігом, мов простирадлом усі гріхи прикриті. Тільки під Марусиним вікном натоптано.
— А я оце… — до нього,
Зиркнув.
— Нецікаво мені твоє. — І пішов до хати.
Льошка давно змирився з дивним Марусиним уподобанням — старою материною хатою — і навіть знаходив у цьому безліч переваг. Принаймні, коли після важкого дня голова повертався до нової хати напідпитку, а випивати з суто виробничих причин доводилося майже не щодня, жінка не довбала, і Льошка подякував жінчиній упертості: добре, що свого часу Маруся навідріз відмовилася продавати чи дарувати колгоспу стару Орисину хату.
— Краще Юркові буде, — сказала тоді.
Льошка навіть віднайшов таку собі романтику в їхніх з Марусею стосунках. Заскочить серед біла дня до старої хати, Марусю обніме, та його приголубить, нагодує, і він поскаче далі у справах. Хіба не романтика?
Та якось занесло Льошку в справах до районної ветеринарної лікарні. Бач, щеплення худобі зробили, а довідку для звітності не дали, і довелося голові кидати колгоспні справи і власною персоною вибивати ту довідку, бо вже й ветеринара посилав, і заступника, а в районній ветлікарні, бач, ніяк часу для рокитнянців знайти не можуть.
— Льошка?! Ординський?! — Головний лікар районної ветлікарні побачив Льошку і просяяв.
— Сьомка? Григор'єв? — Льошка одразу впізнав студентського товариша.
Сьомка! Григор'єв, чортяка! Разом з даху на п'ятий поверх жіночого гуртожитку, преферанс до ранку. На щиглів. А як «шпори» з політекономії у трусах ховали. А того… Івана Фомича, професора, що читав історію партії. «Як Івану Фомичу в дупу вставили свічу. Ти гори, моя свіча, за здоров’я Фомича». Взагалі-то віршики про Ілліча складалися, але і вони з Григор'євим недурними були. Ще на третьому курсі заприсяглися, що зуби обламають, а до обкому партії кар'єрними сходами видряпаються. А яєчня… Яєчня! У гуртожиток п'яні припхалися після опівночі, їсти хочеться — спасу нема. А їсти теж — нема. На вікні у кімнаті два яйця сирих і картонний залізничний квиток. Льошка хотів сире яйце випити, а Григор'єв, зараза, уперся — яєчню засмажимо. Взяли ті два яйця і картонний квиток замість ложки, бо справжня ложка теж кудись поділася, поперлися на кухню. Темно, хоч око виколи. Точно, якась сволота лампочку на кухні викрутила і у своїй кімнаті вкрутила. Та нічого. Газ увімкнули, тепер би сковорідку знайти. А — нема сковорідки! Усе проти них. І проти яєчні. Льошка вдруге запропонував яйця сирими заковтнути, та Григор'єв пояснив: не можна відступати перед обставинами, інакше обставини будуть їхніми життями гратися, а вони не для того оце в інституті мозок парять, щоби потім ними, людьми з вищою освітою, крутили якісь там обставини.
— Це аксіома, друже! — запевнив і помітив на підлозі кухні такий собі тазик. І щось у тазу плаває.
— Замість сковорідки зійде, — зрадів Григор'єв, відчинив вікно, виплеснув за вікно з тазика усе, що там було, поставив його на газ і вкинув два яйця.
І тільки вони з Льошкою почали по черзі колупати яєчню з тазика картонним квитком, як до кухні увійшов грузин Важа Чараташвілі з паралельної групи і перебив апетит.
— О! Моя таз! — сказав, побачивши, як Льошка з Григор'євим схилилися над тазиком і по черзі щось з нього вкидають до рота.
— Бери! Нам твій тазик уже не потрібний, — не розгубився Григор'єв, доїдаючи останній шматок яєчні.
Важа Чараташвілі взяв ще гарячий таз, знизав плечима.
— А де мій шкарпетка? А?! — І сам загарячкував. — Де мій шкарпетка, я вам питати?! А? У цей тазик мій шкарпетка плавав, чекав, поки я його прати зберуся. А?!
Льошка відчув, як нудота підступила під горло.
— Григор'єв, я тебе порішу! — простогнав і бігом до туалету. Ледь устиг.
Від спогадів не знудило, натомість — тепло світле. Е-е-ех, гарні часи були! Безтурботні. Льошка обняв Сьомку Григор'єва.
— Як тебе сюди занесло, чортяка?!
Григор'єв — не змінився — за життя говорить, одночасно з шухляди два штофи на стіл, банку з медичним спиртом, голову у двері висунув.
— Нас не турбувати!
— Сьомко! Когось із наших зустрічав?
За півгодини спирт без закусі прикінчили, розм’якли, як морозиво на сонці, попливли — посмішки сентиментальні, очі вологі. Обнялися.
— Важу пам'ятаєш?
— Яєчню? — Льошка йому. Як розреготалися.
— Зараза… Я через нього собі кар'єру зіпсував! Оце вимушений був на цю лікарню погодитися, а я ж уже в облвиконкомі відділ капітального будівництва очолював…
— І що тобі Чараташвілі поганого зробив?
— Мені нічого. Собі. Женився, дурник. Весілля королівське закрутив… Ну, грузин — одне слово. А на ранок знайшли його молоду дружину побиту і зі зламаною ногою.
— Та він що, здурів?
— Як його міліція не допитувала — мовчить і край. А та його… молода, теж як риба. А як стало питання, що нашого Чарату посадять до чортів собачих, він мене до слідчого ізолятора викликав… Попросив, аби я написав на нього добру характеристику, мовляв, раптом менше дадуть. Я йому кажу: «Чарата, чорт забирай! Як я можу написати, коли ти не при розумі. У перший день сімейного життя ледь дружину не прибив». Ну, він мені і розколовся — каже, вийду — взагалі уб'ю її, бо клялася, що незаймана, а сама… Каже, ані краплі крові з неї у першу шлюбну ніч не пролилося… А грузини ж, вони гарячі… Коротше, написав я… А у тої дружини Чаратиної, як виявилося, батько — велике цабе, і він…
Григор'єв вів далі. Льошка п'яно захитав головою і зупинив його.
— Сьома, скажу тобі як другу… Всі ті балачки, що у незайманих обов'язково кров повинна бути, — повна дурня. Може, й інакше бути.
Григор'єв подивився на Льошку, як суворий професор дивиться на нерозумного учня, і категорично заявив:
— Ні, друже. Інакше бути не може. Це я тобі як лікар кажу.
— Який ти лікар? — обурився Льошка. — Економіст. Як і я. Бухгалтер!
— Та-ак! Вибирай слова! Я — керівник! Я відповідаю за кожне своє слово.
Льошка раптом почервонів і запитав Григор'єва з сумнівом:
— Думаєш, інакше бути не може?
— Однозначно, друже. А що? У когось проблема? — п'яно посміхнувся. — Тоді вставай, побігли виручати людину з біди! Все одно через гада Чараташвілі тут скнію. Хоч розважимося. Чуєш… Жінка Важі тепер на «хімію» йому листи любовні пише. І він ій. А я через них коровам хвости кручу! І де справедливість?!
Справедливості не було. Хоч як не намагався Льошка на пару з Сьомкою Григор'євим напитися до безпам'ятства, щоби жодний сумнів не гриз душу, та лихі питання наче насміхалися: невже Льошка такий наївний — повірив на слово своїй красуні Марусі й оце досі вірить, що буває інакше?!
Льошка повернувся в Рокитне, занурився у роботу, як у марево, та сумніви не відступали. Якось спробу вав заговорити з Марусею про ту першу ніч, та жінка якось дивно знизала плечима і відповіла майже словами Сьомки Григор'єва:
— Що? У когось проблеми? Так біжи, виручай! Ти ж голова, тобі чужих справ у Рокитному немає.
Чужих справ?! Льошці — скіпка у серце. Зі своїми б розібратися! Ні, досить. Досить терпіти Марусині примхи. Жорсткіше треба бути. Чоловіча рука. Слово — закон. Не подобається — йди під три чорти! Раз навіть зачинився у конторі та спробував накидати план:
1. Прийти додому не пізніше від восьмої вечора. Вимагати, щоби їсти було. З собою всадовити, і хай сидить, поки він вечерятиме.
2. Після вечері Марусю на диван всадовити і хай телевізора дивиться. Чи з малим книжки читає.
3. Юрка спати вкласти.
4. До спальні Марусю затягти і так викрутити, щоб кохала його до нестями.
Подумав хвилинку, дописав: «І так — кожен день!»
Прочитав і виматюкався.
— Оце б Попереку так жити! Я не зможу.
План на шмаття розірвав, та усе частіше став навідуватися до хати несподівано серед дня.
— А чого не зателефонував з контори, що ідеш? — дивувалася Маруся. — А то — сміх. Установив телефони, а сам лякаєш мене.
— А чого тобі лякатися? — скаже. — Чесній жінці лякатися нема чого.
Глянула на чоловіка з-під лоба.
— Та кажи уже, що тебе гризе? Бачу ж — крутишся, як лихий серед добрих.
І якось Льошка не втримався.
— Маю аргументи, Марусю, що ти мені вже використаною дісталася… — сказав і сам вразився, як паску дно звучало те «використана». І ще більше розлютився.
— Якою?! — Маруся червоними плямами вкрилася. — Ану повтори.
— Та був у тебе хтось до мене, — крикнув. — Чого дивишся?! Давай уже! Признавайся!
Маруся пропекла Льошку чорними очима, стисла губи і повернулася до дзеркала. Дивиться на себе, намисто червоне коралове пальцями гладить, і Льошка по очах її читає — зараз! Зараз Маруся з думками збереться… Зараз! Не змовчить, відповість.
Льошка чекав чого завгодно — і що впаде перед ним на коліна і благатиме, щоби простив, і що, навпаки, розмахнеться і спробує дати йому дзвінкого ляпаса, та він її руку перехопить і все одно вимагатиме правди. Та Маруся вкотре роздивилася своє відображення і сказала через плече, навіть не обернувшись до чоловіка:
— Пішов геть з моєї хати!
— Що?! — не повірив Льошка.
Маруся поправила намисто на грудях і пішла до дверей.
— Як з сільпо повернуся, щоби і духу твого тут не було!
— Ах ти ж… — підскочив, за руку Марусю вхопив. — Кажи! Кажи правду, бо зничтожу!
— Треба було під хрестом на правду заприсягатися, а не у сільраді підписи ставити! — вирвалася.
— Ти мені на те дурне вінчання розмови не переводь! Я тебе за інше питаю!
— А за інше я перед Богом відповідатиму, а не перед тобою! — двері відчинила і пішла.
Льошка за нею, а біля хвіртки уже директор рокитнянської школи товчеться.
— Олексію батьковичу! А як з книжками? Дасть колгосп на книжки грошей?
— Вам що, у бібліотеці книжок не вистачає? — гримнув.
— Не вистачає! Як не вірите — самі перевірте. — І дає Льошці папірця. — Ось список необхідної літератури.
Того ж дня Льошка зателефонував до рокитнянської бібліотеки і, чисто як колись Поперек, сказав бібліотекарці неоднозначне:
— Тетяно? Щоби на місці була! Йду до тебе з перевіркою.
У порожній бібліотеці зависла курява, наче Тетянка спеціально поперекладала книжки і ті обурилися, що потурбували їх дарма, зашаруділи сторінками, здійняли пилюку.
— Оце, виходить, твоє господарство, — обдивився Льошка.
За всі роки свого рокитнянського життя він жодного разу тут не був. А нащо? Додому газети виписував — «Правду», «Радянський спорт». І журнал — «Тваринництво». Бухгалтерка як до родичів у Молдавію моталася, так обов'язково звідти книжки привозила. Вже ціла книжкова шафа у новій хан заповнена, тільки читати нема коли. Нічого… Юркові будуть Марк Твен із Достоєвським.
— Оце, виходить, твоє господарство, — повторив і поклав перед бібліотекаркою на стіл папірець з переліком літератури, необхідної для школи.
— Ану, глянь, Тетяно! — наказав. — Є такі книжки?
Тетянка пробігла очима список.
— І заглядати не буду, так знаю. Нема, — відповіла.
— А що тоді тут є? — роздратувався. — Дивлюся, людей повно… Всі аж рвуться книжки читати.
— Та чого… Заходять іноді.
— І що читають? — Для годиться спитав, бо уже все з'ясував і зрозумів — доведеться з колгоспної каси дітям на книжки грошики виймати.
Тетянка зрозуміла своє — про бібліотеку більше не йтиметься, тож з теплого місця її поки що ніхто не турне. очима у вікно стрільнула — хай би нікого до бібліотеки не принесло.
— Знаєш, голово, — сказала, — а в нас із тобою одна біда на двох.
Льошка на бібліотекарку зверхньо зиркнув, всміхнувся пихато — що ти мелеш, жінко?! Яка у голови з бібліотекаркою спільна біда може бути?
— То, може, вирішиш її за нас обох?! — навіть не поцікавився, про що мова. І вже до дверей, геть з пилюки бібліотечної.
— Стьопка мій… Німець. До твоєї Маруськи бігає, — встигла випалити.
Льошка як взявся за дверну ручку, так і закляк біля неї. До бібліотекарки обернувся, та думала — от зараз голова гнівом зійде, усе чисто в неї розпитає і таку карусель румунці з німцем влаштує, що все Рокитне здивується.
Льошка обернувся та як розрегочеться.
— Німець?! До моєї Марусі?! Та ти забери у Стьопки окуляри, на носа свого горбатого начепи і роздивися свого німця! На нього і баба Чудиха не гляне, не те що моя Маруся. Оце тільки тебе чорт поплутав. Теж мені! Знайшла Казанову в Рокитному!
— Щоб я здохла! — відчайдушно вигукнула ображена Тетянка.
— Та живи… — відповів, на Тетянку зневажливо глянув. — Тобі б діло якесь, а то німець твій і з дітьми вошкається, і по господарству, і на бригаду встигає А ти отут сидиш цілими днями та пилюку на спідницю збираєш.
І пішов. Тетянка почервоніла од гніву, за головою на поріг бібліотеки вискочила.
— Під бузок біля двору глянь.
— А що там? — Льошку вже не смішили Тетянчині вигадки — дратували якого біса причепилася?
— «Пегаси» одні. От ти, голово, що куриш?
— «Родопи».
— А німець — тільки «Пегаси». Ти піди, піди! Глянь під той кущ! І цукерки їй носить. «Кара-кум»! Платить, виходить, за те, що дозволяє…
— Ану цить! — гримнув Льошка. — Стули писок, жінко! Ще раз почую… — убив її поглядом. — Сама побачиш…
Увесь день Льошка підганяв час. Нараду з тваринниками закінчив, на годинник глянув — рано. З бухгалтером три години баланс зводив, на годинник глянув — рано. З директором рокитнянської школи перелік літератури трохи скорегував у бік зменшення, на годинник глянув — рано. Ще рано!
Під вечір зайшов у сільпо.
— Галино, дай ліхтарика! Завтра гроші принесу, бо сьогодні не взяв із собою.
Продавщиця знайшла ліхтарика, хоч на прилавку не було, дві батарейки.
— Нащо тобі ліхтарик, голово? Заблукати боїшся?
— Тобі яке діло?! — гаркнув і пішов до контори — рано ще, рано.
Засидівся, аж заснув. Прокинувся, на годинник глянув — друга ночі. «Аби не пізно!» — подумав.
На вулиці мело. Перед конторою поряд із сільпо перелякано блимала одна на все Рокитне лампочка у вуличному ліхтарі. Льошка щільніше закутався у довгу дублянку і пішов до старої Орисиної хати. «Бути не може! Не може!» — плигали думки.
Суцільна темрява вулицею не гуляла — з хат линуло м'яке світло, кидало на подвір'я мерехтливі відблиски, наче запевняло глуху ніч, що немає їй ходу до теплих людських осель, де вона нікого не заморозить холодом, не залишить самотнім і нещасним, бо кожний, хто лютої зимової ночі постукає у розігріту вугіллям чи дровами хату, обов'язково знайде у ній і для себе життєдайне тепло. Хоча б до ранку.
Льошка місив сніг, аж доки не зупинився біля великого, як дерево, бузкового куща — голого, темного, ніби нічне царство, тремтячого, та не слабкого. Глянув на вікна старої Орисиної хати — онде Маруся ходить, над шкіряним диваном схилилася, сплячого Юрка по голівці погладила, присіла поруч…
Головою мотнув — отака родина у голови у вікно за дружиною та малим підглядає. Та нічого… Він це діло швидко владнає. Він онде — цілому колгоспу раду дає. Тільки хотів ліхтарика з кишені дістати, аж під кущем хтось — шерх-шерх. Льошка обернувся і ледь не поперхнувся морозним повітрям.
— Німець?! А що ти тут робиш?
— Курю…
Стьопка дістав з кишені «Пегаса», неквапливо постукав цигаркою по пачці, чиркнув сірником.
Льошка підозріло примружив око.
— Отут? Серед ночі? Куриш?
— Так, — відповів німець.
— Чому?
— Звичка…
— Яка звичка?
— Як зі ставка додому йду, так зупинюся біля бузку і курю, — замовк, напружився, спробував пояснити: — Передишка… В дорозі…
— І, часто оце…
— Та все життя… — затягся, аж щоки провалилися.
— Отак, виходить…
— Отак…
Льошка розгубився, і раптом такою дурнею здалося йому запитати німця, чи ходить він до Марусі, бо і бовдур на німця гляне та тільки пожаліє: худе, аж світиться, руде, окуляри ті вічно поправляє, наче вони зараз впадуть з носа. І оце він — гарний та розумний голова, комуніст зі стажем і взагалі перспективний керівник — питатиме німця… Тьху ти!
Льошка аж плюнув у сніг, так роздратували його дурні Тетянчині вигадки.
— І чого тебе на ті ставки носить? — пробурмотів. — Дітей на кого лишив? На жінку?
— Ні, — сказав німець. — На старшу… Лару.
— Це їй уже скільки… — спробував пригадати Льошка.
— З твоїм малим однакові, — відповів німець. — На той рік до школи.
— Так, так… — Льошка почухав лоба. — А чого жінку так вже жалієш?
— Не жалію.
— А чого тоді сам крутишся, а вона у бібліотеці байдики б'є?
— Аби не бачити.
— Отак… То хай би хоч за дітьми ходила…
— Не можна їй дітей довіряти. Лиха вона… Негодяща.
— Точно, — аж надто швидко погодився Льошка і паніть пожалів німця подумки. Мало того що горбоноса, ще й отрута з язика ллється.
— Той розлучись! — порадив. — Це комуністам не годиться, а таким, як ти…
— Ні, — сказав німець. — Яка не яка, а все ж мати дітям. Я без матери виріс… Знаю, як воно…
Докурив, недопалок у сніг під кущ кинув.
— Піду я… Завтра вставати рано.
Льошка дивився як Стьопка, кутаючись у худу куфайку, пішов вулицею.
— А риба ж де? — гукнув у спину.
— Та де їй бути, у ставку, — відповів німець. Зупинився посеред вулиці, окуляри поправив.
— А ловив чим? — із несподіваною підозрілістю спитав голова.
— Вудкою. На ставку ховаю. Онде, одна вже бралася перевіряти.
— Та ні… То я так, — Льошка злякався навіть думки про те, що Стьопка Барбуляк може дізнатися про його сумніви і терзання. — Бувай, Стьопко…
Барбуляк кивнув у відповідь і за мить зник у нічній заметілі. Льошка дістав ліхтарик, присвітив під бузковий кущ.
— Звалище! — вилаявся, бо під бузком височіла чимала купа недопалків. Не полінився, нахилився до купи ближче.
— Самі «Пегаси», — пробурмотів. Розігнувся. — і що з того?
Знав би голова, що колись німець вирив під кущем глибоченьку яму і, тільки коли вона заповнилася вщент, почав кидати недопалки зверху.
Льошка вимкнув ліхтаря і вже з непоганим настроєм посунув до хати.
— Дідько! Маруся ж мене вигнала!
От, діла! Пройшовся подвір'ям. Чи йти до хати, чи до нової поночі пхатися? До вікна підійшов, зазирнути хотів, під ноги випадково глянув, бо послизнутися боявся, — а під вікном сніг утоптаний, наче хто тупцював тут години зо дві. Стрільнуло.
— Та я так з глузду з'їду з тими загадками!
У вікно зазирнув — сидить Маруся біля дивана. На дивані Юрко спить. Видихнув і постукав у вікно. Маруся насторожилася, на вікно з подивом глянула, у хустку закуталася. Підійшла, вікно відчинила.
— Відколи це ти, Льошо, через вікна до хати сунеш? Не для тебе ті шляхи.
— Пусти… Поговорити хочу.
— Двері відчинені.
Скільки можна прожити, коли біля серця гостра скіпка підозри і ревнощів? Льошка про це не думав. Життєві пріоритети ще замолоду визначені — кар'єра, гроші, сім'я. І хоч перші дві позиції не підводили, зі своєї третьої Маруся знай вколе. Хотів бузковий кущ викорчувати, вона криком кричала, що це пам'ять про Орисю, не дала. І скіпка у серце — штрик! Заскочив додому пізно увечері, а вона співає, перед дзеркалом стала, намисто те кляте — і так і сяк, а Льошку побачила, зітхнула, від дзеркала відійшла, вікно зачинила — холодно їй. І скіпка у серце — штрик! А то сказав, що у відрядження їде, а сам півночі за подвір'ям стежив, та так нічого підозрілого й не побачив. І відійшла скіпка від серця. Потім ще далі. Ще…
Німця Льошка ніколи за конкурента не вважав, йому все те простирадло чисте спокою не давало, та з часом Льошка переконав себе, що Сьомка Григор'єв збреше — недорого візьме, і врешті закрив для себе і цю тему. Малого до школи відправили. Гортали щоденника з п'ятірками і раділи удвох з Марусею. І Маруся…
Маруся ніби спокою в серце налила. Про вінчання — ні слова, про страшні пророцтва баби Чудихи, здається, забула: тепер як півгодини Юрка не бачить, то не біжить його шукати. Суконь собі гарних нашила, не в'яне. Дві біди лишилися у нову хату так і не схотіла повернутись та намиста того коралового не знімає. Сказав якось…
— Не чіпай мого, Льошо, — відрізала.
Восени вісімдесятого відвели Юрка у другий клас, і Льошка врешті придумав, як вирішити їхнє дивне для багатьох рокитнянців квартирне питання. Завіз цегли та цементу на подвір'я старої хати і сказав Марусі:
— Відремонтую стару хату, добудую дві кімнати. Ванну поставлю. Туалет. Кухню зроблю велику. Добре?
— Аз тою, що у степу, що робитимемо?
— Юркові буде. То як? Добре?
— Добре! — всміхнулася. — Ох і добре!
Як перший сніг упав — старої Орисиної хати і не впізнати. Цеглою геть уся обкладена, дві кімнати великі, кухня і туалет з ванною добудовані. Палац, а не хата, і не у степу ж, майже у центрі села.
Льошка хотів кімнату з шкіряним диваном і дзеркальною одежною шафою на кабінет для себе перетворити, та Маруся лише головою мотнула:
— Ні… Мого не чіпай.
Розмову саме в новій великій кухні вели, бо Льошка вечеряти зібрався. Він — спокійний, бо хоч і турбот через край, та всі приємні, — погодився.
— Добре. Зроблю собі кабінет у малій кімнатці де Орися жила, — каже. — Головне, що тепер ми, Марусю, точно не розлучатимемося.
Тільки ложку до рота, Юрко до кухні на одній нозі скаче.
— Мамо! Мамо! Диво!
— Яке диво? — розсміялася Маруся.
Юрко підскочив, зупинився і простягає Марусі «Кара-кум».
— Дивись, дивись! На підвіконня знадвору хтось цукерку поклав!
Льошці очі кров’ю залило бібліотекарка язиката у тій крові бреше: «І цукерки він їй носить! "Кара-куми"! Платить, виходить, їй за те, що дозволяє…»
У кухні тихо стало, мов невидимий могутній диригент обережним жестом наказав — помріть усі, хто лиш пискне. Льошка спробував підвести на Марусю очі — не зміг. Вії чавунні, з десяток скіпок у серце штрикають.
— Так ти вікно відчиняв? — наче крізь вату чує Марусин голос. — От бешкетник, їй-богу! Застудишся…
— Мамо, я подумав, що це ти поклала! Як завжди! — з такої ж далечині чує Льошка впертий голос сина. — А ти ж надвір не ходила. Так? Ти з татком у кухні була, а я у кімнаті. Не було цукерки, а потім… з'явилася. Правда, диво?
— Ой, синочку! Мабуть, то вже дівчатка до тебе заграють…..Цукерки тобі носять, — чує Льошка тихий Марусин сміх.
— Ну й дурні! — розсердився Юрко і знову побіг до кімнати.
У кухні вже не тихо, німо стало. Сидить Льошка над борщем уже холодним, наче його самого хто заморозив.
— Їж, Льошо… Холодне, — чує знову наче здалеку.
— Ти… скажи… чого… Чого тобі треба, Марусю? — відповідає, наче ото платівку на сорок п'ять обертів хтось на тридцять три поставив і тягнуться дурні слова, як мед, липнуть до всього, чіпляються за горлянку, не хочуть з рота вилазити. І очі важкі — підвести ніяк не може.
— Геть усе маю, — Маруся каже. — Пожити б ще…
— Та поживемо, — відповідає, з-за столу важко підвівся. — Чого ж не пожити? Й сорока ще немає… — замовк. — …І вінчатися уже не хочеш?
— Не хочу.
— А що так?
— Люди вінчаються, щоб на землі і небесах не розлучатися, а ти…
— Що? Не підходжу?
— Та, мабуть, не пустять комуністів на небеса. Мабуть, інша для них скринька у Бога.
— А ти, виходить, прямо в рай?
— Навряд.
— А ти старайся, Марусю, старайся… Може, твій Бог твої старання оцінить…
І пішов з кухні. Маруся так біля столу й залишилася. Борщ холодний неторканий у каструлю вилила, намисто перевірила — на місці. Зітхнула.
— Що мені старатися, — прошепотіла.
З коридору — грюкіт. Вийшла. Льошка Юрка вдягнув. шарфиком шию загортає.
— І куди це ви поночі?
— Баба Ганя дуже просила Юрка до себе, — Льошка їй. І в очі не дивиться.
— Чекайте! — крутнулася. — Бабі Гані гостинців зберу.
— У мене є гостинець для бабусі! — похвалився Юрко і показав «Кара-кум».
— Є у неї все. Геть усе є, як ото в тебе, — процідив Льошка і розчахнув двері у морозну ніч.
Як вів сина через двір до хвіртки, під вікно зиркнув.
— Ого! Дивись, синку! Та дівка, що цукерку принесла, мабуть, чоботи сорок другого розміру взуває!
— Мабуть, Лариска Барбулячка, — серйозно відповів Юрко. — У школі весь час смикає мене за рукави.
Баба Ганя Юркові зраділа безмежно, хоч і не телефонувала синові.
— Врешті про матір згадав, — пробурчала. Льошка відвів малого до вітальні, покликав матір у кухню і сказав:
— Пояснюю ситуацію. Я завтра зранку до району їду. Днів на три-чотири Малий у тебе буде.
— А Маруся?
— Захворіла.
— Господи!
— Та не «Господи»! Ти, мамо, уважно мене слухай. Щоби до Марусі не ходила. І не дзвонила.
— Господи! Що сталося?
— Нічого не сталося. Час я їй дав — три дні. Думатиме.
— А якщо їй зле стане? Сам же кажеш — хвора… І — нікого поруч. Якось воно…
— У Марусі, мамо, хвороба особлива. На здоров'ї ніяк не позначається. Навпаки.
— Господи! — зовсім перелякалася баба Ганя. — Та що там у вас?!
— У нас, мамо, — все клас! Ти в наші справи не лізь. Дали тобі малого — доглядай. А як не подобається, з собою візьму. У відрядження.
— Хіба це діло, хлопця по чужих кутках тягати? Добре їдь. Не ходитиму. Не дзвонитиму. — Задумалася. — А як Юрко зателефонувати схоче? Чи додому збігати?
— Займай його, чим хочеш. Чи збреши, що Маруся зі мною поїхала.
— Та не їздила вона за тобою ніколи.
— Ото ж бо и воно! — аж пополотнів. — А тепер б> де.
Пішов до Юрка попрощатися. Ганя слідом.
— Сину! А як Маруся сама з хати вийде? І буде баба для онука брехухою!
— Не вийде, — завірив, наче цвях вбив.
Юрка підхопив:
— У бабусі кілька днів побудеш, а ми з мамою у район поїдемо. Добре?
— Добре, — відповіло сонне хлоп'я. — Гостинця привезете?
— Аякже!
Льошка залишив сина у матері, вийшов на вулицю — ох і холоднеча. До кісток пробирає, а снігу — все одно мало. Хоч би озимі до весни не померзли.
Стоїть посеред вулиці, не несуть ноги до хати. Він — про озимі, а у голові — Маруся і «Кара-кум» той клятий.
— О! Голово! Добре, що я тебе зустрів, — дід Нечай до нього суне.
Знову набрався? Точно.
— Чого тобі, діду? — Льошка йому. — Йди до хати, бо ще впадеш посеред вулиці й замерзнеш.
— Голово! Нема на тебе Сталіна!
— Що ти, діду, верзеш?
— А сам подивись! — пальцем у бік бібліотеки вказує. — Сонце сіло, кури поснули, а в бібліотеці хтось електрику задурно палить! Непорядок! Був би Сталін, тебе б уже розстріляли.
— іди спати, діду, бо я зараз сам тебе розстріляю. Без Сталіна! — смикнувся Льошка.
Дід Нечай похапцем — руки догори, мовляв, здаюся без бою!
— Додому тебе провести? — зітхнув Льошка.
— Та я ще ого-го… — завірив дід і поплентався до своєї хати.
Льошка провів його поглядом. Обернувся до бібліотеки. «Другий раз сюди гуну. І все — не по книги!» — гірко всміхнувся подумки.
Бібліотекарка сиділа біля столу, гортала новий журнал про моду і мріяла. Е-ех! Золоті часи були, коли Поперек у рокитнянському колгоспі головував. Оце коли б так все обернулося, і його знову сюди закинуло. Тоді б Тетянка своє взяла! Тоді б вона будь-які Поперекові бажання виконувала, а він би їй за те… У журнал глянула. Та, приміром, шубу попросила б. З кроля. Чи — на курорт. Чи — у шубі з кроля та на курорт.
Біля порога — шурхіт. Бібліотекарка згорнула журнал, на двері з осторогою — кого принесло? Зачинено! Бібліотека до сьомої працює, а тепер уже… На годинник подивилася. Оце так! Запрацювалася, аж через край. Якби не той німець, давно дома була б.
— Тетяно? — Льошка зайшов до бібліотеки, навіть не привітався. «Бидло колгоспне!» — по думки огризнулася бібліотекарка і вкотре пошкодувала, що Поперека поряд нема.
— Зачинено уже, — обережно так. — Оце додому вже збираюся.
— Ходи сюди1 — Льошка стояв біля відчинених дверей. Зачиняти їх і не думав.
Тетянка придивилася до обличчя голови — чорне! Наче ото у вояка, що махав, махав шаблею, всіх ворогів поклав, але й усіх друзів втратив, і так йому тепер гірко та сумно, бо й помститися за загиблих друзів уже не може, — нема ворогів, тільки страшна, як смерть, самотність.
Бібліотекарці раптом стало страшно. «Порішить мене зараз і все! — перелякалася. — А що! Йому все з рук зійде. Голова, член партії… Скаже, що то не він. і ніхто ж не присікається… А я йому давно поперек горлянки. Бач, набрехала про Маруську, а він тепер казиться. Вб'є Точно вб'є».
— Ль… ошенька… Товариш голова… — забелькотіла. — Тільки не вбивай. Ну, збрехала… Збрехала про твою Маруську… І Стьопу свого. Що хочеш роби. Можеш мене того… зґвалтувати. Чи за згодою сторін… Я не проти. Я таке умію… Тобі сподобається! Тільки не вбивай. Ну брехуха я, брехуха! Через таке не вбивають.
— Замовкни! І ходи сюди, — повторив Льошка тихо та грізно.
Тетянка од страху затулила рота рукою і на ватяних ногах рушила до голови.
— Слухай і не перебивай, — повів далі Льошка таким самим моторошним тихим голосом. — Зачиняй цю канітель… Бігом додому. Німцю скажеш таке: голова, мовляв, у відрядження подався, малого Юрка до матері відправив, а Марусю у погріб… кинув… у кухні під підлогою…. Усе зрозуміла?
Тетянка перелякалася ще дужче. Заніміла.
— Повтори, — наказав Льошка.
— Голова… у відрядженні. Юрко у Гані… Маруся… — Смикнулася. — Що? Правда, замкнув у погребі?!
— Пішла! — гаркнув і вийшов на поріг. — Хай година мине… Чи трохи більше… Потім скажеш, зрозуміла?
Бібліотекарка врешті зрозуміла інше: її ніхто вбивати не буде. Ґвалтували, на жаль, теж.
— Та біжу, біжу, — метушилася, замикаючи двері бібліотеки на важкий навісний замок. — Льошо! Скажи… Скажи, бо ж у нас одна біда на двох! Скажи… Невже правда? Невже твоя Маруська і мій Стьопка…
— Ти дітьми своїми краще б так цікавилася, як ото моєю Марусею! — Пішов геть.
— Так я того… Задля діла… Задля діла! Якщо ти їх підозрюєш… То нащо про погріб казати? — Біжить за ним, аж підскакує.
Льошка зупинився і сказав так само, як німець:
— Як це?
— Ну… Як вона в погребі, то він її начебто визволяти прибіжить… І що в тому поганого? Викрутяться! От побачиш — викрутяться! — аж захлинається. — А якщо вона одна вдома та на постелі розляглася… — І замовкла, бо так голова на неї зиркнув, аж кишки скрутилися. Оченятами закліпала, до нього заглядає — То як мені казати? Як?
Зітхнув тяжко, наче горою його привалило.
— Не кажи про погріб…
— А-а… Так, виходить.
— Іди вже! — ніби хльоснув по щоці. — Іди…
Бібліотекарка — задки, задки.
— А про постіль… Про постіль казати?
— Звідки б тобі про це знати? Га? Нічого не казати. Йшла додому, побачила, як голова сина до матері відвів, бо. у відрядження І все.
— Льошо… Чуєш! Візьми мене… собі на поміч… їх… вбивати!
— Іди геть, потворо, бо й додому не дійдеш! — замахнувся на бібліотекарку.
Та хіба вперше Тетянку ображали? Пропустила повз вуха, бо аж дух їй забило од цікавості: що ж голова за страшне діло серед ночі замислив? Га? Ой-йой, хоч би одним оком глянути! Хоч би одним оком.
— Льошо! Льошенько! Ти ж їх не вб'єш?
Голова схопив Тетянку за грудки і процідив:
— І щоби мовчала мені, як та риба, якою тебе твій німець од самого весілля годує!
Тетянка припхалася додому така збуджена, що це помітили усі — і чоловік, і діти. Восьмирічна Ларочка кинула книжку, підійшла до матері:
— Мамо! Тебе хтось образив?
— Мене? З чого це ти взяла?
— Ти червона і трусишся, — поставила діагноз мала Ларка.
— Мороз! Такий мороз, доню… — заметушилася. Пальто зняла, до вішака — а на ньому Стьопчин кожух від талого снігу мокрий.
— О! — Ларочці. — А наш тато теж десь по морозу бігав?
Німець прасував близнюкові труси та майки.
— Тихіше про свій мороз! Малих розбудиш!
Тетянка обернулася до дивана, на якому терли оченята трирічні Надійка і Любаня.
— А вони і не сплять, мої янголята! — рвонулася було до дівчаток, та німець так на неї зиркнув, що передумала.
На табуретку біля дивана всілася.
— Швиденько, дівчатка! Швиденько! Оченятка заплющили, а мама вам казочку розкаже…
Німець з підозрою подивився на жінку. Щось нове? Зазвичай прийде, на малих рукою махне байдуже, мовляв, вошкайтеся тут самі, як того хотіли, і завалиться спати.
— Казочку! — заплескали у долоньки дівчатка.
— Лягайте! Вкривайтеся! Очі заплющуйте! — командувала Тетянка. — А тепер слухайте… Цю казочку розповіла мені…
Ларочка позіхнула і насупилася:
— Я не хочу слухати казку! Я хочу спати.
Тетянка махнула рукою — йди вже Барбулячка мала! От, здавалося б, перед Ларкою в неї ніякої провини немає, але старша донька найбільше противилася матері.
Ларочка пішла до дитячої кімнати, де тулилися одне до одного три ліжка. Німець склав попрасовані дитячі речі і сказав:
— Іди собі! Сам малим казку розкажу!
— Та добре, добре… — закрутилася на табуретці. — А то і я могла б. Мені завтра на роботу не йти. Встигну відіспатися.
— І чого ж це тобі на роботу не йти?
— Голова наказав.
— Як це?
— Сама не знаю. Тільки-но… Йшла з роботи, Олексія батьковича перестріла. З малим. Він Юрка до баби Гані відводив, оце і перестрілися… Каже — зараз у відрядження мчуся, а ти, Тетяно, бібліотеку завтра не відчиняй. А я собі думаю — оце всі чоловіки однакові, голова малого Марусі теж не залишає! До матері повів. А це ж для жінки — така образа. Бідна Маруся! Сидить, мабуть, сама у хаті й плаче.
— Ти про свою бібліотеку думай, а не про інших бабів…
— А що про неї думати? Мабуть, голова ревізію хоче зробити…
— Ревізію? — хмикнув німець. — І кого там рахувати? Щурів?
— Нащо ти гак кажеш!
— Нормально кажу. Як книжок не вистачить, ти усе на щурів спишеш.
— У мене якраз діла у порядку, бо я…
Глянув на неї з подивом.
— А чого це ти мені про свої діла? У мене до них інтересу нема! Сама собі розказуй!
На малих глянув — поснули на дивані без мамчиної казки. Переніс обережно до дитячої кімнати, світло загасив, двері причинив. Кожуха шукає.
— Куди це ти? — бібліотекарка аж задихнулася — невже буде вистава?!
— Не твоє діло.
— Ти б гачка свого добре нагострив!
— Якого гачка? — з-під окулярів на жінку з презирством глянув.
— Та свого гачка! Ти ж на ставок? Ох і гарна риболовля взимку на ставку. Та ще вночі. Мабуть, гострого гачка треба мати, щоби рибу ту врешті зачепити!
— Ти ото свого гачка, — у ніс Тетянчин тицьнув, — не суй, куди не треба!
Витяг кожуха з-під Тетянчиного пальта, пачку «Пегаса» у кишеню вкинув… Буде вистава.
Льошка переконався, що бібліотекарка побігла прямісінько до хати, хижо озирнувся, підняв комір дублянки, наче від того рокитнянці голови не впізнали б, і пішов провулком у степ, щоби з боку городу дістатися старої Орисиної хати. Там вона… Там Маруся. Чекає? Та чекає… Невідомо на кого.
Відтоді як чоловік вдяг малого і повів до баби Гані, Марусю ніби прикувало до стільця в кухні. Вони пішли та залишили замість себе сто тривог, і ті тривоги не церемонилися, не соромилися, не тулилися по темних кутках — кружляли навколо Марусі, совали тарілками на столі, повсідалися на стільцях, тягли до неї невидимі липкі руки, і кожна — одна перед одною — намагалася заліпити Марусині вуста брудно-зеленою, аж коричневою, багнюкою.
Стрепенулася. Озирнулася, наче власну кухню вперше бачить.
— Та чого це я? — Руку до намиста приклала. — Хороніть моє щастя… — намистинкам уголос.
А думки, наче змії, сплітаються, і вже не розібрати, що в тій голові робиться. «Похоронимо! — кричить щось чорне, як болото, нахабно і презирливо. — Закопаємо!» «Та тю на вас! Збережемо! Збережемо!» — червоні намистинки на те чорне сунуть, рветься нитка, і вже кам'яні червоні кулі котяться у болото, та не топнуть, стають усе більшими, більшими, і по тих кам'яних кулях мала Маруська дряпається, намагається вилізти з чорного болота, озирається, бо хтось-таки має допомогти їй, а з туману-кисілю Орися брови супить, ховає руки грубі, порепані, наче соромиться, та не до Марусі, а до розірваної нитки із плачем. Мовляв, оце вдруге нитка порвалася…
— Та чого це я?! — Маруся встала. Стільці до столу поприставляла — порядок. За тарілки взялася…
— Ну що, румунко. Прийшов, мабуть, час повинитися…
Обернулася — Льошка у дверях стоїть. Лампочку, що в коридорі, заступив — весь у тіні. Темрявою окутаний. Холодний… Холодний, і жодної краплі тепла від нього не йде. Навіть очі й ті холодною ненавистю світяться.
— Перед Богом повинюся. — На його холоднечу своєю кригою.
— Так маю новину для тебе. Я тепер твій Бог! — Крок до неї ступив, з тіні вийшов, бачить Маруся — дровиняка у Льошки в руках, а на кілець дровиняки ганчірку намотано.
— Он чого малого до баби відвів, — обпекла очима, спиною до нього ста \а і завмерла.
Німець ще здалеку побачив, як світло у Марусиній кімнаті блимнуло, ніби злякалося, і згасло, наче вмерло. Стьопка поправив окуляри і озирнувся — нікого. Дійшов до голого бузкового куща, як завжди, закурив «Пегаса», подивився на Марусине вікно, а вітер раптом як закрутить — наче штовхав німця від вікна. Плечима знизав — що за дурня? «Пройдуся до ставків, — вирішив. — Хай вітер стихне. Все одно віконце зачинене».
Два кроки зробив. «Йолоп! — вилаяв себе. — Як Маруся вікно відчинить, поки «Пегасового» вогника під бузком не побачить?! Морозяка ж… Змерзне».
Німець повернувся під кущ, знову глянув на вікно — зачинене. Докурив, кинув недопалка під кущ і обережно посунув до дірки в огорожі.
— Та хай. — шепотів. — Може, втомилася чи ще щось… Цукерку покладу та піду…
Сніг рипів під ногами, гола вишня під Марусиним вікном тряслася. Стьопка став під вікном, витяг з кишені цукерку і поклав на підвіконня.
— Чуєш, Марусю… — прошепотів у зачинене вікно. — Уже сьогодні був поклав тобі цукерку, це вдруге… Вибачай… Піду.
У темному вікні промайнула чорна тінь. Стьопка напружився, поправив окуляри, вдивився у вікно.
— Не спиш? — прошепотів.
У відповідь — ані звуку, ні руху. Завмерло все. Мотнув головою мовляв, та добре, піду, не тривожитиму… Крок зробив і закляк: за спиною з тихим рипінням відчинилося вікно.
Стьопка обернувся і чогось перелякався. Та що це Маруся?! Вікно відчинила і наче пішла кудись. Тихо, чорно… Зняв окуляри, протер скло. Знов начепив на носа — нікого біля вікна.
— Щось не те. — перелякався ще більше.
Ближче підійшов, зазирнув… Край вікна стояла нерухома темна постать, і в непевному місячному світлі німець побачив головне — важке червоне коралове намисто на шиї.
— Марусю — всміхнувся.
Темна постать рвонулася до вікна, нахилилася до німця, вхопила його за грудки і втягнула в кімнату. Від неймовірної швидкості цього ривка Стьопка інстинктивно заплющив очі, серце втекло у п'яти. Хтось сильний та дужий поставив його на ноги посеред Марусиної кімнати, трусонув за грудки.
Німець розплющив очі і жахнувся — перед ним стояв Льошка. Голий. У самих трусах і кирзових чоботах. А на шиї… намисто коралове.
— Ось я… Твоя Маруся… — прошепотів, а німцю — грім у вуха.
Найперша проста думка, що виникла у Стьопчиній голові, — Маруся мертва. Нема Марусі…
— Де вона? — крикнув. Рвонувся. Льошка не зміг утримати. — Де вона? — вчепився у Льошчину шию та так і повис.
Льошка заревів по звірячому, легко відірвав від себе Стьопку, одним ударом збив з ніг, впав поруч на коліна і почав молотити кулаками, аж поки дихалку не забило. Захитався, встав, вхопив недвижного німця за воріт кожуха і потяг у кухню.
— Зараз… Зараз… — белькотів скажено. — Зараз н вас і повінчаю…
Стьопчина голова билася об підлогу, окуляри злетіли, ще коли Льошка втягав його до кімнати, ліве око набрякло, у роті — ропа.
Льошка затяг німця у кухню, кинув на підлогу, і сліпій Стьопка, як у тумані, бачив лише Льошчині ноги у звичайних кирзових чоботях. Ось один чобіт відірвався від підлоги, наче намірився забити гол, і обвалився на Стьопку. Німець виставив руку, захищаючись, та чобіт спочатку зламав Стьопчину руку і тільки потім вгруз у його живіт.
Німець харкнув кров'ю, та свідомості не втратив. Він бачив… Бачив… Ось важкі кирзові чоботи презирливо штовхонули його, наче якусь дохлятину, і зникли. Німець підвів тремтячу від болю голову… Куди? Наче відповідаючи на німе Стьопчине запитання, чоботи зупинилися, і німець побачив, як Льошка присів навпочіпки біля закривавленої Марусі.
— І оце ти мене… мене!..Проміняла на це бидло?!
Окуляри — зайві. І без окулярів німець бачив — Маруся не відповідає чоловікові не тому, що примха у неї така. І без окулярів бачив, як страшно німа Маруся привалилася до стіни, дивиться кудись крізь Льошку і всміхається недвижними скривавленими вустами, наче мертва. Біля неї на підлозі валялася дровиняка, бозна-навіщо обмотана великою скривавленою ганчіркою.
Німець спробував спертися на руку, але зламана рука теліпалася, як у дурної ляльки. Він упав на підлогу, поплазував убік, притискаючи до грудей зламану руку, вислизнув з важкого кожуха і, спираючись здоровою рукою на стіну, звівся на ноги.
Льошка облишив Марусю, обернувся до Стьопки.
— Що?! Готовий вінчатися? То добре… Добре… — Взяв з підлоги дровиняку і рушив на німця.
Стьопка не чув Льошку. Він витягував шию і силкувався роздивитися, чи жива ще Маруся. На мить йому здалося, що Маруся ледь здригнулася, підвела очі, і німець скоріше відчув, ніж побачив, ясну печаль, що лилася з чорних очей Марусиних.
Німець заволав. Та так дико і так відчайдушно, що Льошка на мить розгубився. Стьопка протаранив рудою головою Льошчин живіт, повалив його на підлогу, впав зверху, бив здоровою рукою і кричав несамовито:
— Пилюка! Пилюка! Ти — пилюка проти неї! Ти — ніхто! Я к ти посмів… Як ти посмів її вдарити, падло! Я к ти посмів… Не забуду! До смерті не забуду! Закопаю, виродок проклятий…
Льошка заревів, кинув німця й оглушив дровинякою.
— А-а, німець! Пручаєшся! Не хочеш з Маруською вінчатися. А доведеться…
Льошка потягнувся до своєї шиї, стягнув з неї важке коралове намисто і нахилився до закривавленого німця.
— Вдихни глибше, Барбуляк… Будеш її з небес виглядати…
Розреготався, мов божевільний, намисто коралове німцю на худу шию накинув і ну душити.
— Благословляю тебе, падло паскудне… Благословляю… — Затягував сильніше.
Стьопка хрипів, безпорадно мотиляв руками, перед очима — мільйон вогнів. І жодної краплі повітря.
Маруся дивилася з кутка, як чоловік підім'яв під себе Стьопку, як навалився на нього всім тілом, як у повітрі майнуло червоне коралове намисто.
Маруся хитнулася вперед, упала на коліна і поповзла до чоловіків. Наштовхнулася на дровиняку, вчепилася, як у рятівну соломину, сперлася на неї, на ноги звелася — пливе усе перед очима і тільки страшний червоний зашморг, мов викарбуваний, на Стьопчиній шиї.
Маруся дивилася на червоні намистинки, і спина вигиналася, підборіддя — вище. вище… Гнів по жилах — гарячою рікою. Замахнулася і вдарила важкою дровинякою Льошці по потилиці. Льошка відпустив Стьопчину шию. Обернувся, наче здивувався. І упав поруч з німцем.
Маруся завмерла. Усе добре… Добре… Вгамувати б оте тремтіння, бо й кроку зробити не може. Тремтячою рукою провела по очах — червоне… І тут — червоне. Губи стисла — зможе. Крок… Іще…
Німець прилип до підлоги, наче до рідної матері. Хапав ротом повітря, дивився на Марусю… «Усе добре… Добре… Жива моя Маруся», — плакала душа. Маруся йшла до нього, німець навіть хотів всміхнутися, та не зміг.
Льошка лежав поруч із німцем. У голові гуло. Він спробувати ворухнути хоч пальцем, та тіло не слухалося. Льошка бачив, як Маруся, долаючи біль, зробила крок. Другий… «Чекай… Чекай… — плакала душа. — Зараз встану і вб'ю. Обох». Льошка навіть хотів був розсміятися у лице Марусі презирливо і гнівно, та не зміг.
Маруся підійшла до чоловіків. Нахилилася. Обережно стягла з німцевої шиї важке коралове намисто. Наділа на шию…
Льошка з німцем приголомшено дивилися на неї і не вірили очам. Німець був упевнений — Маруся скаже йому хоч одне обнадійливе слово. Льошка думав про те, що краще б померти, ніж почути, як Маруся скаже німцю щось обнадійливе. Та Маруся мовчки зняла з німця важке коралове намисто. Накинула на шию. Притисла його до грудей.
— Не чіпайте… мого… — ковзнула божевільним поглядом по захеканих закривавлених чоловіках, переступила через них і пішла з кухні.
Льошка з зусиллям повернув до німця голову і гірко прохрипів:
— Нагадай мені, німцю… За що ми боролися?
— Мені Марусиної любові не треба, я її й без того люблю, — так само гірко прошепотів німець у відповідь.
Льошка скреготнув зубами, переборюючи лють і розпач, сів на підлогу, штовхонув Стьопку чоботом.
— Йди з мого дому, поки я тебе не вбив.
— Вбивай… Аби Марусю не чіпав, — німець теж сів, скривився од болю, показав на зламану руку. — Як працювати?
Льошка махнув рукою, мовляв, знайшов, про що бідкатися, зіп'явся на ноги.
— Тікай уже…
— Не можу… Марусю..
Льошка схопив німця за комір, тицьнув йому кожуха.
— Забувай про Марусю… Ніколи більше не побачиш її. Клянуся…
— Все одно… — прошепотів німець. — Аби ти її не чіпав.
Льошка дотяг німця до дверей, виштовхнув на подвір'я…
— Як це? Я піду, а ти її вб'єш, — німець падав, підхоплювався, хитався, мов п'яний, знову падав і все ліз до порога.
Льошка розмахнувся і важким ударом чобота відкинув німця на середину подвір'я. Грюк — зачинилися двері. Кінець вистави?
Німець лежав на спині посеред двору старої Орисиної хати і дивився у безмежне чорне небо. Без окулярів воно здавалося добре виораним чорноземом, з якого попробиваються на світ божий чудні біло-блакитні квітки. Вони тремтіли, наче геть померзли у цій холоднечі, линули до Стьопки, і той навіть всміхнувся розбитим ротом, наче міг зігріти їх теплом свого худого непоказного тіла.
— Хіба холодно? — прошепотів зіркам, спробував підвестися і вкотре звалився.
Зламана рука набрякла і пекла. Перед очима — розмиті контури. І навіщо Льошка окуляри розтрощив?
— Аби Марусю не чіпав, — вкотре прошепотів німець і вкотре спробував підвестися.
Сили пішли у землю, розтопили під Стьопкою сніг. Німець лежав на чорній, як ця ніч, землі і дивувався тому, що думки його були радісними, наче од того, що Льошка узнав про його любов до Марусі, увесь світ тепер повинен був стати світлішим і радіснішим.
Маруся стояла у кімнатці перед дзеркалом і дивилася не на власне відображення: широко розкритими, наче вкрай здивованими очима, вона роздивлялася намисто, ніби ніколи раніше його не бачила.
У кімнату ввійшов Льошка. Маруся побачила його відображення у дзеркалі, вигнула спину, підборіддя — вище, поглядом обпекла, брови звела — мовляв, спробуй підійти.
Льошка примружив око і на мить розгубився, та не від сорому чи образи. Ні! Десять! Десять планів помсти собі намітив. З чого почати? А-а! Вона знов за те намисто вчепилася! Дарма, дарма… Зараз відучимо!
Маруся і оком повести не встигла — підскочив, на диван повалив, одяг з неї здирає. Вона губи стисла, мовчить, тільки очі горять.
— Нічого, нічого… Зараз ти мені добре слово скажеш, — трясеться, бо раптом таке жадання відчув, що й втриматися неможливо.
Мовчить Маруся. За одежину хапається, назад на себе тягне, та де їй з Льошкою у силі змагатися. Здер усе чисто. До Марусі нахилився.
— Намисто давай.
Головою мотнула — ні!
— Біди хочеш? — прошепотіла.
Почервонів од гніву, як лясне її по щоці.
— А тобі, я бачу, ще й нема біди ніякої? Га? З якимось німцем поганим тягалася і — не біда?! Га? Я б зрозумів, якби такого вибрала, щоби не соромно було… Як. Поперек, приміром, чи рівня… мені.
— Та де мені до вас, попереків?! — уїдливо.
Аж захлинувся. Знову по щоці — лясь!
— Мало тобі? — ще ближче до неї. — Чи, думала, жартую? Ні, люба, я тепер твій Бог. Що захочу, те і буде! І оце тільки такі в нас із тобою розмови тепер будуть. Зрозуміла?
Мовчить. Тільки очі вологими стали, бринить сльоза, ще слово — і покотиться.
— Давай намисто, — аж губи у Льошки затряслися.
Маруся вчепилася у намисто, заплющила очі, і, може, від того сльоза не втрималася, покотилася.
Відсахнувся, за коси Марусю вхопив та головою об диван. Впала. Він нахилився, намисто з її шиї стяг, відчинив вікно і жбурнув коралі в ніч.
— Ну все! — розсміявся, наче божевільний. — Однією проблемою менше. А тепер я тебе відпочивати проводжу — За коси вхопив і потяг по підлозі до кухні. — Знайшов тобі гарну кімнатку. Туди німці не потраплять.
Про німця згадав. Зупинився на порозі, жінчині коси відпустив, задихається. На Марусю недвижну глянув, загарчав, труси скинув і навалився на неї. Ґвалтував німе тіло по-звірячому. Як закінчив, ледь на ноги зіп'явся. Мовчки піт з чола стер, ухопив Марусю за руки і потяг…
На кухні відчинив двері комірчини, вбудованої у стіні, одним махом викинув з неї банки-склянки, поставив у комірчину табуретку, запхав Марусю і замкнув на замок.
— Ну як, жінко? — гукнув у замкнені двері. — Подобається?
Німець знову спробував підвестися хвилин через двадцять, коли тепло худого непоказного тіла, яким він збирався щедро поділитися з усіма зірками, вичерпалося несподівано і миттєво. Німець страшенно змерз. Сил від того не додалося. Додалося тваринного страху на смерть околіти посеред Марусиного двору і тим самим покласти на язики всьому Рокитному несподівану новину, яку обговорюватимуть не день і не два. «Ні, — випливла слабка, мов дитинка, думка. — Не можна мені тут помирати. Марусі тут жити».
Вікно в Марусиній кімнаті з рипінням відчинилося, і німець з майже дитячою вірою в диво озирнувся. І — наче не було осатанілого Льошки з Марусиним намистом на шиї, його важких кулаків, зламаної руки і страшної у своїй недвижності побитої Марусі. Наче сон. Онде — ніч. Біле, біле всюди — сніг… Віконце. Маруся жде…
Німець протер тремтячою рукою сліпі очі… Маруся?..
З вікна у сніг полетіли червоні коралі. Шибки — дзень! Зачинилося вікно.
Німець зціпив зуби і поповз до кучугури, куди впали коралі. Відкопав, долонями прикрив.
— Не хвилюйся, Марусю… Збережу…
Коли Льошка зачинив Марусю в комірчині, зателефонував серед ночі водію, наказав за десять хвилин бути, бо терміново у район треба їхати, і вийшов на ґанок, виглядаючи службову «Волгу», — німець уже закидав коралі снігом під бузковим кушем і, притискаючи до грудей зламану руку, плазував до своєї хати.
— Шефе! На вашому дворі наче стадо корів товклося! — зауважив водій, відчиняючи Льошці дверцята авто.
Льошка кинув на подвір'я лихий погляд: брудний сніг, багнюка, чорні плями крові та землі підталої. Губи скривив:
— Сніг впаде, знову все білим буде. Поїхали, а то я за твоїми балачками про справу забув.
Справа в Льошки була термінова: на ранок дістатися до райцентру і знайти вірного товариша Сьомку Григор'єва. Григор'єв — ще той жучара! Він і пораду гарну дасть, і допоможе з Рокитного виїхати. У будь-якому випадку, у цю трагічну нічну годину Льошка Ординський не бачив іншого виходу, як забрати Марусю з Юрком та облаштуватися на новому місці. «Студентська дружба — на все життя!» — подумки запевняв себе, намагаючись уявити, як піде розмова з Григор'євим, і намацав у кишені немалий стос грошиків. Хто-хто, а Льошка прекрасно знав студентського товариша.
Службова «Волга» дісталася районного центру о п'ятій ранку, і Льошка вирішив не чекати з візитом до Григор'єва хоча б до сьомої. Часу не було. Нерви здавали. Дорогою він устиг тричі обматюкати водія за надто велику швидкість і надто повільне просування до райцентру, та водій працював у нього не перший рік, тож змовчав.
У райцентрі Сьомка Григор'єв сам займав новий будинок на дві сім'ї, який свого часу збудували для фахівців.
— Уміє! — оцінив Льошка пролазливість Сьомки і постукав у двері. Не страшно! Вибачиться, якщо вихопить Григор'єва з солодкого сну.
Сьомка Григор'єв не спав. Надто карколомні події відбувалися у його житті нині, тому він просидів до ранку, креслячи на звичайному канцелярському папері схеми власного кар'єрного просування.
— Льоха? — Григор’єв не дуже зрадів. — Хоч би зателефонував.
— Сьомо, мені хана! — Усю дорогу Льошка вигадував причини, через які йому терміново треба виїхати з Рокитного, але зараз напруження скаженої ночі вилилося несподіваним одкровенням, і Льошка подумав, що це навіть на краще.
Григор'єв всадив Льошку в м'яке крісло у просторій вітальні, поставив на журнальний столик пляшку коньяку і спитав:
— Убив когось?
Льошка проковтнув чарку коньяку і за дві хвилини розповів Григор'єву про події цієї ночі й усе, що їм передувало.
— От, сука! — образився за друга Григор'єв. — І що тепер? Розлучишся?
— Стиць!
— Так… Розлучення — дуже погано для кар'єри. Комуніст, гарний сім'янин… Це — основа.
— Сьома… Поможи з Рокитного вибратися. Ти хоч і головний ветлікар району, але твій вплив…
— Ветлікар? — Григор'єв задоволено розсміявся. — Льохо, я вже місяць у других секретарях райкому партії ходжу.
Льошка очі вирячив — невже?
— Ну ти… жучара, Сьомо!
— Но-но! — демонстративно суворо погрозив пальцем Григор'єв. — Я перспективний керівник!
— Вітаю! Дідько! Давай обмиємо! Е-е-ех! А я без могоричу! — заметушився Льошка. — Сьомо. Так тепер — якщо твоя воля — ти ж можеш мене в районі пристроїти.
Сьомка Григор'єв скривився, наче від зубного болю.
— Рано, Льохо! Чи пізно…
Льошка насторожився. Намацав у кишені стос грошей.
— Сьомко. Ти ж не відмовишся допомогти старому другові?
Сьомка почухав потилицю і почав.
— Ти Важу Чараташвілі пам'ятаєш?
— До чого тут Важа? — Льошка і сам скривився, наче зуби прихопило — не міг посміхатися Григор'єву, коли той воду варить, замість того щоб врятувати його. Падло!
Сьомка підхопився, закружляв по вітальні, знову впав у крісло навпроти Льошки, озирнувся, як параноїк з манією переслідування, і процідив:
— Та-а-ак, спокійно! Тільки тобі розкажу! По секрету. Ти Важу пам’ятаєш?
Льошка кивнув.
— Так от. Я ж розповідав тобі… Сів на півроку «хімії» через свою жінку. А у жінки батько — велике цабе. Витяг Важу, помирив його зі своєю дочкою, анулював його судимість і посадив Важу аж в обласний комітет..
— Партії? — спитав Льошка.
Сьомка клацнув пальцями, мовляв, краще.
— …Державної безпеки, — прошепотів.
— КДБ? — вразився Льошка.
— Льохо! Важа каже, це краще, ніж Ріо-де-Жанейро Бендера!
— А мені що від того?
— Тобі — нічого, — погодився Сьомка. — А я тоді Важі характеристику для суду писав. Мовляв, наскільки він високоморальна людина і все таке, — Сьомка розвів руками — вуаля! — І от! Згадав грузиняка про мужній вчинок Семена Григор'єва. Забирає мене звідси. У КДБ! Уявляєш?
— Вітаю.
Льошка почорнів і перестав сіпати у кишені стос з грошима. Не допоможуть гроші. Сьомка їде, а отже, свої проблеми Льошка вирішуватиме самостійно. Підвівся.
— Гарний коньяк… Дорогий… — І пішов до дверей.
Сьомка підскочив.
— Льохо! Ну так карта лягла! Дай мені півроку в тому комітеті все рознюхати. Я тобі таку посаду влаштую — до кінця життя дякуватимеш!
— Не зважай! — Льошка йому.
Сьомка двері заступив.
— Та не ображайся, як дівка! Ти ж усе розумієш. Тут я уже ніхто. Там — поки ще ніхто. Це я тобі по секрету про нову посаду КДБшну, а в самого ще — проблем і проблем… Важа каже, що краще б прийти у комітет з якоюсь справою… Ну, там зловживання якісь викрити. Чи звернути увагу колег на підозрілих громадян.
— Шпигунів по степу ганятимеш? — сумно всміхнувся Льошка. — Чи встановлюватимеш особи тих, хто слухає радіо «Свобода»?
— Радіо «Свобода» слухають усі, кому не ліньки, — відмахнувся Сьомка. — Мені потрібна важка артилерія! Пробити цей комітет раз і назавжди. Наприклад, зловити дисидента. Шкода, що ми не біля Карпат… Там дисидентів, кажуть, вистачає, а в нашому степу — самі колгоспники! Танці в клубі — і вся їм політика.
Льошка похмуро глянув на Сьомку, уже торкнувся дверної ручки і раптом запитав:
— А… кого за дисидента вважати можна?
— Стиць! Ти що політично безграмотний? Невдячних покидьків, які ненавидять радянську владу! Вони складають анекдоти про Брежнєва… До речі, я один знаю… Потім розкажу — впадеш од сміху. Ще видають підпільну літературу, яка ганьбить наш лад і все таке інше.
— І є такі? — цілком серйозно запитав Льошка.
— Не знаю, — чесно відповів Сьомка. — Кажуть, на Західній є, а у нас більше жидами займаються.
Льошка недобре примружив очі й тихо сказав Григор'єву:
— А ти забери того йолопа, який до моєї жінки… І прізвисько у нього підозріле — «німець».
Сьомка враз оцінив ідею, пожвавішав.
— Ану йдемо, — потяг Льошку до вітальні. — Ще по одній.
Випили.
— Що потрібно, щоби німця запроторити за грати? — спитав Льошка.
— Тю ти! Тю ти! — розхвилювався Сьомка. — Ну, компромат якийсь.
— Який? Давай, Сьомо! Думай швидко! У мене часу нема. Хочу, щоб його сьогодні ж не стало!
— Листівку з карикатурами на вождів. Чи заклики до повалення влади…
— Та-а-ак! Малювати я не вмію, а написати щось зможу! — Очі у Льошки стали скаженими. На Григор'єва глянув. — Неси папір і ручку!
— Здурів?! Перша ж експертиза визначить, хто писав, коли і в чиїй хаті!
— Добре! За півгодини — я в тебе! Чекай! — Льошка підхопився і чкурнув.
За півгодини ошалілий Сьомка читав текст, кострубато написаний на цупкому картоні: «Запрошуємо всіх свідомих рокитнянців відвідати лекцію "Чи вистачає вам, що ясла повні?" Лекція відбудеться у неділю. Підходьте на восьму вечора до ставка за селом. Степан Барбуляк».
— Що це? — у Сьомки аж щелепа відвалилася.
— Антирадянська листівка! — Льошка кинув на стіл ще п'ять таких самих картонок. — Зайшов голова до бригадира Барбуляка. Побачив, що той оголошення пише. Забрав! Барбуляку морду набив, щоби не смів, виходить, гадюка, на радянську владу пасквілі писати. Поїхав до свого товариша Семена Григор'єва порадитися…
— Так, так, так… — Сьомка нервово смикнувся. — Добре, добре… — замовк. — А чому «до ставка»?
— Все село знає, що він… туди щоночі ходить!
— Так, так, так… У неділю… А сьогодні що?
— П'ятниця!
— Так, так. так…
— Що «так, так»?! Дзвони!
— Куди? — напружився Сьомка.
— Важі! Мені, Сьомо, гарантії потрібні! Я так ризикую не задля твоєї успішної кар'єри, — замовк, зметикував. — Хоча я радий, що це тобі допоможе. Може, і ти мені потім якось допоможеш.
Сьомка перехилив ще одну чарку для хоробрості й зателефонував Важі Чараташвілі.
— Дідько! Дідько! — верещав од захвату кілька хвилин по тому, коли обережно поклав слухавку на телефонний апарат і забігав по вітальні. — Льоха! Важа сказав — це так вчасно! У них комісія… їм треба… Для статистики…
— Сьомо! Зупинись і кажи конкретно. Що зроблять?
—їдуть! Уже їдуть! По обіді заберуть. Мені веліли з компроматом… в обласне управління! — потер долоні. — Льоха! Я поїхав! — Зупинився. — А… як же ти? Ти ж хотів… З Рокитного?
Льошка хижо всміхнувся.
— А нащо мені тепер з Рокитного їхати? Немає причин! Я, Сьомо, у Рокитному — цар.
— Ти… того… — Сьомка замислився. — Зі мною поїдеш. Свідчення напишеш. Повір мені! Тебе потім та бомажка сто разів прикриє.
— Поїхали! Не хочу навіть поглядом з тою тварюкою зустрічатися. Хай його заберуть, потім повернуся.
Хотіли ще випити — за успіх діла, — та передумали. Нащо обласних КДБшників запахом лякати? З тим і рушили в область.
Тетянці так цікаво було побачити, з яким настроєм Стьопка повернеться додому, що вона й не думала лягати. Тинялася по хаті, мов заведена, визирала у вікно і навіть малювала в уяві моторошні картинки знущань, яких зазнає Барбуляк від міцного та грубого голови, та коли німець зашкрябався біля дверей і вона відчинила, лють і зловтіха випарувалися, залишивши розгубленість, страх, жалість і навіть співчуття, бо впізнати Стьопку було майже неможливо: лице перетворилося на суцільне синьо-червоне місиво, зламана рука набрякла і теж посиніла. І замість «Як риболовля, чоловіче?!», Тетянка простогнала:
— Господи! Та хіба ж так можна?!
Підхопила чоловіка і потягла в хату. Вклала на диван, крутнулася — компрес, трави заварити, «анальгіну» пошукати, йоду, бинтів…
— Потерпи, Стьопочко! — ледь не втрачала свідомість од страху, обробляючи перекисом рани на обличчі німця. — Тільки до ранку потерпи. Вранці попрошу в батька машину і відвезу тебе у район.
— Руку… Руку треба… — просипів німець.
— Що? Що «руку»?
— Гілку яку знайди… До руки прикріпити треба… Зламана…
— Зараз, зараз…
Від ящика планку дерев'яну відламала, бинтами до Стьопчиної руки прикрутила.
— Як же це… — лізла з язика цікавість, та бібліотекарка схаменулась. Потім усе чисто дізнається. Нікуди німець не дінеться. Хай краще оклигає швидше, бо троє дітей, то справа марудна.
— До батька ранком не біжи, — ледь чутно попросив Стьопка. — Не поїду до району. І тут на ноги стану.
— Добре, добре… — квапливо відповіла. — Може, чаю тобі якогось зігріти? Бо ще застудишся на додаток до всього…
— Все одно… Нічого не хочу, — відповів німець, і Тетянці здалося, що з набряклого ока потекла червона, мов кров, сльоза.
Бібліотекарці враз настрій змінився. Оце, виходить, вона навколо нього крутиться, а він — «Нічого не хочу!» Бидло невдячне! Мало йому голова відвісив! Тетянка манірно склала руки на животі й уже зовсім без співчуття запитала:
— А окуляри де дів? Нічого ж не бачиш, як той кріт! Де окуляри? Кажи, де загубив, — піду пошукаю…
— Все одно… — відповів німець і заплющив очі.
Тетянка насупилася ще більше і глянула на годинник — треба ж знати, скільки часу вона витратила на дурні очікування, а могла б поспати. На годиннику — п'ята ранку. У цей час рокитнянський голова вже стукав у двері Сьоми Григор'єва.
— Сказала, що не відчинятиму бібліотеку, так воно й обернулося, — пробурмотіла бібліотекарка сама собі. — Не піду на роботу. У мене поважна причина — чоловік захворів, — потягнулася, позіхнула. — П'ятниця взагалі — день спокійний.
Прилягти хотіла, та спершу накрила німця ковдрою по самі вуха — щоби не лякав вранці дітей своєю синьо-червоною пикою. Турботлива жіночка.
Ту п'ятницю Рокитне запам'ятає надовго. Потім баби за годинником будуть звіряти перебіг надзвичайних подій, щоб віднайти хоча б теоретичну можливість тим подіям запобігти.
А почалося все зранку. Зі сміху. Знаменитому хряку Тараса Петровича, здоровенному кабанюрі з такими іклами, які й диким свиням уві сні б не примарилися, мабуть, остогидли хронічні екскурсії до його загородки, бо рівно о шостій ранку він легко пробив дерев'яну стінку сараю, де у кутку й були його хороми, і чкурнув світ за очі та так оперативно, що на ту хвилину, коли Тарас Петрович закінчив чистити зуби розсолом і вийшов на двір, щоби оцінити метеорологічні перспективи дня, хряків слід уже й свіжим снігом припав. Може, Тарас Петрович не звернув би уваги на ті сліди, бо зранку голова важка — не до слідопитства, та хряк, трясця матері, прориваючись на волю, проломив ще й стінку курника, і перше, що побачив Тарас Петрович, коли вийшов на ґанок, — з десяток курей, які нарізали по двору кола і квоктали так відчайдушно, ніби кожній за хвилину голову відрубають.
— От тобі і «добрий вечір»! — сказав Тарас Петрович, бо раптом захотів промочити і орлянку.
За годину вже вся вулиця реготала, спостерігаючи за розхристаним Тарасом Петровичем з батогом в одній руці й палицею в другій і манірною вчителькою Ніною Іванівною, які на пару заглядали на всі рокитнянські подвір'я у пошуках хряка.
— Ех, пропали екскурсії! — сміялися.
— Смійтеся! Смійтеся! — бідкався Тарас Петрович. — Ви мого хряка не знаєте… Він, оце, куди втрапить, так геть усе розтрощить! Буде вам сміх, чукчі ви безсердечні.
Сусіди посміялися та взялися допомагати Петровичу хряка шукати, бо — його правда: на одному дворі хазяї побачили паркан повалений, на другому — город весь свинячим рилом перекопаний, на третьому — корито з комбікормом під навісом перекинуте: усе потоптане, пожмакане, замість бути з'їденим.
— От свиня! — розсердилися.
Спочатку спробували за наукою діяти. Усе по кабанячих слідах ішли, та у хряка виявився такий дивний і незрозумілий маршрут, що слідопитам довелося довго кружляти на одному місці, тричі повертатися до перекинутого корита, товктися вслід за хряком по рокитнянських городах, а це уже геть погано.
— Люди, та ви подуріли! — обурилася бухгалтерка, спостерігаючи, як група хрякових ловців витоптує її город. — Хряк на копійку знищив, а ви прийшли на рубель потоптали?
— Та йди ти… — вибачився, як міг, Тарас Петрович.
Зібрав помічників на вулиці біля свого двору. Налив усім по стограм для підняття духу. Дід Нечай випив і сказав:
— Я знаю, як діяти!
— Кажи! — наказав Тарас Петрович.
— Треба нам… ще по одній! — дід Нечай йому.
— Тьху ти! — роздратувався Тарас Петрович і налив.
— Ти, Тарасе, не психуй! Ти послухай розумну людину. Треба… — дід Нечай непевним жестом окреслив коло своєї свідомості. —…У голову хрякову проникнути!
— Що?!
— «Що» та «що»! — тупнув валянком дід Нечай. — У хрякову голову! А ти як думав? Треба зрозуміти його тактику… Які підступні плани у тієї тварюки? Як вона діяти замислила? Оце як зрозуміємо хрякові помисли, так і зловимо його.
Тараса Петровича так розлютило дідове базікання, що він аж пляшку відклав і руки звільнив, бо збирався пояснити дідові пустопорожність його планів не тільки словами. Тільки підніс угору кулак і стряснув ним над головою для більшого враження, як від Нечаєвої хати заволала Нечаїха.
— Ой-йой! Ой, люди! Рятуйте…
Тарас Петрович був подумав, що стара Нечаїха за діда перелякалася, і крикнув:
— Та ви що, бабо, з глузду з’їхали?!
— Рятуйте! — кричала Нечаїха і показувала кудись за свою хату. — Хряк! Хряк!
— Хряк! — просяяв Тарас Петрович, і чимала юрба рокитнянців побігла до Нечаєвої хати.
— Де? — задихнувся Тарас Петрович, і баба Нечаїха показала тремтячим пальцем за хату.
Тарас Петрович усміхнувся, міцніше перехопив батіг та палицю і зазирнув за хату.
— Я-а-а-а-апонський городовий… — прошепотів вражено і опустив палицю.
Переслідувачі зиркнули на розгубленого Петровича і собі глянули за хату.
— Я-а-а-а-понська мати, — перезирнулися. — Що ж його робити?
— Що там? Що там? — проривався до стратегічного пункту спостереження гордий дід Нечай, бо вже дуже йому подобалося, що хряка нейтралізують на його суверенному городі.
Тарас Петрович зітхнув, поплескав діда по плечу, спересердя плюнув собі під ноги.
— Діду… Тобі цього краще не бачити. Піди собі… Відпочинь…
Нечай насторожився, з підозрою зиркнув на Тараса Петровича, наче той намірився забрати у діда улюблену іграшку, розштовхав рокитнянців і визирнув за хату.
— Ой! Ой! Ой! — схопився за серце і привалився до стіни. — Ой! Дайте мені ружжо! Ой! Ой!
Тарас Петрович знову плюнув собі під ноги — мовляв, я тебе, діду, попереджав! Замислився. Щось треба було робити, і щоб оцінити обстановку точніше, знову визирнув за хату.
За хатою стояв іржавий, червоний, як прапор, схожий на комаху-сонечко старий «Запорожець» діда Нечая з двома дверима і зламаним двигуном у фіналі. Дід притяг залізяччя років п'ять тому вже геть старим і не на ходу, страшенно ним пишався і все лякав рокитнянську малечу, що оце він полагодить мотора, сяде за кермо і порозганяє набридливу дітлашню, яка уподобала собі місце для ігор під дідовою хатою. За п'ять років до «Запорожця» не додалося. Замість ремонту він втратив одне скло з дверцят, впускаючи всередину вітер, сухе листя та цікавих курей. А ще капот перестав зачинятися — самостійно і без дідового втручання піднімався догори, як щелепа голодного звіра.
Тарас Петрович примружив око — «Запорожець» стояв там, де і завжди, тільки увесь червоний корпус був покоцаний хряковими іклами настільки ретельно, що і кулемет би позаздрив, бо навряд залишив би стільки дірок навіть після дуже потужної стрілянини. Та і це — не все. Сам хряк, мабуть, після чергової спроби побороти невідомого червоного звіра, помилився із прицілом і міцно застряг у вибитому вікні авта. Він стояв на задніх копитах, як циркова коняка.
хвіст — на вулиці, п'ятак з іклами у салоні. І сердито рохкав.
— Я-а-а-апонский городовий… — розчулився Тарас Петрович, уявляючи, як страждає рідний хряк у дідовому авті.
— Що робити будемо? — запитав хтось із завзятих помічників.
— Треба гукнути голосно, — запропонувала Ніна Іванівна. — Хряк перелякається і…
— 1 що? — ще більше засумував Тарас Петрович. — Він же застряг. Його якось звільнити треба…
— Тарасе, Тарасе! — репетував дід Нечай. — Йди до авта і витягай свою свиню, бо я на тебе такого штрафу напишу…
— Замовкніть, діду! І без вас душа на шматки рветься! — відповів Тарас Петрович і знову замислився. І як хряка визволяти?
Спробував підійти. Хряк зиркнув на хазяїна червоним, як той «Запорожець», оком, смикнув копитом і ще лютіше зарохкав.
— Батогом його! — загорлала Нечаїха.
— Яким батогом, дурна бабо?! — замахнувся на неї Нечай. — Він тоді весь всередину вскочить! А там механізми… Апаратура…
— Хай хтось з іншого боку підкрадеться і у протилежне вікно на нього гаркне! Він і вискочить! — знову взялася радити Ніна Іванівна.
— Підірвати його! Разом із дідовим металобрухтом! — пожартував хтось із рокитнянців, та Тарасові Петровичу було не до жартів.
Вхопив батога і на помічників.
— Ет ви ж…
Зупинився. Перехрестився подумки. І пішов з батогом на хряка.
— Ой, люди… Дивіться, дивіться! — заплакав дід. — Зажене зараз свою свиню у мого «Запорожця»… І що буде?
— Буде свиня на твоєму авті кататися! — Рокитнянцям уже горя мало. Сміх, та й годі.
Тарас Петрович зупинився метри за три від авта, батогом замахнувся та я-а-ак лясне хряка по спині Хряк заверещав як різаний, у вікні заборсався, копитами землю на півметра відкинув, раптом завмер та як рвонеться! Тарас Петрович відскочив. «Запорожець» заскреготав. Хряк заверещав ще голосніше, смиконувся ще раз і раптом побіг геть із відірваними від «Запорожця» дверцятами на шиї.
— Ну, молодець! — зрадів Тарас Петрович.
— Тарасе! Куди діда покласти? — гукнула Ніна Іванівна, вказуючи на смирненьку тушку діда Нечая, що звалився під хатою.
Новина про сміливого хряка швидко подолала скромні рокитнянські простори, і на десяту ранку про втечу Тарасового свина знали усі. Малеча крутилася за партами і не могла дочекатися закінчення занять, щоби скоріш побігти у степ за село, куди, кажуть, дременув втікач з дверцятами від дідового авта на шиї.
На дванадцяту дітлашня висипала зі школи і дременула у степ. Тільки Юркові довелося додому йти, бо баба І'аня ще до школи взяла його за руку і попросила:
— Онучку… Я твому татку пообіцяла, що ти з села — нікуди. І що на того хряка дивитися? Зараз його притягнуть. Тоді й подивишся.
— А я до хряка! Я до хряка! — німцева руда Ларка показала Юркові язика і побігла наздоганяти малечу.
На другу дня село вимерло. Роботящі та нецікаві крутилися у хатах, інших інтерес загнав у степ, де розгорнулося справжнє полювання на відчайдушного хряка. Насуплений та сердитий на бабу Ганю Юрко сидів на лавці біля бабиного дому і ліпив зі снігу кульки, коли вулицею прочхала машина темного болотяного кольору, схожа на брудну «швидку допомогу». Юрко підвівся з лавки і пішов за машиною. Усе ж цікавіше, ніж на бабу дутися.
Незнайома машина зупинилася біля двору рудої Ларки Барбулячки, і четверо чоловіків у пальтах та хутряних шапках пішли до хати. Юрко притулився до огорожі і з інтересом дивився їм услід. Бач, яка важна! Люди якісь до них приїхали. Хотів побігти у степ, показати рудій Ларці язика і сказати що поки вона, дурна, за хряком ганяється, до їхньої хати гості завітали, та гостинців Ларці не перепаде, бо треба було біля хати гостей виглядати, а не степом гасати. Хотів побігти, та вже дуже чудна машина. Хлопець засунув руки в кишені добротної дублянки і заходив навколо авта. Усе роздивлявся.
Тетянка не побігла на хряка дивитися, бо, як спровадила Ларку до школи, а малих Надійку та Любаню до ясел, Стьопці стало гірше. Здавалося, німець, щоб дошкулити Тетянці, покинув реальністю, занурився у свій дивовижний світ і звідти, з невідомого та далекого, гукав когось сухими гарячими губами.
— І тут тобі не солодко, і там, мабуть, не краще, — констатувала уїдливо, спостерігаючи, як болісно стискаються чоловікові вуста як сльоза котиться по неголеній щоці, а брови карбують усе нові і нові зморшки.
Тетянка навіть хотіла бігти до фельдшера чи просити у господарстві машину, щоб відвезти чоловіка до лікарів, та згадала від чиїх рук тане Стьопка і передумала.
— Все одно не дасть, — сказала, міряючи своїм аршином усіх навкруги. — Як буде, так і буде. Не я його туди…
Згадала, хто чоловіка до Марусиної хати направив. Перелякалася. Ось зараз… зараз двері відчиняться, увійдуть суворі міліціонери і заарештують Тетянку за те, що свідомо чоловіка на погибель відправила. «Хай би, може, уже і помер, — зиркнула на Стьопку. — А то роздують. Одними розмовами не обійдеться!»
Тільки подумала — тук-тук у двері. Бібліотекарці і ноги віднялися. Усе! Прощавай, мамо! Відчинила — і язик віднявся: стоять перед нею люди серйозні й похмурі, шапки хутряні на потилиці позсували, Тетянку очима їдять.
— Тут проживає громадянин Барбуляк Степан Григорович? — один їй офіційно.
Головою кивнула.
— Де він зараз? Нам треба з ним поговорити.
Рукою в кімнату показала. Серйозні дядьки Тетянку оминули і по-хазяйськи ввалилися до хати. Бібліотекарка схаменулася, за дядьками побігла, а вони уже у всі дірки заглядають, із шафи усе чисто повикидали, шухляди повисували, у Ларчиних зошитах риються, під диваном щось шукають.
— Хворіє він… Чи теє… Побитий увесь…
— Знаємо, що побитий, — відповідають. Барбулякові лахи кинули, навколо Стьопки зібралися, як ото родичі скорботні навколо труни. Перезирнулися, один рукою на двері показав, інші кивнули і заходилися Стьопку на ковдру перекладати.
Тетянка ще дужче перелякалася.
— Та що ж це? Куди це ви його? Він же геть негодящий!
— Точно, тітко, — сказав їй один. — Негодящий.
— Та куди ви його? — до стіни стала, руки до грудей притисла.
— Вам повідомлять, — відповів той, що іншим накази віддавав.
— Та його ж лікувати треба…
— Заодно і вилікуємо, — сказав. — Од усіх болячок!
— А де? Де? Я б, може, якоїсь передачки йому зібрала… Провідала…
Начальнику, мабуть, Тетянчині плачі набридли. Він витяг з кишені червону книжечку і тицьнув у горбатий ніс.
— Ми з обласного управління комітету державної безпеки. І відвідини у нашій конторі не передбачені. Ми самі провідуємо… кого треба. А вам, Тетяно Тарасівно, радимо зберігати спокій і тримати рота на замку, аж доки ми вас не викличемо, — Тетянку поглядом зміряв. — Якщо буде така потреба. Вам усе зрозуміло?
Тетянка завмерла, а серйозні дядьки уже понесли німця з хати. «Ногами уперед», — тільки й промайнуло в Тетянчиній голові. На ватяних ногах дійшла до дверей, вийшла з хати — Стьопку вже засунули в машину, що стояла біля хвіртки. «Така сама, як "швидка допомога" тільки болотяна», — звідкілясь взялася у Тетянчиній голові недоречна думка.
Юрко побачив, як Барбулячкиного батька винесли на ковдрі і поклали до машини, і аж очі витріщив. Оце так! Тут таке… А руда Ларка за хряком ганяється. Озирнувся на бабину Ганину хату — нема баби надворі. І добре! Поки баба Ганя з хати до Юрка гляне, він сто разів устигне до ставка зганяти, бо один хлопець щойно вулицею біг і кричав, що хряка на ставок загнали.
Юрко всміхнувся і побіг до ставків.
За Рокитним у степу біля лісосмуги ще за часів царя Гороха люди вирили два глибоких стави, і, мабуть, вірне місце знайшли, бо з часом ставки не обміліли, не поросли очеретом, не перетворилися на болота, тому рокитнянці зметикували, що ставки живляться підземними джерелами. Один став — менший — був за кілометр від Рокитного у степу. Другий — більший та глибший — відразу за селом. На цей великий став і загнала рокитнянська юрба Тарасового хряка з дверцятами від Нечаєвого «Запорожця» на шиї.
Юрко добіг до ставка, став на березі і розсміявся. Оце цирк на дроті! Стоїть на льоду посеред ставка хряк. Копита роз'їжджаються, він ними перебирає, аж верещить, а копита не слухаються, ковзають собі. Хряк від тієї халепи головою крутить, а на шиї дверцята червоні мотиляються. А з іншого берега дядьки рокитнянські хряка лякають, щоби він, виходить, до берега подався. А хряк — ні в яку!
Аж бачить хлопець — трохи збоку від нього з берега на лід руда Ларка вийшла і посунула до хряка.
— Ходи, ходи, мій маленький! Ходи, ходи, моя ластівка… — хряка умовляє.
— Ларко! Ла-а-арко! — закричав Юрко.
Ларка озирнулася, махнула Юркові рукою, мовляв, та не відвертай ти мене! І далі. До хряка йде, а він онуку хазяйську признав і відступає потроху до того берега, де уже дядьки з мотузками наготові.
— От дурна! — розсердився Юрко, ступив на лід і пішов за Ларкою.
До вже переляканого і знесиленого хряка лишалося метрів тридцять, коли лід під Ларкою — квок — як полохлива курка. Дівча не встигло зойкнути — провалилося у темну воду і в останню мить вчепилося рученятами за край обламаного льоду.
Юрко зупинився і розгублено озирнувся. Дядьки на тому березі поприкладали руки до очей, аби роздивитися, що відбувається на льоду, і, хоч перед ними смикався хряк, раптом заметушилися, хтось уже обв'язувався мотузкою…
Юрко глянув на тонкі Ларчині ручки, які й тільки можна було побачити посеред зламаного льоду, впав на лід і поплазував до дівчинки. Вхопив Ларку за руки, потяг на себе.
— Спіши, спіши, — шепотів. Ларка вчепилася в Юрка.
— Ґудзика розстібни, — прохрипіла тремтячими синіми губами.
Юрко геть не розумів, що хоче від нього дурна руда Ларка, яка вічно встряне у якусь халепу, але простягнув руку і насилу розстібнув біля шиї великого, як ґуля, ґудзика дебелого Ларчиного пальта. Ларка вислизнула з пальта і, як та мавпа, подерлася з ополонки на лід. Видерлася і накарачках — від ополонки. Метр-два, не більше. Упала на лід, скрутилася. Синя. Трясеться.
Юрко підвівся. Серце калатає. Мокрі руки тремтять. Зі страхом відійшов від ополонки, у якій плавало Ларчине пальто, насупив брови поважно, як батько-голова, подумав мить, скинув теплу дублянку і обережно пішов до Ларки.
— Оце точно застуджуся через ту дурну Ларку, — бурмотів серйозно.
До дівчинки лишалося не більше метра, коли лід під Юрком провалився тихо, без жодного звуку, наче у страшному німому сні. Ларка закліпала оченятами і побачила темну воду невеликої, акуратної, наче хто спеціально вирубав, ополонки, край якої лежала добротна Юркова дублянка. В ополонці байдуже хлюпала темна вода. Здавалося, лід провалився не під хлопчиком, а хтось хижий, безжалісний і всемогутній пробив його зсередини, аби вхопити Юрка і за секунду безслідно зникнути разом із ним у темній безодні, наче в результаті неймовірно вдалої фантастичної операції.
Тарас Петрович бачив, як тонкий лід проломився під онукою. Чув, як заметушилися рокитнянці, обв'язуючи довгою мотузкою легкого Серьогу на прізвисько Ровер. Хитнувся: все у голові обертом. Ляснув себе кулаком по голові — щоб не хиталася!
Коли Ларка тремтіла на льоду, а Юрко раптом зник, наче і не було ніколи, Тарас Петрович зірвався і побіг по ставку, по тонкій кризі… Метри за три від берега лід з тріском проломився під важким чоловіком, і він загруз у темній воді по шию. Безпорадно і відчайдушно трощив крихкий лід навколо себе, не відчуваючи ні холоду, ні гострих шматків обламаного льоду, які впивалися в лице, і страшно кричав у раптовій скорботній тиші, бо навіть балакучі сороки замовкли і тільки підскакували на гілках, спостерігаючи за людьми.
Рокитнянці витягли страшного, як божевілля, Тараса Петровича, закутали у пальта обмерзлу Ларочку, одні потягли їх до села, вже по дорозі почавши розтирати горілкою, слава Богу, її завжди хтось прихопить, інші лишилися біля ставка, намагаючись з гілок та палиць зробити такі собі санчата, на які можна було б лягти і спробувати дістатися до акуратної ополонки, у якій безслідно зник Юрко. Та ставок насміхався, не пускав, і за годину відчайдушних зусиль лід під берегом перетворився на суцільне місиво з темної води і криги — не підійти.
А посеред ставка, на тонкому, майже прозорому льоду стояв здоровенний хряк із червоними дверцятами від «Запорожця» на шиї і геть не розумів, чому раптом люди кинули його ганяти, побігли кудись, наче хряк їм — зайве. Хряк опустив голову, і червоні дверцята упали на лід. Він ще раз зиркнув у бік людей і спокійно пішов по ставку до берега, а потім — у проламану ще зранку загородку. Став біля дірки до свободи, сумно рохкнув і ліг на солому, наче виконав якесь термінове і надважливе завдання і тепер уже точно міг спокійно відпочивати у загородці.
Потім, коли час усе розставить на свої місця і замість суцільного горя до рокитнянців повернеться здатність аналізувати події, вони ламатимуть голови тільки над одним неймовірним фактом — як могло таке статися, що під здоровенним майже двохсоткілограмовим хряком лід на ставку не проломився.
На четверту дня посеред ставка лишилися тільки червоні дверцята від «Запорожця». Втомившись украй, кілька відчайдухів, що намагалися відшукати тіло Юрка, побігли до села — притягти металевого човна з сараю Серьоги Ровера, заодно перевдягтися і хоч трохи зігрітися.
Баба Ганя ще годину тому закінчила ліпити пиріжки з вишнями, які так подобалися Юркові, глянула надвір, онука не побачила, але не стривожилась — ну, забігло хлоп'я кудись. Схаменулася, коли вулицею забігали люди, понесли когось, загорнутого у товсте драпове пальто, а потім побачила біля хвіртки купку рокитнянців — товчуться, між собою тихо перемовляються, у бік Ганиних вікон зиркають та підштовхують одне одного до хвіртки.
Упало серце. Вийшла надвір. Рокитнянці замовкли.
— Ганю! — заплакала Нечаїха. — Юрко втопився…
Злий, мов той демон, і веселий, як перед погибеллю, Льошка повернувся у Рокитне пізно ввечері, коли, як йому здавалося, все село мало солодко сопіти уві сні. Та на вулиці товклися люди, стояли групками по кілька, перешіптувалися і, коли службова «Волга» голови проїхала та зупинилася біля хати Стьопки Барбуляка, враз заклякли, повитягували шиї: куди це він?
— Що тут за революції без мене? — роздратовано буркнув Льошка і пішов до німцевої хати.
Тетянка сиділа біля дивана, на якому лежала Ларочка, тремтячими руками підносила їй до рота ложку з гарячим трав'яним відваром, прикладала до лоба компрес і все питала чужим, глухим голосом:
— Як ти, доню? Як ти, доню?
— Геть нічого не болить, — шепотіла гаряча, градусів на сорок, Ларка, губки вигиналися підковкою, а очі понабрякали від безупинних сліз.
Тетянці крутилася голова, та вона стискала губи, витирала доньчині щічки, цілувала тонкі гарячі рученята і умовляла себе не впасти, а малих Надійку і Любаню замовкнути. А Ларочку — не плакати. Та дівча плакало і плакало, наче тих сліз у неї — цілий ставок.
Льошка зайшов у німцеву хату і грубо запитав:
— А чого двері не зачиняєш? Дуже смілива стала?
Ларочка побачила Юркового татка і заплакала ще дужче.
Тетянка перелякалася. Ще хвилину тому думала, що вже неможливо налякати її сильніше — у душі оселився суцільний жах і зайвий привід вже не міг додати до нього нічого більш моторошного, ніж усе, що сталося цієї п'ятниці. Та Льошка зайшов — і Тетянка зрозуміла: немає у жахів межі. Немає, бо перед очима попливли темні кола, заплигали яскраві червоні кульки і вона б упала, та Лароччине схлипування нагадало, що, крім власних, світ повній жахів інших людей.
— Ми… прости… Не винуваті, — ледь вимовила, а перед очима — Юрко усміхнений.
Льошка з подивом зиркнув на Тетянку:
— Не думав, що ти так по німцю побиватимешся… — І глухо: — Оце в області був… Намагався з’ясувати, за що твого чоловіка заарештували… Поки у лікарні буде… Психіатричній… Вилікують та аналізи візьмуть… Чи божевільний він у тебе, чи просто повна сволота… А ти… пам'ятай! Мовчатимеш — господарство допоможе тобі дітей на ноги поставити. А будеш язиком, мов помелом… І тижня в Рокитному не проживеш. Підеш вслід за чоловіком. Як співучасниця…
— Яка співучасниця? — Тетянка і про Юрка забула, і про хвору Ларку.
— А побачиш! — завірив голова і вийшов з хати.
Рокитнянці, як не намагалися, виявилися не готовими до появи Льошки, бо ніхто не знав, як сказати голові про страшну смерть сина. Більше того, з четвертої години дня і аж до цієї миті клубок жахливих подій все розростався, і рокитнянці геть розгубилися, кидаючись від скаженої Марусі, що боса побігла до ставка поночі, до Тараса Петровича, який замкнувся у хаті і трощив там усе підряд, а потім до баби Гані, яка без свідомості лежала у старій Орисиній хаті.
Баба Ганя спочатку старій Нечаїсі не повірила. Скаженими очима її зміряла:
— Що, бабо, забули, як я старій Чудисі усі патли вискубала? Й собі хочете?!
Та люди, що товклися біля Нечаїхи, скорботно відводили очі… Ганя розштовхала їх легко, мов іграшкових солдатиків, і, всупереч наказам сина, побігла до Орисиної хати. Рокитнянці — за нею, бо страшно їм стало Ганю саму лишати.
Баба Ганя не розуміла, що робить, навіщо… Увірвалася у хату, а там — усе шкереберть. По кімнатах…
У кухню… Під комірчиною зачиненою — банки-склянки валяються. Двері на себе смикнула, відчинила — а в комірчині Маруся. Гола. Побита. Майже непритомна.
Баба Ганя Марусю за плечі вхопила, з комірчини витягла…
— Де Юрко? Юрко де? — кричала до Марусі так відчайдушно, що баби злякалися — ще одна перекинеться!
За Ганею у кухню вскочили — Ганя вже кричати перестала. Валялася на підлозі чудернацьким мішком, майже не дихала, та баби спершу й не помітили того, бо поруч із нею на підлозі сиділа гола Маруся, все тіло від синців аж чорне, здивовано зводила брови, наче не могла зрозуміти, де вона і що з нею, і непевно обмацувала підлогу навколо себе. Баби аж задихнулися — та що ж тут сталося?!
Маруся озирнулася, наштовхнулася поглядом на недвижну Ганю, піднесла тремтячу руку до грудей, наче там повинно було щось бути, і запитала у простір, бо, здається, бабів не помітила.
— А Юрко де?
Баби заплакали. Одна до Гані кинулася, інші Марусю підхопили, якісь лахи на неї — нічну сорочку, кофтину — накинули, у кімнату до дивана повели.
— Ти заспокойся… Заспокойся, Марусю. Прийди до тями, а вже потім…
Маруся насторожилася. На бабів — очима скаженими.
— А чого це Ганя у моїй хаті валяється? Мала ж за Юрком глядіти…
Баби заплакали ще дужче.
— Втопився… Юрко… На ставку…
Маруся здригнулася. Затулила вуха долонями, голову — у коліна, і звідти, від колін, на бабів — зирк.
— А де Юрко? — запитала.
— Марусю… — баби почорніли. Ото підійти б до неї ближче… Обійняти…
— А де Юрко? — з дивана підвелася — страшна, чорна, нічна сорочина на ній теліпається, кофтину вовняну на грудях застібає. — На ставку?
— На ставку, люба… — понахиляли голову долу.
— Добре, добре… — затряслася і чкурнула з хати. За руку ніхто вхопити не встиг. Та й не наважився. Бігли слідом, з кожухами, ковдрами та чоботами, ревли, як корови, і безпорадно хапали ротами холодне зимове повітря.
А в кухні прийшла до тями баба Ганя. Билася головою об підлогу і кричала:
— Забери мене, Господи! Мене карай! Я у всьому винувата! Я одна…
Під вечір п'ятниці винуватими у смерті Юрка вважали себе і Тарас Петрович, бо влаштував на хряка полювання, і дід Нечай, бо «Запорожець» йому світ затулив, і рокитнянські вчителі, бо не заборонили дітям до ставка бігти, і Тетянка, бо навіть хотіла, щоби Ларка повернулася додому якомога пізніше і не бачила побитого батька, і сама руда Ларка, яку понесло на лід до хряка, і Нечаїха, яка порадила вдарити хряка батогом, після чого той і дременув у степ, а звідти на ставок, і Серьога Ровер, бо не зміг вчасно до дітей по тонкому льоду дістатися…
Рокитнянці метушилися на всіх гарячих точках, які виникли цієї п'ятниці у селі, та чекали повернення голови і, між іншим, ламали голови над ще однією незрозумілою і страшною новиною. Спочатку Ніна Іванівна, яка допомогла Тетянці розтерти обморожену Ларочку і напоїти її трав'яними відварами, вийшла до рокитнянців із геть незвичайною звісткою:
— Степана заарештували і повезли у місто. А більше нічого не знаю, — ледь вимовила, і рокитнянці тільки тепер зметикували: а й то — не видно німця.
Потім знайшли побиту та скривджену жінку голови.
— Мабуть, німець Марусю скривдив, за це його арештували! — сказав хтось.
— Та де! — не повірили інші. — Як би міліція дізналася, що німець до Марусі вломився?
— Мабуть, вона побачила, як німець іде до хати. Зі злими намірами. Перелякалася, зателефонувала в район. Він її побив, у комірчині замкнув, мабуть, щось украв у голови, покидьок, і тільки хотів дати драпака, а тут — міліція: стій, голубе!
— Щось не бачили ми машини міліцейської, — не здавалися скептики.
— А ми всі до ставка побігли! — нагадав хтось.
Рокитнянці наче схаменулися — знову згадали про смерть Юрка, язики прикусили і повитягували шиї — де ж Льошка? Хоч би скоріше приїхав. Дитину не поверне, та, може, хоч Марусю збереже — від ставка відтягне, бо воно удвох усяке горе пережити легше.
Льошка вийшов з німцевої хати геть спантеличеним, бо незрозуміла поведінка Тетянки здалася йому чимось більшим, ніж страх за чоловіка. І мала Ларка горить на дивані…
На вулиці біля службової «Волги» голови зібралася чимала юрба, а серед них вирізнялось розгублене обличчя Льошчиного водія — щелепа відвалилася, шапкою морду витирає, з ноги на ногу переминається…
— Що тут у вас?! — гаркнув Льошка.
Рокитнянці очі поховали і підштовхують до Льошки водія.
— Біда… Біда у нас… — водій кинув шапку на сніг, озирнувся на односельчан. — Кажуть Юрко ваш… потонув.
Льошка відсахнувся від водія, наче від чорта, на рокитнянців із німим запитанням… Баби плачуть, похмурі дядьки очі відводять і цигарки у руках ламають.
— До ночі шукали… — тільки й зміг сказати Серьога Ровер.
— Жінка де? — незвичним вібруючим голосом прошепотів Льошка.
— На ставку Маруся… Не можемо відтягти… Кожухами повкривали, а вона їх повідкидала, у воду лізе… Та боса… — загомоніли баби.
Льошка завмер. Раптом крикнув. Голосно. Коротко. Страшно. Схопився за голову і повільно, мов десятки міцних ланцюгів тягли назад, пішов вулицею.
А німе від горя село оглушив постріл. Тарас Петрович без хмелю в голові випив одну за одною дві пляшки самогонки, витяг з комори рушницю, пішов у загородку й одним влучним пострілом межи очі вклав свого знаменитого хряка. І стало це у Рокитному останньою подією тої страшної п'ятниці.
Наступного ранку у закритому стаціонарі обласної психіатричної лікарні, де КДБшники розміщували і своїх «пацієнтів», від яскравого променя раннього зимового сонця німець на мить прийшов до тями, примружив очі і сказав: — Скінчився мій день.
Тієї ж миті на березі ставка кам'яна від горя Маруся глянула на сонце, затулила очі долонею і впала на сніг.
«Скінчився мій день», — заплакала в душі маленька беззахисна дівчинка з червоним намистом на шиї.