Слава ЗСУ!

Розділ 2
Румунка і німець. Незбагненний день



У сімдесятому Орисі виповнилося сорок шість. Сива стала. Важка. Де там уже на щастя сподіватися? Одна… Вранці на ґанок вийде. Тихо… Знову — тихо! Як у могилі. Ніби заснуло життя! Ніби забуло, що не згасло Орисине серце, б'ється… Тихо. Знову тихо! День до ночі — знай спину гнути. Пальці на руках покручені. Лікар у місті знизав плечима, поставив діагноз «натруджені руки» і велів берегтися. А для кого? Тихо в Орисиних ночах. Тихо. Одна на постелі. Скрутиться, спогадами вкриється. Якби не Маруся, то й не зрозуміти, нащо ті дні гортати.
Маруся виросла. Як Орися партизана Айдара на цвинтарі провідує, так усе йому про доньку, про доньку.
— А красуня, — всміхається. — На хлопця гляне, — той, бідолашний, аж матню пінжаком прикриває. Чи за цигарку хапається, мовляв, оце я такий сурйозний та гоноровий, що мені Марусині чари не страшні. Вхопить ту цигарку в зуби, а очі аж кричать, так до Марусі ближче хочеться. Та вона в нас — не така. Ох і розважлива. Чуєш? Перебирає, перебирає… І цей їй не пара, і той — негодящий. Може, примху якусь біля серця має? Не знаю. Не признається… Не жаліється…
Маруся і справді на материному плечі сльозами не вмивалася. Небалакуча, та вже як щось скаже — то по її й буде. Після школи секретарські курси закінчила і, як її голова на пару з Орисею не вмовляли їхати до міста на навчання, залишилася в Рокитному.
— День всюди однаковий, — відказала незрозуміле і пішла до голови колгоспу у секретарки.
— Тьху, дурна! — плювалися рокитнянські баби. — З такою красою за космонавта могла б заміж вискочити…
Не брехали. На тлі линялого від пекучого степового сонця Рокитного, де навіть люди вицвітали до невиразного пісочно-глиняного кольору і так само, як глина тріщинами, вкривалися довчасно зморшками, Маруся здавалася недоречною яскравою плямою без півтонів і компромісів. Чорні очі не світлішали при дні, не темнішали від гніву, пекли чорним вогнем з-під чорних вій, чорні коси лоскотали литки, а червоні вуста без помад квітли на білому личку. Та найбільше бентежила рокитнянців незбагненна Марусина вдача.
— Уперта як віслюк, — казали.
— Люди бачили, як вона до церкви у місті швендяла, — пліткували.
— Так он воно чого вона заміж не йде! Може, у черниці захтіла! — гадали.
Та — до Марусі, бо ж цікаво, що у дівки на душі.
— Марусько! Чого заміж не йдеш? Інші дівки аж плачуть, так заміж рвуться, а тобі воно, начебто, і нецікаво?..
Маруся всміхнеться, плечем поведе:
— Куди поспішати? Моя доля при мені, як пришита.
У конторі при голові папірці до п'ятої поперебирає,
матері по господарству так-сяк допоможе, у дзеркало на себе гляне й до клубу — як не кіно індійське, так танці під баян чи «Весну». А щоби там під клубом горілки хильнути чи папіроску спробувати — дулю! Намисто коралове на високих грудях поправить, всміхнеться, наче знає щось таке, чого іншим знати — зась. Хлопці в Рокитному — показилися. Кожному Маруся — найгарніша. І пісні ж… Пісні ж — геть усі про неї. «Чорнії брови. Карії очі…» Дівчата собі ображаються — хай би вже хоч за когось вийшла, тоді й їм можна було б бісики пускати.
— А оце Льошку Ординського стала до себе допускати, — оповідала Орися новину померлому Айдару, як прийшла хреста на його могилці поправити, бо геть похилився. — Він до неї — і так і сяк, а Маруся знай сміється. А дарма. Льошка — хлопець видний. Вчений. Добра була б пара.
Про весілля впертої румунки Марусі та Ганиного сина Олексія Ординського Рокитне гуло вже другий тиждень.
— Ну, врешті, — казали, — опреділилася румунка! І бач, яке воно терпеливе. На першого-ліпшого не кинулося. Це ж треба, щоби Ганин Льошка в інституті відучився, у армії відслужив і тільки на два дні до матері в Рокитне заскочив, бо на якесь комсомольське будівництво записався, а вона його враз обкрутила — чхнути не встиг! Ой-йой! І вже не треба хлопцю ніякої тундри, чи куди він там намилився… Уже йому Рокитне — білий світ, бо тут Маруся-цяця по грудях червоні коралі катає.
Льошка Ординський тільки з явився на селі, тільки вулицею пройшов, а рокитнянським дівкам враз у скронях загуло. Оце так хлопець! Високий, міцний, аж грубий, сине око нахабне, горделиве, русявий чуб кучерявиться. Ой, мамо, тримай, бо встояти неможливо! А розумний! Як почне тобі про далекі світи, природні дива й усілякі технічні досягнення, оце б слухати і слухати. А якщо ще до нього притулитися б… Ой, мамо, тримай свою доню!
Маруся саме до контори йшла, коли Льошку Ординського до друзяк по Рокитному понесло. Всміхнулася.
— Чи не Ганин Льоша часом у рідне Рокитне повернувся?
Оце й усе. Пішла, а він за нею.
— Чекай… Та зачекай!
Зупинилася.
— Маруська? — грубо. — Румунка? — ще грубіше. Бо ж треба якось ту несподівану розгубленість сховати. — Так оце, виходить, ти тепер сама…
— Сама красива, — серйозно. І пішла.
Ну і пропав хлопець!
За місяць весілля намітили, бо Льошка чекати не хотів, хоч Маруся й казала, що восени краще. Та — ні! Пече хлопцеві, усіх закрутив, голова колгоспу Старостенко через нього на серце жалітися почав, бо ж — і вдень і вночі від Льошки спокою нема: то на роботу опреділи, то дай «бобика» у місто по горілку змотатися, то хай сільрада в суботу працює, бо молоді, бач, у суботу розписуватися будуть…
— То і йди до голови сільради! — кричав Старостенко, а Льошка йому:
— Матвію Івановичу! Як ви голові сільради скажете, так і буде. Він у вас ще з війни в ад'ютантах, кажуть…
І послав би Матвій Старостенко Льошку не тільки до свого друга голови сільради, а й подалі, та дуже вже спокуслива ситуація вимальовувалася: його секретарка Маруська прибила до колгоспу хлопця з вищою економічною освітою, а Старостенко, хоч і був за освітою фельдшером, уже понад двадцять років головував у Рокитнянському колгоспі й кумекав правильно — час шукати собі на заміну людину освічену, молоду і, бажано, з місцевих.
— Буде тобі сільрада в суботу — буркнув. І таки дотримав слова.
У ту суботу Орися накинула на плечі гарну квітчасту хустку, вийшла на ґанок і гукнула дівчат, що метушилися у дворі.
— А що дружки-подружки! Хто допоможе нареченій вбратися?
Дівчата як заверещать! Та одна перед одною — до хати. Орися руками розвела.
— Та не всі, їй-богу! Онде і квіти ще в букети не зібрані, і рушника ніхто не розстелив.
Та горбоносій Тетянці:
— Підеш?
Не встигла Тетянка головою мотнути, бачить Орися — у відчинене вікно Маруся визирає. І отак, ніби й сором десь загубила. Довгі чорні коси ще розплетені, сорочка на тонких лямках геть сповзла, аж груди видно. Та ж і серйозна, ніби на важливому завданні — білу фату, що на підвіконні має, до рук взяла, і все по підвіконню долонею мацає. Загубила щось?
— Доню! — перелякалася Орися. — Ану геть од вікна! Погана прикмета, щоб наречену до весілля бачили!
Маруся від материних слів відмахнулася, але з вікна щезла.
Горбоноса Тетянка зайшла до невеличкої кімнати з вишуканим шкіряним диваном та дзеркальною шафою й аж до стіни прилипла, бо не змогла втримати заздрощів.
— І дав же тобі Бог таку красу…
Маруся саме білу сукню вдягала.
— З лиця води не пити…
— Легко тобі казати, — Тетянка їй. — А на мене ніхто із хлопців навіть не гляне. Ще рік-два — і в старі дівки запишуся.
— Так сама… — Маруся сукню застібає і подружці поради дає.
— Що? — Тетянка знайшла гребінця, лак для волосся — зараз Марусі модну зачіску організує.
— Шукай… Десь же і твоя доля блукає.
Тетянка Марусю на стілець перед дзеркальною шафою всадила, позаду стала, гребінцем по косах веде.
— Шукала, аж ноги позбивала. Нема мені хлопця! — зітхнула. — Хіба що той нікчема…
— Який?
— Стьопка-німець…
— Що?! — Маруся як штовхоне її ліктем у бік. Тетянка так і перекинулася на підлогу з гребінцем у руках. Очі витріщила:
— Ти чого?
Маруся брови звела, стілець відшпурнула, у шафі риється — от нібито терміново треба їй з полиці носовичка дістати.
Тетянка з підлоги підвелася. Нічого не розуміє.
— Ти чого, Марусько?
Маруся до Тетянки обернулася — уже геть спокійна. Всміхається.
— Та нічого. Жартую… Бери…
— Що?
— Та не «що»… Німця бери… Оце зараз піду до нього і накажу, щоби взяв тебе у жони.
— Що ти, дурна, мелеш? — розсердилася Тетянка. — Найкращого хлопця обкрутила, так, думаєш, усіма командуватимеш? — до дверей. — Сама вбирайся!
Маруся Тетянку за руку — цап!
— Та стій, не сердься… Хвилююся… Свайба ця… — і тягне Тетянку до кімнати. — Де гребінець? Ще коси треба заплести, а ти мені отут примхи робиш…
Горбоноса сердито зиркнула.
— Ну, дивись мені, Марусько! Буду виходити заміж, теж тобі вередульки влаштую.
Маруся розсміялася.
— Та добре… Добре…
На стілець перед шафою дзеркальною всілася, чорними косами війнула, і Тетянка взялася їх укладати з серпанком.
Од відчиненого вікна — ніби шурхіт якийсь. Маруся напружилася.
— Тетянко! Ану глянь, хто там під вікнами вештається?
— Нікого! — Тетянка їй.
— Та бути не може! — І хоче встати.
Тетянка очі витріщила:
— Та сиди вже, чорти б тебе побрали! З тебе наречена, як з доярки балерина. Чого ти крутишся?! Скоро хлопці з Льошкою прийдуть, а ти й досі не вбрана!
— Та глянь на підвіконня! — Маруся їй.
Тетянка підійшла до відчиненого вікна, взяла з підвіконня цукерку в липкій обгортці.
— Цукерка, — здивувалася. — Мабуть, діти бавляться.
— Мабуть… — всміхнулася Маруся.
Німець Стьопка зігнувся під Марусиним вікном — ні, ніхто його не побачив, усі надто зайняті, як же — весілля Маруся грає. Окуляри на носі поправив і тихцем за хату. Звідти — на вулицю. Під бузковим кущем зупинився, «Пегаса» у зуби, сірником — чирк.
Бузковий кущ розрісся. Наче дерево. Під гілки станеш — здалеку ніхто й не помітить. Стьопка затягся цигаркою: і що його тепер робити? Був у нього татко-каліка, трактор і Маруся. Татко помер, Маруся відтепер заміжня, тільки й лишилося, що трактор, а то б — зовсім погано. Зітхнув, голову опустив, цигарку під кущ кинув, а там тих недопалків — купа.
І пішов геть — худий, рудий, на зріст не вийшов, ще й сліпий як кріт. Ех, недарма горбоноса Тетянка казала — нікчема, а те, що очі мудрі, мов у старця, посмішка хмари розганяє і серце без гнилі, так, аби це роздивитися, треба ближче підійти.
У полудень на подвір'я Марусиної хати ввірвалася весела юрба хлопців, Льошка-красень — попереду. На піджаку срібляста квітка, сорочка біла, аж око ріже, краватка смугаста — усе при ньому.
Дівчата Льошку побачили — і ну верещати.
— Марусю! Марусю! Наречений у дворі! Марусю!
Льошчин дружба Микола котрусь із дівчат підхопив під руку:
— У нас купець! У вас — товар! Ану, ведіть! Прицінимося! Чи підійде нашому Олексію ваша Маруська!
А та пручається:
— Це ж яка несправедливість! Щоби з першого дня — товар…
Льошка руку догори — тихо всім! На годинник глянув.
— Дівчата! Годі час гаяти! За півгодини сільрада зачиниться. Де Маруся?
Тут уже не тільки дівчата, а й стара Орися голос подала:
— Марусю! Та де ти, доню. Виходь уже…
Вийшла — усі ледь не попадали. Дівчата од заздрощів губи кусають, хлопці роти пороззявляли, Льошка задихнувся — оце як навчався в місті в інституті, так одного разу втрапив йому до рук журнал англійський про багатих та красивих, і була там одна фотокартка, від якої Льошка очей відвести не міг, бо з неї дивилася йому прямо в душу казково красива жінка в білій бальній сукні — очі та коси чорні, вуста червоні й посмішка, що просто таки зводила з розуму. Так Маруся краща… Правду казала — найгарніша… Така гарна, що і…
Тихо стало на Марусиному дворі. Льошці навіть думки урвалися. Дивиться на Марусю, як дурний, а голова порожня — і все тут. Стара Орися першою до тями прийшла. До Марусі руки простягнула.
— Донечко моя! Ходи до мами. Поцілую, рідна. Благословлю за себе і за татка.
Льошка видихнув із полегшенням, стрільнув оком — чи не побачив хто часом, як він від Марусиної краси розум ледь не утратив. Та ні! Ніби все гаразд. Знову на годинник глянув.
— А що, Марусю, — до сільради? Не передумала?
Маруся всміхнулася — ні! Маму обійняла, поцілувала та до нареченого. Йде, у очі дивиться і знай всміхається.
— Хай мама нас обох благословить.
— Хай, — він.
Орися молодих потайки перехрестила, бо наречений попереджав — комуніст, то щоб нічого зайвого. А вона їм подумки: «З Богом!»
Маруся Льошку під руку взяла і першою до хвіртки рушила. Юрба дівчат і хлопців з квітами, рушниками, горілкою та баяном — слідом. Справжня свайба! На іншому кінці Рокитного і глухий почує.
На вулицю вийшли — веселі, красиві. Маруся на бузок оком кинула — недопалок димить. Нікого. Брови звела. Зупинилася.
— Що? — Льошка чогось перелякався.
Хлопці з дівчатами на молодих дивляться, мовляв, що ще не так? А Маруся не чує — руку до грудей приклала. «А намисто! Намисто ж забула!» — у скроні б'є. На Льошку…
— Марусю… Ти чого? — у того аж голос захрип.
— Та ні… — прошепотіла, букет горбоносій Тетянці тицьнула і побігла до хати.
Орися схопилася за серце і ледь не впала.
— Доню… Та що ж це, люди?
Льошчин дружба Микола перед компанією вискочив.
— Так… Спокійно… Ще є час. Може, нареченій конче потрібно…
— Що?! — не втрималася Тетянка і крутить у руках букет, наче тепер їй замість Маруськи треба за Льошку заміж.
— Ну… Того — Микола заплутався і вирішив бити у лоба. Льошку за плече обійняв, шепоче: — Може, я за нею збігаю?
Льошка криво всміхнувся, удавано нахабним поглядом обвів розгублену компанію.
— Оце ще тільки хвилину чекаю…
А Маруся тим часом у кімнаті і геть усе порозкидала — щезло намисто.
— Та де? Де?! — аж плаче.
І в шафу. І під диван шкіряний. І під стіл. По серванту між чарочками — дзень-дзень. Нема!
— Де?!
На стілець впала. Підборіддям у стіл уперлася, на очах сльози… Аж бачить — з коробки, повної цукерок, червона кулька виглядає.
— Ох, німець, німець… — Намисто підхопила, на шию повісила і гайда з хати.
На вулиці все товклися розгублені дівчата і хлопці — хто його знає що тепер робити? Втекла наречена. Микола стару Орисю під руку підтримував, бо та все долонею рота затуляла, а воно ж — без повітря перекинутися можна враз.
Льошка для годиться кахикнув, насупився і ступив крок од двору. Аж від Марусиної хати — грюк! Обернулися — біжить! Білу сукню до колін підібрала, всміхається — ще красивіша. І червоне коралове намисто на шиї гойдається.
— От румунка пришелепкувата! — вразилася Тетянка. — Через те дурне намисто ледь без чоловіка не лишилася…
Маруся з двору на вулицю вибігла і стала. Коси поправила, сукню опустила. І — до Льошки. Повільно. Гордо. Спина вигнулася, груди вперед, підборіддя — вище… Підійшла, під руку взяла, у очі глянула:
— А чого стоїмо? Оце сільрада зачиниться, так хто винуватим буде?
Льошка спантеличено потер скроню:
— Оце тобі б ще карету, така ти в нас цяця.
— Нащо карета? Ти ж є… — і в очі йому, в очі. Пече.
Е-е-ех! Льошка про все забув. Під ноги плюнув, око азартно примружив, мовляв, та я, любка, і не таке можу. Марусю на руки підхопив і поніс. А вона його за шию однією рукою обійняла, голівку на плече поклала, а другою рукою червоне намисто до грудей притискає і знай всміхається. Ох і красива картинка. Мов мальована.
Дівчата заверещали від захвату, хлопці заулюлюкали, баян завів мелодію. Справжня свайба! На іншому кінці Рокитного і глухий почує.
До ночі гуляли. Голова колгоспу постарався — і продуктів виписав, і горілки коштом господарства. Навіть вина з власної комори припер. І клуб рокитнянський окупувати дозволив, хоч Орися намагалася всіх умовити шатро на подвір'ї збудувати. Та ні. Старостенко постановив:
— Хай у клубі гуляють.
Півсела зібралося. Ще б пак — така пара! Обоє — ох і красиві, очей не відвести. Оце щастя буде. А те, що рудий Стьопка-німець до клубу не дійшов, так кому він здався? Про нього ніхто і не згадав. І без нього гостей набилося, як оселедців у діжку. Так горлали «Гірко!», що по селу собаки підбрьохувати почали. Льошчина мати Ганя сваху Орисю від столу поманила.
— Давай, Орисю, уже якось дітей випроваджувати. Серцем чую — рокитнянці їх просто так не відпустять.
Орися розгубилася — як молодих з-за столу висвободити?
— Вальс! — гукнув Льошчин дружба Микола. Та до Орисі: — Тітко Орисю! Дозвольте з мамою молодої…
— Чуєш, Миколо… А хай молоді ще раз станцюють.
— Хай! — тому Миколі вже все одно. Як загорлав: — Танець молодих. Наречений, тьху ти, жонатий чоловік Олексій Ординський та його молода дружина Маруська, тьху ти, Марія… — озирнувся. — А музика де?!
— Дай хоч поїсти, зараза! — образився баяніст Костя.
Льошка кружляв Марусю у вальсі й уже не міг приховати гордість, усе всміхався, як дурний, — тепер вона тільки його, Льошчина. Ні в кого такої красуні нема! Ні в кого! Біла сукня — хвилями, хвилями, чорні очі сяють і печуть, коси розплелися під фатою — отак би обличчям у ті коси, щоб аж у голові запаморочилося.
— Марусю…
— Тікаймо, — прошепотіла, і вони чкурнули з клубу, перш ніж Ганя з Орисею врешті домовилися, як їм рятувати молодих від надокучливих гостей.
З клубу в ніч вилетіли два щасливих птаха — Марусина біла сукня, мов ті крила тріпається, Льошчин піджак полами лопотить. Зупинилися, обійнялися — нема Рокитного, наче на небо потрапили: ніч замалювала чорним хати і подвір'я, світ у вікнах — як зірки у тій чорноті без краю. Отак би і йти по тому небу світ за очі без упину.
Маруся розсміялася, вхопила Льошку за руку.
— До мене…
— Чекай! — Розгубився не на жарт. — Марусю… Не годиться так. Жінка до чоловіка в хату повинна йти. Звичай.
— А що нам той звичай? — І в очі йому. В очі. Пече.
— Мати постіль нову постелила…
— І моя мати постелила, — знай тягне за руку.
Льошці, наче хто вила під ребра, — уперся.
— Та не піду! Село засміє, — на Марусю сердито.
«Оце погоджуся зараз — усе життя буде мене на шворці водити», — думає, на молоду дружину дивиться, і нема йому білого, нема плаття весільного, фати пишної, тільки чорне, чорне — очі, коси. І червоне — губи, намисто… На коралі глянув, аж задихнувся. Зайве воно йому. Каменюка на шиї.
Підійшла ближче, губами до Льошчиних губ припала, відірвалася.
— Як скажеш, що сам так захотів, ніхто не посміє.
— Так я не хочу, — уже непевно.
— Мене не хочеш?
— Хочу! Так хочу, що не втерплю, — шепоче, наче окріп розливає.
— Так до моєї хати ближче, — розсміялася. І побігла.
Куди вже тут думи думати та про чиїсь смішки розпатякувати. Піджака на плече закинув і — за білою фатою галопом.
І чого та румунка з ранньої весни до пізньої осені ніколи вікна не зачиняла? Хтозна. У кімнату вбігла, білу фату на підвіконня кинула і завмерла перед дзеркалом. Прохолодний вітер із двору фату розвиває, наче хто з білим прапором у полон проситься.
Всміхнулася. Плаття біле стягла. А тут і Льошка на поріг. Піджак кинув, з Марусі очей не зводить.
А вона в одній сорочині спідній — стовпом перед дзеркалом. Намисто пальцями перебирав, на Льошку в дзеркалі дивиться.
Ні! Він собі думав — інакше буде. Що оце він до кімнати зайде, а вона вже геть усе з себе скине і стоятиме посеред хати гола і прекрасна, мов грецька мармурова богиня, очі долу, чи навпаки — пектиме, але руки, руки обов'язково простягатиме до нього, наче проситиме — візьми мене, я твоя навіки, я так довго чекала на тебе, цноту берегла. А він не баритиметься! Швидко поскидає одежину, візьме її за плечі та ніжно покладе на білі простирадла, та так, щоби лице до лиця, очі в очі, а там… Невелика наука.
Маруся стояла перед дзеркалом і дивилася на Льошчине віддзеркалення. «Мабуть, хоче, щоб я допоміг їй роздягнутися», — промайнуло в голові молодого. Льошка проковтнув хвилювання і ступив до Марусі на крок. Став за її спиною, руки на плечі поклав і обережно спустив тонкі лямки комбінації.
Маруся напружилася, в очах з'явився лихий вогник. Льошку за руку цап — стій! І мовчить же! Сказала б, як хоче, він би…
— Марусю… — хрипко.
Від дзеркала до Льошки крутнулася, за краватку смугасту як смиконе — до себе.
— Мовчи, — шепоче і рве на ньому ту одежину. І — геть її! Геть!
— Мару… — аж застогнав від жадання, руки до неї тягне, а вона їх відштовхує та далі, далі…
Вже й штани від костюма весільного на підлозі, і труси сині з червоними смужками по боках… Стоїть молодий посеред хати — голий, у самих шкарпетках. Ну посміховисько ж, їй-богу! І люстра на три лампи світить, як дурна. Нащо Маруся її увімкнула? Якось воно в темряві зручніше.
Маруся все стягла, на шкарпетки глянула, потім — молодому в очі. За плечі його взяла та — на білі простирадла. Всадила. Йому аж дух забило. «Це ж я повинен її за плечі… Та на постіль… — Льошчині думки збивалися і ставали лагідними, мов цуценята. — Та хай… Все одно. Хай уже натішиться своїми примхами… Я її потім…»
А вона біля постелі присіла, за литку Льошку взяла. Зняла шкарпетку. Другу.
Ну от! Нема на молодому нічогісінько! «А тепер що?» — чогось перелякався Льошка і простягнув до Марусі руки. Ну чисто як оце вона повинна була зробити, якби все по Льошчиному відбувалося.
Маруся впала у розкриті обійми, і вони удвох повалилися на нове простирадло, яке Орися власноруч прикрашала мереживом і берегла для Марусиного весілля.
Лице до лиця. Очі в очі. Він — на подушці, вона — над ним.
— Дай… твою сорочку зніму, — прохрипів.
— Сама… — відшепотіла. Смикнула за лямку, кудись униз потягла, разом із трусами на підлогу викинула.
— Люстра… — і притискає її до себе, але незручно якось під дівкою, та й лампи в очі світять. — Дай вимкну…
— Ні… — тихо, та до Льошчиної шиї. Цілує, а йому б вже до справи перейти. І та люстра клята…
— Та світить прямо в очі, — напружено.
— Вимкнеш, мене не побачиш, — отак просто прошепотіла, а Льошці дурне в голову: наче вимкне світло — і вже більше ніколи не торкнеться молодої дружини.
— Та хай, — прохрипів. І — попливло.
І попливло ж. Маруся очі заплющила — зник світ. Нічого навкруги — ані люстри клятої, ні вітру з вікна відчиненого, ні випадкового комара на плечі… Нічого. Тільки він. І вона. Злилися — одне тіло, одне, не розлучити, не розірвати. Довірилася. На простирадло відкинулася, він — на неї. Всім тілом. Так краще. Так правильніше. Чоловік завжди… завжди повинен зверху бути. Злилися. Не розірвати, і тільки ніби барабани нетутешні, різкі всередині підхльостують — усе швидше, швидше, швидше!
Льошка заціловував білі щоки, тягнувся до шиї… Стиць! Аж струсонуло. Барабани обірвалися. Що це? Губи наштовхнулися на холодні коралові намистинки. Схопив коралі та — з шиї. Мармурова… Прекрасна… Гола… Ніжка, як молоко. Нічого червоного! Нащо коралі?!
Маруся завмерла, вхопилася за намисто і розплющила очі. Так близько Льошка ще ніколи не дивився в цю чорну безодню.
— Ти чого? — задихнувся. Барабани… Швидше, швидше… — Не зупиняйся, Марусю! Не зараз!
— Ні… — прошепотіла. Насторожена. Очі примружила. Пече.
Відпустив. Не до намиста дурного. Хай би хоч у ватянці була, аби не зупинялася.
— Та хай, — погодився спантеличено і припав до Марусі.
«Рип-рип-рип-рип» — не змовчало ліжко з панцирною сіткою. «Шш-шш-шш-шш» — терлися одна об одну коралові намистинки на Марусиній шиї.
Як молоді знесилилися до останку, на ліжку розкинулися і врешті змогли всміхнутися — у люстрі клацнула і згасла лампочка. Маруся розсміялася.
— А хоч і всі три!
Ніби їй у відповідь заблимали і згасли й інші дві.
— Що це? — здивувався молодий із вищою економічною освітою.
— Напруга, — сказала Маруся.
— Напруга… — притис її до себе. — Так зашкалює, що й відірватися від тебе не можу.
— А я тебе нікуди і не відпущу, — Маруся йому.
— Та колись таки доведеться, — згадав невчасно про роботу і взагалі — про білий день.
— Колись ми помремо, — відповіла.
Стьопка Барбуляк припхався до клубу посеред ночі, коли про молодих уже забули не тільки гості, а й рідні мами. Рокитнянці доїдали печених курей, допивали горілку і, обійнявшись цнотливо і поважно, співали сумних пісень. Ганя з Орисею збирали у великі миски та казанки неторкані ковбаси, печеню, курей та качок, лишаючи на столі в першу чергу те, що швидко псується. Хазяєчки. У Рокитному всі такі.
— О! Німець! — здивувався Льошчин дружба Микола. Кинувся до пляшки. — А за молодих! За молодих! Ти де загубився? Ми отут… А ти…
Налив повну склянку, Стьопці простягнув.
— А що в руках? Кинь! Пити будемо. За молодих!
Стьопка крутив у руках велику коробку цукерок та все озирався.
— Та куди її? Привітати хотів… Куди її тепер?
— З'їмо! — зареготав Микола, і — до коробки, аж Орися — тут як тут.
— Давай мені, Степане. Дякую за вітання. Я молодим передам.
Стьопка віддав Орисі коробку, хильнув склянку горілки, заїв огірком, поправив окуляри.
— Піду, мабуть…
— Та зачекай! А «гірко»?! — розійшовся п'яний Микола.
— Кому — «гірко»? — хмикнув німець. — Може, ми з тобою поцілуємося?!
Микола задумався, раптом усміхнувся, наче вигадав щось надзвичайне, озирнувся, Стьопку обійняв і прошепотів йому у вухо:
— Чуєш, німець! А пішли до молодих… Станемо під вікном і я-а-а-ак гаркнемо їм «гірко»! Хай на ліжку підскочуть! А?! Люди кажуть, як під час цього діла хлопця з дівкою налякати, так хлопець свого болта з дівки витягти не зможе. Оце буде забава!
— Пішли, — на диво швидко погодився рудий Стьопка. Попросив: — Тільки іще налий.
— Із собою візьмемо, бо як затримаємося, молоді поснуть і пропаде забава! — постановив Микола, засунув у кишеню піджака пляшку горілки, накидав на тарілку огірків та кільце ковбаси, тицьнув німцю в руки. — Будеш закусь нести.
І попхалися. Німець на порозі зупинився.
— Чекай! Зараз… — І назад до клубу. Зі столу цукерку шоколадну вхопив, у кишеню вкинув. На поріг вийшов.
— Миколо… Ти де?
Під вербою біля клубу солодко хропів Льошчин дружба. Німець гірко зітхнув, опустив голову і присів біля Миколи. Дістав пляшку горілки з його кишені, відкоркував… Відірвався, коли ні краплі не лишилося.
Наступного дня вже і сонце на небі відмітилося, уже і гості знову до клубу потяглися, аби забаву продовжити, а молодих — нема і нема.
— Щось вони не дуже поспішають, — намалювався Микола. Запропонував: — Давайте я по них збігаю.
— Та що ти все «збігаю, збігаю»! — Орися йому. — Стій і не рипайся! Самі прийдуть. Перша ніч… особлива. Нащо їх зайве сіпати? Може, вони зараз, як ті голуби, натішитися не можуть.
…Голуб Льошка Ординський голяка сидів на ліжку і спантеличено дивився на біле, як зрада, простирадло. А де… Де кров цноти, незайманості, чистоти і.
Почервонів, наче хто йому ляпаса дав.
— Марусю…
Лежить на ліжку біля стіни, червоне намисто на білих грудях перебирає і всміхається замріяно, та не йому, своєму законному чоловікові, а кудись — світ за очі, у далечінь, наче там її щастя, наче до нього полетіла б, наче… чужа.
— Марусю… Чуєш?
На чоловіка глянула.
— Ось я… Твоя Маруся…
Лоба рукою потер, ніби від того питань би поменшало, наважився:
— А теє… чого простиня чиста? Мала б… — замовк.
— Я чиста, то і простиня чиста, — та в очі йому допитливо: віриш?
— Чекай… Не те кажеш— У тебе хтось…
— Уночі, Льошо, кожна дівчина свою зірку бачить. Одна до неї тягнеться, інша — за собою кличе, третя — дивиться на неї, і край. А ти думав, на всьому небі ти один сяєш, як те сонце?
— Чекай… Та що ж це… Не плутай мене, Марусю! — і нотки грізні в голосі. Врешті. Врешті згадав, що чоловік!
— Сам себе плутаєш, — вона йому.
— Та як же…
Підвелася на лікті, серйозна стала.
— Давай повінчаємося, — попросила. — Богу поклястися — не закарлючку в сільраді поставити…
— Жартуєш чи занапастити мене хочеш? Я — комуніст… Мене за це…
Згасла, відвернулася. Він — з ліжка. У штани вскочив, по кімнаті забігав. Зупинився та до Марусі. За руку вхопив. Стис, аж зап'ясток почервонів.
— Кажи, бо вб'ю!
— Твоя я.
— Точно?
— А ще з вищою освітою! — розсміялася через силу, бо рука аж посиніла.
Злякався. Руку відпустив, цілує її.
— Прости мені… Люба… Жити без тебе не можу. Світ перевернувся. Благаю — правду скажи. Якщо там щось і було… Прощу! Клянуся — прощу, але не бреши, Марусю! Чуєш? Не бреши! Був хтось?
— Твоя я. — відштовхнула чоловіка, з ліжка встала. — Книжок тобі накуплю. Підручника медицинського. З гінекології. Може, розумнішим станеш та перестанеш мене за руки хапати.
— А що? Буває якось інакше? — вхопився за той сумнів, як за соломину.
— Буває, — відрізала.
Тиждень Рокитне гуляло й догулювало Марусине з Льошкою весілля. Тиждень молоді при гостях швиденько цілувалися, випивали по чарці й зникали в Марусиній кімнатці з навстіж відчиненим вікном.
— Я Льошку розумію! — розмірковував Микола, коли рокитнянська молодь збиралася біля клубу й усе торочила про пишну та гарну свайбу.
— Сором би мали, — дратувалася горбоноса Тетянка. — Хіба їм ночі мало?
— А онде! Пливуть наші риби! — радісно вигукнув баяніст Костя, коли на п'ятий день ще хотілося випити, а без молодих, на халяву, уже ніхто не наливав.
Глянули рокитнянці — точно! Від Марусиної хати чешуть молоді — Маруся у квітчастій сукні аж світиться, Льошка піджака на плече закинув і молоду дружину під руку веде.
— Куди це вони? — захвилювався Микола, бо, як і баяніста Костю, його мучила спрага, а без молодих… Ну, не наливали, хай би їм грець!
Льошка з Марусею вийшли з двору на вулицю і зупинилися.
— А то — повернемося? — Льошка хитро око мружить. От, здається, наївся за ці дні Марусі — аж через край, а тільки уявить собі її голе тіло звабливе, знову б…
Маруся краєчком вуст — та як хочеш! І — до хати. А він сміється, за руку її, до себе.
— Та добре, добре. Пройдемося! Вона байдужим оком по вулиці повела.
— Та я б і повернулася. Льошка сміється.
— Оце прямо тягнеш мене до ліжка, ненаситна. Маруся вже й голову чоловікові на плече поклала,
вже й до хати крок ступила, аж помітила — на лавці біля свого двору худий німець усівся, «Пегаса» закурив і все в землю дивиться.
— А чи пройдемося! — І потягла Льошку вулицею. Під руку підхопила, спина вигнулася, підборіддя — вище, вище…
Льошка піджака поправив — з такою жінкою не те, що вулицею пройтися не соромно, а хоч по Парижу. Йдуть, всміхаються…
— Чекай, Марусю, — Льошка дружині молодій. — Піду до німця привітаюся.
— Разом ідемо.
Німець скоріше почув кроки, ніж побачив Марусю й Льошку. Очі напружив, окуляри поправив, підвівся… Стоїть біля лавки як прибитий.
— Привіт німцям! — Льошка Стьопці долоню простягнув потис міцно. — А що це ти на нашу свайбу не прийшов?
— Був… — затягся цигаркою очі відвів. — Це вас уже не було.
— Льошка сміється, на Марусю — хазяйським оком.
— Та нас би й сьогодні не було. Я б оце ще тижнів зо два з ліжка не вставав, та жона, бач, уперлася — дайте їй по вулиці пройтися, свіжим повітрям подихати. Гак Марусю?
Мовчить Маруся. Посміхається. На німця дивиться і коралове намисто на грудях перебирає. Стьопка почервонів і опустився на лавку.
— Ну, ну… Потерпи вже. — Льошка Марусю обійняв. — Яка ти в мене гаряча… Оце покурю і підемо.
До німця нахилився.
— Дай, Стьопо, прикурити жонатому чоловіку! — Обручку німцю показує і цигаркою до нього тягнеться.
Німець зі свого недопалка попіл струсив, Льошці простягає, а сам очі долу.
— Давай, німець! Не чхай! — Льошка розпрощався зі Стьопою, зігнув руку, та на Марусю — мовляв, чіпляйся, жона, підемо вже.
Маруся мовчки взяла чоловіка під руку, і молоді пішли до клубу. Стьопа тільки й бачив, що їхні ноги, бо голови не підвів. Як уже далеченько відійшли, німець якось незграбно підвівся з лавки, кинув недопалок під ноги і мовчки поплентався до свого двору. Біля хати зупинився, дістав з кишені цукерку і викинув геть.
— Не знадобиться, — пробурмотів.
Сів на ґанку. І знову закурив.
«Помру я без неї, — подумав спокійно і гірко. — До неї тепер не підступитися». Чогось згадався покійний батько, якого рокитнянські баби все за вдів сватали, а він плював їм під ноги, мовляв, та відчепіться вже, і одне товк, що була вже в нього жінка — Ксанка. «І нащо мені нова жінка, коли я стару забути не можу?» — не розумів каліка.
«Помру я без неї», — знову спало на думку. Таткові хоч пожилося з мамою, а йому… Що — йому? Ночі.
Їм років по дванадцять було, коли однієї літньої ночі німець як завжди без надій і сподівань приніс цукерку, поклав на підвіконня відчиненого Марусиного вікна і вже хотів чкурнути, бо наївно вірив, що Маруся не здогадується, хто то з ночі в ніч стільки років тягає їй солодощі, як з відчиненого вікна визирнула дівчинка. Німець утік би, та на тонкій шиї в місячному світлі побачив червоне намисто і чогось став як дурний, закліпав очима, тільки й того, що за вишню у дворі сховався.
— Німець… Це ти? — почув тихий шепіт від вікна.
«Ну все! Задражнить!» — перелякався і таки взявся тікати, та ноги самі понесли до вікна.
— Привіт, Марусько, — буркнув, окуляри поправив. — А я оце на ставок йду… По рибу… Дай, думаю, по дорозі вишень натрушу в Маруськи У вас вишні величенькі, — замовк. — А ти чого не спиш? Спи вже. Онде ніч надворі.
— Звісно, ніч, — шепоче. — А вночі дівчину зірка зігріває…
— Як це? — не зрозумів.
— Лізь у вікно, — наказала.
— Нащо? — перелякався.
— Бо одна дівчина на зірку дивиться і край, друга до неї тягнеться, а третя до себе манить…
Стьопка заліз через вікно у кімнату, од страху і незрозумілого хвилювання присів під вікном. Маруся присіла поруч і прошепотіла:
— Оце, німцю, дивись мені! Як на іншу глянеш — всі твої цукерки так тобі в пику й полетять.
— Та не гляну, — зашарівся.
— Клянися!
— Щоби мене на шматки розірвало!
— Що це за клятва така дурна?!
— Сама дурна! У мене маму гранатою розірвало.
— Добре. Хай тебе розірве на шматки! — погодилася.
— Та не розірве, — захвилювався, окуляри зняв, дмухає на те скло, щоби бачити краще, а воно, мабуть, не у склі справа. Підвівся. — То я піду?
Маруся щось там собі покумекала, навпроти німця стала, очі заплющила.
— Можеш поцілувати. Та тільки один раз.
— Добре. — розгубився, губи склав, Марусиної щоки ледь торкнувся, відсахнувся.
Дівчинка очі розплющила, брови сердито звела, мовляв, що це робиш, дурнику?!
— Тепер я, — серйозно.
Плечиком повела, підборіддя — вище, до німця підступилася і просто в губи — цьом! Поцілувала і вуст не відняла. У Стьопчиній голові — десять дзвонарів і дудар із дудкою, та всі разом — як заграли! І світ перевернувся. Руками ворухнув… На місці… Не відібрало… Здригнувся, Марусю обійняв, вуста близькі цілує, як може, а одного хочеться — бігти світ за очі, сховатися від усіх, і від Марусі — теж, і — плакати від несподіваного і неймовірного щастя.
Маруся Стьопку за плечі взяла, відсторонила.
— Годі… Тепер йди…
— Марусько, я тебе люблю, — прошепотів відчайдушно.
— Дивись мені! Люби! — наказала.
У сусідній кімнатці уві сні зітхнула Орися. Німець перелякався до смерті й вискочив у вікно. Скільки разів пізніше він отак плигав у нічну темряву Марусиного двору? І не згадати тепер.
Коли німцю тільки виповнилося чотирнадцять, каліка Григорій зліг і вже не підвівся. За життя не чіплявся, а помирав важко, наче чиїсь гріхи відпрацьовував. Хрипів на ліжку біля вікна і все кликав Ксанку. Рокитнянські баби взяли його під свою опіку, гнали Стьопку з хати, мовляв, не рви душу, дитино, все одно не допоможеш, та німець усе сидів біля батька як прив'язаний, аж доки одного пізнього вечора Григорій не розплющив очі й не прошепотів тихо та чітко:
— Сходи… До рибки… своєї…
— А й то, — підхопили баби, передчуваючи близький кінець. — Сходи, Стьопо, на ставок… Чого у хаті скніти? Риби наловиш, тата порадуєш…
Скільки разів після смерті батька Стьопка все думав і думав над останніми його словами і ніяк не міг збагнути їх прихованого змісту, бо ж не знав каліка про Марусю. Ніхто не знав.
— Добре… Піду… — підвівся.
Тітку Орисю побачив біля дверей, засоромився, голову опустив:
— Я швидко…
Місяць збурював чорну ніч холодним білим сяйвом, гасив зірки, торкався верхівок дерев та дахів, і здавалося, зірки померкнуть, дерева і дахи зараз запалають таким самим білим вогнем, стануть попелом і навіки розтануть у темряві, залишаючи володарювати у безкраїй пітьмі тільки холодне жорстоке світило.
Стьопка дійшов до бузкового куща, побачив у відчиненому вікні постать — бліді, аж блакитні, голі руки,
плечі… І намисто — аж чорне в місячному світлі. Зітхнув гірко і вперше пішов до Марусиного вікна не ховаючись. Заскочив у кімнату, впав на підлогу під вікном, прошепотів:
— Марусю… У мене батько так сильно хворіє… А як помре?
— Одужає, — Маруся присіла поруч, притулилася до німця.
— А як помре?.. Мене ж тоді, в інтернат… від тебе.
— Ні!
З двору почулися кроки. Стьопка напружився, на Марусю перелякано зиркнув.
— Не руш… — прошепотіла, до вікна стала. — Мамо?
До вікна підійшла заплакана Орися.
— Грицько Барбуляк помер, — сказала.
Маруся завмерла. У кімнаті під вікном у її литку вчепився Стьопка Барбуляк, стис щелепи, аж звело, щоб не закричати.
— Я до Старостенка… — схлипнула Орися — Повідомити. А ти, доню, біжи до баби Чудихи… Скажи, хай іде до Барбулякової хати та хоч якусь молитву над покійним прочитає…
— Не піду…
Орися зиркнула на доньку здивовано.
— Е, дівко! Не час примхами розкидатися. У людей горе…
— Не піду, — прошепотіла вперто.
— Та що з тобою, Марусю?! — розсердилася Орися. — Ану гайда мені до Чудихи!
— Не піду! — відчайдушно вигукнула. — …Боюся!
— Тьху на тебе! Боїться вона… — махнула рукою Орися і побігла з двору.
Маруся провела матір поглядом, нахилилася до німого, закам'янілого німця, що так і сидів на підлозі, учепившись їй у литку. Погладила по рудому волоссю. Затримала подих, наче подихом могла поруйнувати раптову незбагненну гармонію…
— А дай-но… — рукою до ґудзика на сорочині.
Здригнувся, глянув на неї безпорадно, як дитя мале.
Розстібнула… Поруч із німцем на підлогу сіла. Брови звела — думає… Видихнула.
— А дай-но… — затремтіла. Потяглася до нього. Торкнулася вустами голої шиї.
Напружився… Окуляри зняв — диво! Усе розпливлося навкруги, тільки Марусю бачить, та чітко, ніби найкращі окуляри на носі. Рукою — по чорних косах. На плечі зачепився за якусь лямку, смикнув — легка сукня сповзла, залишила на голих грудях тільки червоні намистинки. Маруся дивно всміхнулася обережно взялася за червоні коралі. Намисто напнулося… Вона припала до Стьопки і накинула намисто на його шию: одне на двох, хомут-доля. Впряглися — тягніть! Далі, ніж на подих, — не відійти. Ближче, ніж зараз, — не буває.
Намисто врізалося німцю в потилицю, та він не відчував болю. Як у нереальному сні намисто тягло його на підлогу на Марусю — таку перелякану й таку відважну. Розлетілася одежина, цвіркуни за вікном раптом замовкли, і весь світ став єдиною первозданною силою, допомагаючи двом юним створінням здолати незрозумілий, радісний, відчайдушний страх.
Німець раптом відчув себе неймовірно сильним. Він не розумів та й не намагався зрозуміти, звідки взялася ця велетенська сила, що змушує його діяти не полохливо, а впевнено і ніжно в одному ритмі з сердцебиттям.
Коли врешті відірвався від Марусі, побачив на підлозі кров. А на Марусиних очах — сльози. Перелякався.
— Марусю. Я тебе скривдив?
— Ні, — прошепотіла.
— Кров… — перелякався ще більше.
— Так буває…
— А плачеш?..
— Отака дурна! — засміялася тихо. — Серце радіє, а я плачу…
Німець раптом згадав слова тітки Орисі під вікном. Батько… На Марусю винувато глянув.
— Біжи, — прошепотіла. — Та дивись… На інтернат щоби не погоджувався…
Німець стрибнув у вікно і, перш ніж ноги торкнулися землі, відчув незбагненну свободу польоту. Задер голову — місяць зник, як і не було. На все небо сяяла одна зірка.
— Втечу! Хоч на край світу мене відправляйте — все одно втечу. Мені з Рокитного не можна — похмуро відказував Стьопка голові Старостенку, коли каліку Барбуляка поховали і постало питання — що робити з його сином.
Старостенко побурчав, побурчав, але опікунство над неповнолітнім Стьопкою оформив за усіма правилами.
— Це ж не війна, щоби хлопця в інтернат пхати, — пояснив дружині. — Поживе з нами трохи.
Але Стьопка переїжджати до голови відмовився навідріз. Сам порався у батьківській хаті, та так справно, що за півроку голова вже не бігав щодня перевіряти, як там його підопічний. А що? Нормально — удень до школи і в тракторну бригаду допомагати, уночі, кажуть, на ставках рибу ловить.
Як вісімнадцять стукнуло й у військкоматі поставили хрест на бажанні Стьопки послужити в армії і, може, хоч тим довести, що дарма рокитнянці його німцем дражнять, він перестрів Марусю на вулиці та сказав:
— Марусю! Може, давай і вдень зустрічатися? У клуб би там ходили, на танці чи просто… Чого ховатися?
— Я? Із тобою? — розсміялася. — Та ти здурів, німець!
— А чого ж… — хотів спитати, чого ж вночі голубляться, як ті дурні, та не наважився.
— Що це ти? — насупилася.
— Та нічого. — Очі в землю.
— Може, ще скажеш, що не любиш мене? — Із викликом.
— Люблю, — прошепотів.
— Так чого ти оце мені тут голову морочиш?! — Маруся косами мотнула і пішла до контори. Саме секретаркою до голови колгоспу влаштувалася, дуже цим пишалася і до роботи ставилася відповідально — принаймні і на хвилину ніколи не запізнилася.
Того разу вперше і востаннє за всі роки їхнього дивного таємного роману німець насмілився вдень сказати Марусі більш ніж десять слів. Вона пішла, а він поколупав черевиком землю, схаменувся і кинувся наздоганяти.
Ох і не сподобалося ж це Марусі! Зупинилася, знищила поглядом і спитала, ніби ляпасів надавала:
— Та чого це ти, Стьопко, за мною ходиш? Ще не вистачало, щоби люди почали пліткувати!
— Чуєш, Марусько… — замовк, повітря у груди набрав. — А нащо я тобі вночі, якщо при дні…
— Що ти, німцю, плутаєш грішне з праведним. День… Він для роботи. І на небі, як хмар нема, і тільки сонце. А вночі кожну дівчину своя зірка-любов зігріває.
— Нащо ж любов по ночах ховати? Любов — то ж краса.
Гірко глянула.
— Для людей, Стьопо, краса — то кров з молоком. А ми з тобою — молоко з кров'ю. Те саме, а люди очі заплюють. Розумієш?
— Ні…
— То й не приходь більше ніколи, кріт сліпий! — розсердилася. І пішла до контори. Німець так і лишився посеред вулиці. Голову задер — сонце.
— Помру я без неї, — поставив у спогадах крапку. — Знову закурив. — Треба втопитися. Точно. Оце піду вночі під бузок, на вікна її гляну і — на ставок. Втоплюся.
Рокитне спало, бо натрудилося за день, як прокляте. Геть усе спало — і люди, і кури, і свині, і корови, і собаки з котами, і навіть миші, бо ніде й малого шурхоту не чути Здавалося, ті кури зі свинями, коровами і навіть малими мишами знали, що люди за день усі жили повитягували, то ж і мовчали, аби дати їм відпочити.
Стьопка вийшов на вулицю. Тихо. Закурив і пішов до Марусиної хати. Під бузковим кущем став, «Пегаса» смалить.
— Ото і вся любов. Марусько!
З-під бузку на вікно востаннє глянув — зачинене. Всміхнувся — а як інакше?! Мабуть, чоловік наказав зачинити. «Прощавай, Марусько! — подумав. — Записку по собі не лишу. Кому писати? Нема кому. А ти. Ти і так все зрозумієш. Прощавай!» Кинув цигарку під кущ і аж хмикнув: дідько, скільки ж разів він оце тут тупцював, що недопалків велика купа назбиралась.
— Та усе життя і протупцював, — пробурмотів.
І пішов до ставка. Кроків десять ступив, аж у рокитнянській нічній тиші віконце — ри-и-и-ип. Закляк. Озирнувся. Просто так озирнувся. Для годиться. Бо ж тиша без краю тисла, за ноги чіплялася, наче сердилася на дурного хлопця, що оце вештається, коли спати треба.
Озирнувся… І змертвів — шибка на відчиненому Марусиному вікні тихо дзеленчала.
Німець не повірив. Протер окуляри, на носа напнув, вдивився — відчинене! — і все одно не повірив.
— Оце так ти вирішила познущатися з мене, Марусько? — зітхнув і був до ставка далі посунув, та знову озирнувся: ану як привиділося?
Та ні. Не привиділося. Відчинене віконце. Вітерець занавіску назовні витяг, грається, мов насміхається.
Стьопка злодійкувато озирнувся і пішов на те вікно.
Біля бузку традиції не зрадив: став під кущ, курив не курив, недопалок кинув і відшукав стару дірку в так само старій огорожі. «А що вони мені зроблять?! — билося в скронях. — Висміють? Та хай! Все одно з мене все село сміється — німець-нікчема. Та й вона! І вона сама насміхається. Це ж треба — заміж вискочила, на вулицю з чоловіком виперлася, а сама переді мною те намисто по грудях катає. Скажена, не інакше. Чого хоче? І нащо вікно відчинила? Для мене? Та ні! Скоріш за все, хоче Льошику своєму показати, який у неї вірний раб є, яку вона примху собі завела була рочків сто тому. Скоріш за все. А я… А мені все одно. Мені оце просто цікаво, нащо Маруська вікно відчинила. Здалеку роздивлюся і піду. Нема у мене часу в чужі вікна довго заглядати. Мені ще того… ще треба встигнути втопитися»
До вікна — метри три, не менше. Темно, аж око ріже. Нічого не видно. Стьопка підкрався до розлогої вишні, сховався за неї й обережно визирнув — нікого. Потовкся хвилину-другу. Тільки з-за вишні вийшов, аж з вікна чути — чоловік захропів. Та так душевно захропів, що аж шибки на вікнах задзеленчали. «Льошка, хто ж іще», — подумав Стьопка і вже був ступив крок до дірки в огорожі, як побачив Марусю: з вікна надвір нахилилася, наче виглядає кого, — і намисто червоне з шиї звисає.
— А чого це ти не спиш, Марусю? Онде ніч надворі. Ще не награлася з молодим своїм чи вже ухайдохала його до ручки? — чи то прохрипів, чи то простогнав.
А вона ще дужче з вікна перехилилася.
— Та, дивлюся, німець кудись поночі чеше. Дай, думаю. запитаю, куди зібрався?
— А піду втоплюся, — сказав Стьопка.
— А мене на кого? — Спину вирівняла, підборіддя — вище.
— Та на нього! — мотнув головою в бік кімнати.
— То хоч заскоч попрощатися, — каже ніби й серйозно, а німцю — лише сміх у її голосі.
— Та — коли?
— Та — зараз! — Маруся. І от ніби серйозно знову, а німцю аж регіт чується. Оскаженів: знущається румунка, навіть померти нормально не дає.
— Дивись, Марусько! — прошепотів люто. — Сама напросилася. Оце зараз у вікно скочу, назад не випхаєш!
— Та чого б це я тебе випихала? — знов серйозно.
Стьопка враз охолов, голова обертом, ноги слабкі й плакати хочеться.
— Чуєш… Марусю… Кінець нам. Кінець… Ти тепер заміжня стала.
Рота рукою затулила, розсміялася тихо.
— Ох і балакучим ти став…
— Та як же ми. У кімнаті той, твій… спить.
— А я не сплю. — Нахилилася, наказала: — Ходи вже…
Німець про все забув. Подерся на підвіконня і за мить зник у відчиненому вікні. І за цю мить таким героєм себе відчув — наче замість Гагаріна у космосі побував. А в кімнату вскочив — мамо рідна! На ліжку Льошка хропить, біля вікна Маруся в одній сорочині з намистом на шиї, і оце між ними — він, як кизяк в ополонці.
Закрутився на одному місці.
— Та… піду, мабуть, — шепоче і голосу свого не чує.
Маруся всміхнулася, підійшла до Стьопки, затулила йому рота поцілунком. Відірвалася. На Льошку кивнула.
— І оце б ти мене на нього кинув?
— Сама на нього кинулася, — відповів гірко.
— Щоби не топився, — наказала Маруся.
— Все одно пропаду, — прошепотів.
— А я тебе оженю, Стьопо, — відповіла. — Рівні будемо. У мене — оцей ось, а ти, приміром, Тетянку горбоносу візьмеш… А ночі — наші…
— Марусько, та ти… Румунка божевільна, — перелякався.
Вона приклала палець до губ, мовляв, тихесенько мені, й опустилася на підлогу. Стьопчині ноги підкосилися, мов зраділи, — і так ледь німця тримали. Він опустився на підлогу поруч із Марусею і, поки її ловкі руки нетерпляче розстібували ґудзики на його сорочині, обережно відсунув подалі Льошчину руку, яка впала з ліжка і звисала собі просто над Стьопчиним носом.
За рік знову літо в голови запекло.
— А чого це ти, німцю, усе либишся? — запитав баяніст Костя, коли якось ранком прийшов у тракторну бригаду і побачив, як німець без суму колупається у тракторі.
— А по кому сльози лити? — з підозрою зиркнув на нього Стьопка. Перестав посміхатися.
— А сам узнаєш! — Костя лихо вишкірився і присів на колесо трактора — Іди, німець! Дадуть тобі зараз прочухана за всі твої походеньки.
Стьопка сполотнів, розгублено витер засмальцьовані долоні об робочі штани і поправив окуляри.
— Ти теє… Що таке? Куди йти?
— У контору, куди ще? — здивовано знизав плечима Костя. — Щоби заради якогось німця мене на бригаду ганяти!
— А що там, у конторі?
— Там і голова, і секретар парткому, і Льошка Ординський… Він же тепер у господарстві друга людина після Старостенка. Чекають на тебе, німець. Готуй сраку!
Стьопка зітхнув і поплентався до контори. «Та не могло бути інакше, — бідкався подумки. — Хоч колись, та повинні були взнати… Що тепер буде? Хоч би Марусі не чіпали…»
На той час колгосп уже багатим став. Нову контору в центрі Рокитного біля клубу побудував, почав колгоспникам нові хати ставити, і без печей — газ. Стьопка зупинився біля ловко пофарбованого білим парканчика, що стеріг квітник навколо контори, і штовхонув двері.
У конторському коридорі темно, хоч око виколи: мабуть, скупенький Старостенко справедливо розсудив, що у коридорі справи не робляться, і вирішив зекономити на електриці. Стьопка пройшов повз кілька зачинених дверей, за якими шаруділа паперами колгоспна еліта — бухгалтерка, агроном, двійко тваринників та інженер-механік, що був німцю за керівника, і приречено зупинився перед дверима кабінету голови колгоспу Матвія Івановича Старостенка, бо у Рокитному всі знали — коли треба було когось привести до тями, так секретар парткому Петро Ласочка і голова сільради Панасюк збиралися разом тут, у кабінеті голови колгоспу Матвія Старостенка, й оце утрьох без тортур і знущань, а тільки самими своїми словами могли так запиляти норовистого, що той виходив шовковим і слухняним. Та аби потрапити до кабінету голови, треба було пройти ще приймальню. А у приймальні сиділа Маруся. І німець перелякався в смерть — стоїть біля зачинених дверей, а відчинити їх ніяк не наважиться.
— Німець! Ти чого дорогу заступив?! — горласта бухгалтерка без церемоній штовхонула його у бік.
— Голова… викликав, — вичавив Стьопка.
— То йди, трясця матері! — розходилася. — От халамидники! Вигадають, що завгодно, аби не працювати, а за трудодні потім першими горло деруть!
Стьопка видихнув і відчинив двері. Марусі у приймальні не було. Замість того двері Старостенкового кабінету відчинилися, до приймальні визирнув голова.
— О! Про вовка промовка, а він уже й тут, — змірив німця поглядом. — Заходь, Степане! Розмова є.
Стьопка напружився і ступив у кабінет голови. Окуляри враз спітніли, але німець побачив, що народу в кабінеті більше за трійцю, яка зазвичай виймала з рокитнянських відчайдухів душу.
Голова Старостенко зачинив двері й усівся за стіл. На стільцях біля приставного столика сиділи секретар парткому Петро Ласочка, лисий, як бубон, й уїдливий, як осіння муха, біля нього як і годиться голова сільради Панасюк — старий і вже до життя не дуже цікавий, навпроти Панасюка діловито перебирав папери Льошка Ординський у чистій, аж хрумтить, сорочці та пістрявій краватці, поруч із ним поправляв на носі окуляри зовсім незнайомий німцю, нетутешній чоловік. А біля відчиненого через літню задуху вікна… А біля вікна стояла Маруся, і німцю здалося, що вона бліда як примара, насторожена, сумна.
Льошка відсунув папери, встав з-за столу, підхопив один зі стільців, що вишикувалися уздовж стіни, поставив його перед Старостенковим столом посеред кабінету і вказав на нього німцю.
— Сідай, Степане.
Стьопка — як у яму могильну — бух!
— Та що це ти мені отут… Стільці ламати надумав?! — звів брови хазяйновитий голова. — Мало того, що оце соромиш Рокитне на увесь район, так іще і…
Стьопка підвівся.
— Та… відремонтую…
— Знаємо ми вас таких, — затуркотів секретар парткому. — Як на суботник, так не докличешся.
— Та… відремонтую… — і сів. Ноги не тримали.
Старостенко підвівся з-за столу, обійшов кабінет і став над німцем як кара Божа.
— Ну! І що нам тепер оце з тобою робити?
— Та робіть уже, що хочете, — голову опустив. — Можу нових стільців наробити, якщо вже.
— Та що ти за ті стільці мені отут торочиш?! — розсердився Старостенко. — Що ми, Стьопо, з тобою робити будемо?!
— Не буду більше. — прошепотів та на Марусю — зирк.
— Чого «не будеш»? — насупився Старостенко.
— Та… нічого… не буду.
— А я вам казав — негодяща кандидатура! — вставився секретар парткому. — Хіба таких треба на навчання коштом господарства направляти?! Ви ж гляньте — йому все байдуже. На селі знають — вдень німець під трактором валяється вночі на ставку рибу ловить. Оце і всі інтереси у людини. Ні тобі натхнення, ні бажання самоствердитися, нову професію опанувати чи нові знання у роботі використати. У самодіяльність не затягнеш. Честь колгоспу торік на районних спортивних змаганнях відстоювали, так усі хлопці рвали жили, а німець на лавці біля хати цигарку смалив. Зовсім негодяща кандидатура.
— Яке навчання? — не повірив Стьопка.
— А риби хоч багато ловиш? — спитав незнайомець, пропустивши Стьопчине запитання повз вуха.
— Отож! — розсміявся Льошка. — На ставок ходить, а риби упіймати не може.
— А на що ловиш? — прокинувся від старечої сплячки голова сільради Панасюк. — На макуху?
— Так! Годі теревенити! — гримнув голова. — Справа серйозна. — На незнайомця кивнув. — Поважна людина а району приїхала з рознарядкою. Маємо відправити рокитнянця на навчання.
— Я… не хочу з Рокитного… — почервонів Стьопка.
Голова зітхнув, потилицю почухав, важку долоню німцеві на плече поклав.
— А що робити? Мусиш, бо прийшла рознарядка на хлопця зі стажем роботи у господарстві. Оце перебрали — ти один такий.
— Не треба мені того… — ще дужче почервонів.
Голова насупився.
— Дивлюся я на тебе, Стьопо… Ніби ж і непоганий хлопець. Не п'єш, на техніці знаєшся, а чогось тобі не вистачає… Знань не вистачає! Так?
Незнайомець з району в паперах попорпався, нагадав голові:
— У вас ще з демографічними показниками не дуже…
Голова зиркнув на районного, руки за спину заклав і заходив навколо Стьопки, як навкруг новорічної ялинки.
— Отож, отож… — зупинився, та як лясне Стьопку по плечу. — А чи женися! Чи так я кажу? На демографічних показниках відробиш як освіти не хочеш. У народі кажуть: до тридцяти — не жонатий, до сорока — не багатий, виходить, зовсім пропащий.
— Нема мені ще тридцяти, — Стьопка розгубився вкрай.
— Нема, нема… Та уже й не вісімнадцять. Як ти ото без жінки вправляєшся?
— Відомо як, — хихотнув Ласочка.
— На селі дівок — як тих вошей на солдатській онучі, — піп своє Старостенко. — Взяти, приміром. — до Марусі обернувся, — як ти, Марусю, казала, ту дівку звати?
— Тетянка, — вперше озвалася Маруся.
Стьопка очі опустив, кров аж під кадик. «Клята, — захлинувся. — Що робить? Що робить, паскуда?! Зовсім хоче мене зі світу зжити!»
— Тетянка! — підхопив голова. — Гарна дівка! Ото тільки, що ніс горбом, так і ти, Стьопо, не перший красень на селі. Якраз — пара. Колгосп тобі свайбу організує. Хату дамо. — На Льошку глянув. — Дамо?
— Є ще одна незаселена, — Льошка відповідає.
— Отож! Чув? Хату нову дамо. З газом.
— Не потрібна вона мені, — відчайдушно заперечив німець.
— Хто? Тетянка? Чи хата? — вискочив Ласочка.
— Ні дівка, ні хата…
Голові набридло вмовляти німця, він грюкнув кулаком по столу так, що аж графинчик із водою підскочив, упав у своє крісло і постановив:
— Тоді збирайся! Поїдеш науку колупати! Нам у господарстві байдужих елементів і без тебе вистачає.
Стьопка вчепився руками у стілець, зціпив зуби і прохрипів — ледь чутно.
— Гаразд… Женюся…
Старостенко всміхнувся, руками розвів — от і добре.
— А на освіту кого писати? — спитав його районний.
Стьопка з ненавистю на Марусю зиркнув.
— А он Маруську запишіть, — голові. — Стаж мас. І женитися їй нетреба. Хай гризе науки…
Маруся від вікна на німця глянула, наче сріблом одарила.
— Ні… — каже. — Я з Рокитного не хочу…
Двісті років тому якийсь-такий чоловік зліпив у степу першу мазанку під рокитою при дорозі за десять кілометрів від тоді ще малого містечка. З того часу Рокитне так і розросталося уздовж шляху до тепер уже великого міста. Кожна нова вулиця починалася від асфальтівки і, хоч звалася Шевченківською, Червоною чи Леніна, все одно вела у степ. Старостенко новими колгоспними хатами пишався більше, ніж партизанськими подвигами.
— Вбивати — гірка наука, — казав, — а будувати — радісна.
І будував. Спочатку новими хатами спеціалістів у Рокитне заманював. Стане у степу біля новозбудованої хати, руку до лоба прикладе, у бік міста гляне.
— Коли вже та злучка буде… — салі собі про компартійні плани зближення міста і села. — Нам робочих рук не вистачає.
Злучка усе відкладалася, та попри все у степу з'явилася нова вулиця з десятком міцних цегляних будинків.
Маруся поралася по хаті й усміхалася, згадуючи, як розгубився німець, коли узнав, що мусить женитися, аж тут — Льошка на поріг. Веселий. Дружину на руки підхопив і ну кружляти.
— Та що? Що? — здивувалася.
На підлогу поставив, очі сяють.
— Ну, Марусю, готуйся… До нової хат и переїжджаємо!
— Справді? — не повірила.
— Чекай… Чекай, люба! — обійняв, до себе притис. — Усе у нас буде. Усе! І в санаторій поїдемо.
— Та не хвора я, — розсміялася.
— Тоді у парткомі путівку за кордон попрошу. У Болгарію. Як член партії.
— Ляжу тебе безпартійна.
— Тну мене… як те сонце — Посмішку сховав, брови серйозно насупив. — А що у нас на обід, жінко?!
Поглядом обпекла, мовляв, ох і суворий, поправила червоне коралове намисто на шиї й пішла в кухню.
Льошка сів біля столу і намацав у кишені холодні камінці. Хай, хай… Оце пообідає і тоді вже вручить Марусі подарунок. Вона такого, мабуть, і не бачила.
Холодні прозорі камінці у кишені — то результат довгих роздумів, і Льошка чогось був упевнений, що варто лише Марусі побачити вибагливе намисто із прозорого гірського кришталю, як вола світ за очі закине ті дурні коралі, на які Льошка натикався щоразу, як хотів Марусю поцілувати. Уже і так пробував умовити її те намисто зняти і сяк, а Маруся уперлася — ні в яку!
Льошка вийняв намисто з кишені, поклав на стіл і прикрив рушником. За мить Маруся поставила перед чоловіком тарілку гарячого борщу і присіла біля нього. Льошка за ложку взявся та Марусі:
— Рушника подай…
— Сам візьми, — здивувалася, бо вона від того рушника вдвічі далі, ніж Льошка.
— Та ні, — вперся, — ти подай.
Маруся насупилася сердито, підхопилася, рушник зі столу — смик! Намисто прозоре собі на підлогу — шубовсть! Льошка роздратовано махнув рукою і поліз намисто шукати.
— Ех, Марусю! Весь сюрприз зіпсувала, — бурчав з-під столу. — Я хотів, щоби ти рушника підняла, а там на тебе… — виліз, намисто з гірського кришталю Марусі простягнув. — Це тобі, жінко.
Маруся намисто до рук взяла, всміхнулася.
— Гарне…
— Вдягни, — попросив.
Кивнула. До одежної шафи підійшла, перед дзеркалом стала, було за коралі взялася, вже до вуха підняла…
Завмерла. Назад на шию повісила, нове намисто у руках розправила та до грудей приклала.
— Ох і гарне… — серйозно так.
— То вдягни, — Льошка наполягає.
Від шафи відійшла, шкатулку з серванта дістала, відчинила, намисто з гірського кришталю обережно до неї поклала.
Зачинила шкатулку, наче хреста поставила.
— На свято вдягну. Чого таку красу щодня тягати…
Льошка скоріше відчув, ніж зрозумів, — не вдягне.
Ніколи не вдягне. Зітхнув над борщем, ложку-другу сьорбнув і запропонував:
— А хату нову подивитися сходимо? Чи теж — на свята?
— Сходимо, чого ж не сходити.
Нова хата була останньою Льошчиною надією здихатися дивної Марусиної прив'язаності до старої ще бабиної Парасчиної, а потім Орисиної хати з вишнею у дворі та великим бузковим кущем біля паркана. Коли молоді після весілля з тиждень покачалися тут по ліжку, Льошка запропонував молодій дружині:
— Ходімо, Марусю, до моєї хати. У мене і місця більше, і якраз у центрі села. Чого це ми твою мати у малу кімнатку загнали, коли у моєї матері хата порожня стоїть?
Маруся у відчинене віконце глянула.
— Зачекаємо трохи…
Місяць минув, півроку, рік. Знову літо у маківку пече, а Маруся знай одне — зачекаємо. Льошка часу не гаяв. Як став при Старостенкові заступником, то усе дізнавався, коли ж господарство і для нього нову хату збудує, бо залізно знав: у нову власну хату зі старої материної Маруся не те, що піде, — бігтиме й перекидатиметься.
Старостенко Льошку цінував, та вчителі з агрономами Рокитному теж потрібні були. От і довелося рік чекати, поки на новій вулиці край села з'явився рядочок гарненьких цегляних будинків під шифером і голова дозволив заступникові піти до новобудов перед усіма іншими і вибрати собі будь-який із будинків на вулиці.
— Дивись! — вихвалявся Льошка, коли вони з Марусею надвечір врешті дійшли до нової вулиці, за якою одразу розлягався степ. — Можемо, кран асфальтівки жити, можемо другу від дороги вибрати, щоби не чути, як вантажівки гудуть. А можемо аж у крайній оселитися…
Маруся мовчки роздивлялася однакові, як близнюки, нові будинки. Гарні, чого не гарні. Нові. Міцні. Газ є. Навколо кожного буднику — шматок двору голий, як той степ. На вулиці теж— ані деревини, ані кущика. Оце степ, а посеред степу — хати Усі — як на долоні.
— Ох і гола ж вулиця, — сказала.
— Була б стріха, — Льошка їй. — Сад закладемо. Винограду кущів із десять. Корову заведемо, щоби молоко, коли діти… підуть. Квітів перед хатою насіємо…
— Бузок посадимо…
— Можна і бузок…
Схлипнула Маруся, рота рукою затуляє.
— Та ні, — каже. — Не треба бузку. Довго росте. Поки виросте, я й помру.
— Ти чого, Марусю? — здивувався Льошка.
— Та нічого… То я так… Дурне у голову лізе. — Сльозу втерла, чоловіка під руку взяла. — Пішли усередину. Подивимося, як воно там.
Усередині теж гарно. Чого ж не гарно? Веранда під склом, з неї вхід у коридор, з коридору — на кухню й у три окремі кімнати. Одна — велика та світла, метрів двадцять, не інакше. І дві малі — метрів по дванадцять. Чого ж не гарно? Це в Орисиній старій хаті усього дві кімнатки — більша, зі шкіряним диваном та дзеркальною шафою Марусі з Льошкою відійшла, а у малій та темній, як погріб, Орися тулиться. І газова плитка прямо у коридорчику поряд із вішаком, на якому Орисина ватянка скніє.
— Отут зала буде, — Льошка міряв кроками велику кімнату і мріяв. — У мене приятель у кооперації… За місяць може угорську стінку дістати. І м'які меблі.
— І вікна великі…
— І вікна гарні, — погодився.
— І відчиняються легко, — до вікна стала, шпінгалет догори, на шибку надавила. — Гарно…
— Я собі кабінет в одній малій кімнаті хочу зробити, — веде Марусю далі. — Бо Старостенко на той рік точно на пенсію піде… Треба буде господарство приймати. Так, думаю, і вночі працюватиму…
— Це добре, — кивнула.
— Що? — аж став.
— Що головою будеш, — каже.
— А-а-а-а… — всміхнувся і ну вихвалятися. — Чекай, люба… Скоро книжку заведемо.
— Яку книжку?
— Ощадну, — сміється. — Бо грошей у нас, Марусю, буде — купа. От тобі б чого хотілося?
— Коли? — та в очі чоловікові.
— Ну… Не знаю. Взагалі.
— Взагалі то усе маю, — відповіла. Намиста червоного торкнулася.
— А не взагалі. Конкретно.
— Та і конкретно усе маю, — замовкла. — Йдемо вже. — І пішла на голий двір.
Чоловікові гарний настрій — як корова язиком злизала. Став посеред кабінету вимріяного, ногою цеглину жбурнув. «Недосяжна, — врешті знайшов слово, яке шукав увесь цей рік, коли думав і думав про свою Марусю і ніяк не міг збагнути природи її бажань і сподівань. — Недосяжна і незбагненна, як зірка… Мабуть, ніколи і нікому не підкориться до останку, і все ж — моя. Мене обрала з усіх. Усе село заздрить, бо ні в кого немає такої. — розсміявся подумки. — Та і я — не останній. Чекай, Марусю. Я ще свого доб'юся. Бути того не може, щоби ти не розтанула». І пішов за нею.
На голу вулицю вийшли, посередині стали.
— Ну, що, жінко? Який дім обираємо?
Маруся на однакові будинки глянула. Десять. По п'ять на кожному боці вулиці.
— А хто у нас за сусідів буде?
— Не знаю. Старостенко мені першому дав волю обирати. Іншим на тижні розподілятиме. Ветеринар має тут жити, дочка бухгалтерська з сім'єю, вчителька англійської, мабуть, німець, якщо з горбоносою ожениться…
— Та ні, — каже. — Німець тут не житиме.
— Чому?
— Нема чого йому тут робити, — відрізала. Знову на будинки глянула. — Обирай, Льошо, будь-який. Такі вони мені всі…
— Які? — напружився.
— Гарні, — сказала і пішла у степ. Льошка услід. Воно й дійсно, від нової вулиці до центру Рокитного степом швидше.
Сонце почервоніло і сховалося, наче засоромилося. Степ паморочив голови трав'яним духом, колов стернею ноги, зривався пташиними співами і, наче за птахами услід, кликав у рівні, мов випрасувані простирадла, безкраї простори.
Льошка обняв Марусю за плечі, і вони отак ішли — двоє як одне — живим, дихаючим степом.
— Сумуєш чи мені здається? — обережно запитав.
— Усе добре, — відповіла, повні груди повітря набрала, на степ глянула. — Оце і наші душі можна розрівняти, як той степ. Щоби ніде ні бугорка. Щоби — усе як по маслу. Щоби — як треба радіти, то душа мусила б радіти, а не плакати.
Він глянув на Марусю скоса, брови звів. «Та що ж за думки з болями у тій голові блукають?! — вразився. — Чому… Чому ніколи не довіриться, не виплачеться, не розкаже?»
— А твоя душа…
— Геть зім'ялася, — всміхнулася сумно. — Оце я праску знайшла… Важку. Чавунну. Рівняю її, дурну, рівняю, а вона усе не піддається.
— Марусю… Чуєш! — захвилювався, як пацаня наївне. — Я усе зрозумію… Усе. Ти тільки розкажи, що душу гризе. Хіба я тобі чужий? Я — половина твоя. Відірвеш мене від себе — не виживу. Ти чого така? Що не так?
— Усе добре, — каже. — То я жартую.
— Та де?
Зупинилася, обняла Льошку, в губи поцілувала.
— Оце питав, що хочу…
— Питав…
— Не взагалі, а конкретно. Зараз, — і гарячим від неї пашить, як від грубки зимою.
— Кажи. Усе зроблю, — знітився.
— Роби! — на стерню впала, поділ безсоромно задерла, ноги міцні у різні боки. — Роби! І щоби донечка була. Хлопця потім заведемо.
— Донечка? Чому донечка? — заметушився, штани стягує, а голови не втратив — зирк по боках: а раптом хтось іще у вечірньому степу загубився, як оце вони з Марусею, то тоді треба б обережніше — не годиться майбутньому голові колгоспу, як якомусь халамиднику, у степу з жінкою качатися.
— Намисто коралове хочу їй подарувати, — прошепотіла. Очі заплющила — наче зім'яту душу замкнула.
Зазвичай німець за день пачку «Пегаса» викурював, а як Маруся йому через Старостенка горбоносу Тетянку висватала, так пачки вже не вистачало. Знай смалить як дурний. Голова раз на тракторну бригаду зазирнув серед біла дня, бачить — Стьопка із цигаркою у тракторі колупається. Старостенко аж сірим став.
— Ти що, сучий сину, робиш?! — заверещав, а у Старостенка ж голос грубий, низький, мов контрабас. А це, виходить, з переляку високу ноту взяв. — А як спалахне? — ще вище. — І мастило тут, і соляра!
— Та нічого зі мною не станеться, — захищався Стьопка.
Голова аж сплюнув.
— Тьху, зараза! Та хіба я про тебе?! Я за трактор переживаю! А за тебе хай жінка серце рве! — Згадав про жінку, німця від трактора відтяг, цигарку з рота висмикнув, викинув геть. — То коли вже…
— Дайте хоч підготуватися… Якось воно швидко усе.
— Ти мені, Стьопко, не тягни! Оце ще трохи потерплю. Після жнив не оженишся з горбоносою, шию скручу.
— За що?
— За те, що слова не дотримав. Нам таких цвіркунів, бляха-муха, нетреба!
— Грошей нема. Окуляри треба міняти, а у мене…
— Ти мене цими казками не годуй. Щоби завтра до дівки пішов! Зрозумів?
— Зрозумів, — пробурмотів. — Піду…
Назавтра — пішов.
Тетянка про Старостенків наказ німцю женитися уже тиждень як знала, бо уїдливий секретар парткому Ласочка якось заскочив до клубної бібліотеки, де Тетянка ридала над жіночими романами з восьмої ранку до сьомої вечора, і — у лоба.
— А що, бібліотекарко? Підеш за німця?
— А він що, вас сватом заслав, чи як? — відбила удар Тетянка.
— Як секретар партійної організації колгоспу можу і за свата бути! — похвалився Ласочка.
— І документ маєте? — очима плюнула на нього бібліотекарка, бо насправді побоялася.
— Який? — розсердився партієць. — Ти як зі мною розмовляєш, корова! Та я тебе… Я тебе… Знайшла собі тепле місце, ще і рота роззявляє! Підеш мені на буряки, скоро мовчати навчишся!
Плюнув на бібліотечну підлогу і пішов геть. А Тетянка розгубилася. Було над чим подумати. Двадцять чотири. Ніс горбом. Шість років тому один раз за клубом з Миколою цілувалася, бо той так напився, що й мами рідної не впізнав би. І батьки знай дзижчать — коли та коли ти вже заміж підеш! А за кого? Наче під Тетянчиною хатою черга з хлопців вишикувалася Німець… Та ні! Справа не у тому, що рудий, як іржа, сліпий як кріт, ще и малий на зріст. Тетянка як у дзеркало гляне, так скаже — у людини душа повинна красивою бути, а не лице. А у німця й душа темна, незрозуміла. Мовчазний, знай курить і курить… Сяде на лавку, очі у землю і курить. І про що він отам собі думає? На дівчат уваги не звертає, горілки щодня не п'є… Ага! Ще на ставок ночами ходить, рибу, кажуть, ловить. А хіба у рокитнянських ставах риба є? Щось Тетянка про таке не чула.
Сивочола вчителька Ніна Іванівна, Тетянчина мама, доньчині сумніви вислухала і почала пальці закладати:
— По-перше, не п'є. Сама казала. По-друге, негулящий, за дівками не бігає. Сама казала. По-третє, роботящий. Це я і без тебе знаю. На техніці розуміється, а це для дому великий плюс. По-четверте, має цікаве хобі — риболовлю. Інші під парканами валяються, прости Боже, а він зможе сім'ю прогодувати.
— Чим?! — ледь не розплакалася Тетянка, бо як матір послухати, так німець — чисто янгол небесний!
— Рибою! — Педагоги рідко сумніваються.
— Та нема у рокитнянських ставках риби! — Впала на диван і розревлася.
Розмова з матір'ю такою зайвою здалася. Не треба уже Тетянці моральної підтримки й розмов про німцеві принади. Згодна вона! Геть на все згодна, але тиждень минув, селом розмови пішли, а німець до Тетянки не поспішає. А як сволота Ласочка з некрасивої бібліотекарки познущався? Як збрехав? Що, як не прийде німець?
1 так Тетянці себе шкода стало, що розревлася ще дужче, і педагогічна освіта не допомогла Ніні Іванівні повернути доньку до тями цивілізованими словами про красиву душу і терпіння, яке обов'язково колись винагородиться.
— Та хай пропаде воно пропадом, те терпіння! — закричала їй у відповідь зарюмсана Тетянка — Я сім'ю хочу. Чоловіка… Дітей…
Ніна Іванівна вчасно забула про педагогічну освіту, дзвінко ляснула доньку по щоці й наказала:
— Ану бігом вмийся! Оце зараз прийде Степан, а ти як та мимра зарюмсана!
І подіяло. А за годину у двері Тетянчиної хати постукав німець.
Перш ніж відчинити двері, Ніна Іванівна змусила свого чоловіка, Тетянчиного батька Тараса Петровича, який завідував рокитнянським током, поклястися, що той нізащо не вдарить по руках при словах «Добрий вечір!» і не запропонує гостю стограм для хоробрості.
— Маємо шанс єдину доньку заміж видаги! — сказала.
— Клянуся! — стукнув себе кулаком у груди Тарас Петрович.
Потім Ніна Іванівна тицьнула Тетянці свою червону помаду і наказала намастити губи.
— Ще гірше буде, — руки у бібліотекарки затрусилися.
— Мати поганого не порадить! — подав голос Тарас Петрович.
Німець саме вдруге постукав у двері, і Тетянка швиденько нафарбувала помадою губи, бо знала: мати оце буде стояти над душею, аж поки по її не буде, і посперечайся з нею Тетянка ще хоч хвилину, німцю надокучить стукати і він піде. А чи повернеться потім?
— Готовність номер один! — оповістила сім'ю Ніна Іванівна і пішла відчиняти. Стьопка якраз збирався з двору.
— Степане? — Ніна Іванівна зробила «великі» очі. — Проходь!
Вчителька вже з порога хотіла було суворо і конкретно, як на уроці, виголосити німцю головне питання, мовляв, і що це привело гарного парубка у дім незаміжньої дівчини, та інтуїція підказувала — краще завести у дім, всадити, замкнути двері й уже потім…
Стьопка зайшов у простору вітальню, де на дивані рядком, як два китайських бовдури, сиділи недвижні Тарас Петрович і Тетянка.
«Так ось від кого їй такий шнобель дістався! — подумав, вітаючись із Тарасом Петровичем за руку, і здивувався, як по-різному однакові носи можуть виглядати на різних лицях. — А Петровичу такий ніс навіть пасує». Глянув на Тетянку, чогось почервонів і сказав:
— Добрий вечір!
Мабуть, для Тараса Петровича це була кодова фраза. Він почув вітання, підхопився з дивана, усміхнувся на всі тридцять два, потер долоні й ляснув Стьопку по плечу:
— По стограм? Для хоробрості!
— Та можна, — розгубився Стьопка.
Ніна Іванівна схопилася за серце. Плани видати дочку заміж руйнувалися на очах. Усе, що буде після стаграм для хоробрості, вчителька знала у деталях: друга — за моряків, третя — за жінок, четверта — за хряка Микитку, потім екскурсія у загородку, де живе хряк Микитка і прямо там знову — за знатного хряка, потім — «Жінко! У нас що, вже й огірки закінчилися?!», потім — «Хто з нами не заспіває — ворожа падлюка! Жінко, неси рушницю!»
Вчителька впала у крісло і почервоніла від люті.
— Ну все! — процідила. — Я вмиваю руки! Тетянка зиркнула на матір, на батька, який уже ніс дві чарки і пляшку горілки, на розгубленого німця… Теж почервоніла, але не здалася: підхопилася з дивана, пішла до серванта з посудом, дістала ще одну чарку, поставила на стіл поряд із двома і вперто сказала:
— Я теж буду!
— Доню… Давай я тобі винця легкого домашнього з погреба принесу, — запропонував Тарас Петрович.
— Ні, — уперлася, — як ви, так і я.
— Я можу не пити, — вставився Стьопка.
— Це як?! — у Тараса Петровича аж щелепа відвалилася. Насупився і налив у всі три чарки — аж через край.
— За ваш дім, — чомусь ляпнув Стьопка.
— Годиться! Друга — за моряків! — Тарас Петрович уже випив і наливав по другій.
— За моряків! — відчайдушно вигукнула Тетянка і випила другу.
— Годиться! — хитнувся Тарас Петрович Налив. — Тепер — за жінок!
— За тебе, Тетяно, — сказав Стьопка і підніс третю. У бібліотекарки засяяли очі. Вона хоробро випила третю, підійшла до Стьопки, але між ними втиснувся Тарас Петрович, поклав їм руки на плечі та наказав:
— Пішли! Зараз хряка покажу!
У темній загородці Стьопка перечепився через вила, впав у солому і зізнався Тетянці, яка кинулася допомогти йому встати:
— Тетяно… Чуєш? Так швидко оце п'ється у вашому домі… Я так швидко не можу.
— А ми тут жити не будемо! — відповіла хмільна, а від того відчайдушно хоробра бібліотекарка.
— А де? — заплутався німець.
— У тебе.
— Так ти згодна за мене піти? — не повірив німець, який був упевнений, що Старостенкова з Маруською затія провалиться, бо бібліотекарка нізащо не погодиться вийти за нього.
— Згодна, — на шию йому кинулася.
Стьопці чогось аж сльози на очі. Бач, яка тендітна. Рученята тоненькі, не те, що у Марусі. І сама — худа, маленька. А горбатого носа отут у темній загородці, взагалі не видно Бач, яка зворушлива. На шию кинулася. «Бачила б мене Маруська, — закрутилося у хмільній голові. — А то думає, відьма, що я їй належу. А на мене онде бібліотекарка кидається. Та і не потвора, хоч ніс, звичайно, підкачав. І женюся! От візьму і насправді женюся. І хай тоді Маруська лікті кусає. Як вона, не зроблю. Коло своєї дружини з чужою жінкою не забавлятимуся! Вірним буду!»
— Давай завтра до сільради під елю. Хай розпишуть, — ляпнув.
— Без свайби? — налякалася.
— Та добре. Можемо почекати.
Бібліотекарка раптом від Стьопки відірвалася, похнюпилася, відштовхнула батька, який після спілкування з хряком уже перейшов до наступною пункту програми і запропонував випити за хряка, і так гірко вигукнула на всю загородку, що навіть Тарас Петрович застиг із нахиленою до чарки пляшкою в руці.
— Оце, виходить, за Марусиним наказом береш мене у жони?!
Німець розгубився.
— А Маруська тут до чого?
— Та, кажуть, вона голові нашепотіла, щоби той наказав тобі зі мною оженитися.
— Не знаю я, хто там що кому шепотів. Голова велів вибирати — чи в інститут їхати, чи женитися. Мені краще женитися…
— Що?! — бібліотекарка вухам не повірила. — Ти відмовився від навчання заради мене? Бути цього не може!
— Діти, пішли до хати, — прийшов до тями Тарас Петрович. — У мене ще є тост.
— Не хочеш, не виходь за мене… — Німець розчув щось вороже і чуже у Тетянчиному голосі, потис руку Тарасу Петровичу. — Піду я…
— Йди! Хоч зовсім пропади! — у розпачі вигукнула бібліотекарка і кинулася до хати.
Уже пізно ввечері, коли Тарас Петрович, виконавши улюблену програму на всі сто, солодко хропів на дивані, Ніна Іванівна запитала дочку:
— Так і сказав?
— Так і сказав: «Не поїхав навчатися, щоб з тобою оженитися».
— 1 чого ж ти тоді тут сидиш? — сполошилася мати.
— А що мені тепер робити? Образила я його. Намолола чортзна-чого!
— Навіщо?!
— Горілка! — Тетянка їй плачеться. — Три чарки випила, щоб оце батько його без мене до хряка не потяг. І все, про що сумніви мала, на язик скочило!
Ніна Іванівна налила склянку розсолу, поставила перед донькою і наказала:
— Пий і йди!
— Куди?
— До нього.
— А що я йому скажу?
— Та вже досить вам говорити! Набалакалися сьогодні за все! І за моряків, і за жінок, і за хряка, трясця матері! Роби уже щось, бо отак і просидиш до старості.
Гіркі слова повернули бібліотекарці рішучість. Вона перекинула склянку розсолу і пішла до дверей.
— Мамо! Як до ранку не повернуся, значить — чи заміж виходжу, чи втопилася!
— З Богом, доню! — благословила доньку вчителька.
На вулиці уже геть стемніло. Стьопка сидів на лавці та смалив «Пегаса». Тетянка, хитаючись, підійшла, дихнула на німця розсолом і гаряче завірила:
— Німець! Бери мене у жони! Я тебе так любитиму, як тебе ніхто й ніколи любити не буде! — І додала: — А горілку я оце через тебе вперше у житті випила.
— Та не повірю, — озвався Стьопка. Цигарку кинув, на Марусин двір зиркнув — нема нікого і вікно зачинене.
— Щоб я… — схлипнула. — Вино домашнє можу… А горілки — ні.
— Та добре, — знизав плечима. — Оженимося. Старостенко обіцяв свайбу організувати.
Бібліотекарка схлипнула сильніше і припала до німця. Зі степу до Орисиної хати йшли Маруся і Льошка. Легкі, ніби пурхають над землею. Льошка уже дійшов до порога, глянув на вулицю і всміхнувся:
— Дивись, Марусю, яким дисциплінованим німець виявився: наказав йому Старостенко з горбоносою оженитися, він — як піонер!
Маруся побачила Стьопку з Тетянкою на лавці, зітхнула:
— Та, може, хоч це допоможе.
— Ти про що? — не зрозумів Льошка. От завжди Маруся загадки йому загадує.
— Змерзла я щось, — відповіла Маруся, — аж до серця холодно, — до Льошки притулилася. — Треба буде вікно на ніч зачиняти.
Старостенко слова дотримав. І хоч як Тетянин батько його не переконував, що і сам у змозі єдиній доньці гарне весілля влаштувати, голова велів йому мовчати і постановив:
— Та з тобою, Тарасе, усе зрозуміло. А у Степана батьків Бог до себе прибрав. Мати у війну на гранаті підірвалася, Барбуляк-каліка після неї недовго пожив. Хлопець сам, як той будяк, ріс. Так що йому тепер — наче сироті оце одружуватися? Сам поруч із ним на батьківське місце за столом сяду. Як не як, а усі ці роки я йому за опікуна був, і зараз не відмовлюся, зроблю хлопцю гарне весілля. А ти допоможеш. Крапка.
Спочатку хотіли у клубі розгулятися, та до Рокитного саме цирк приїхав, і Тарас Петрович з хлопцями з току за день розчистили захаращене Стьопчине подвір'я і побудували на ньому справжнє весільне шатро з брезентовим тентом. Німець і сам допомагав, навіть подобалося йому це, бо усе підправляв за хлопцями, а ті жартували:
— Та ти, Стьопко, уїдливий, наче і справді німець.
— Один раз женюся, — бурмотів у відповідь.
У переддень весілля продавщиця сільпо виклала перед Стьопкою на прилавок вовняний чеський костюм і сказала:
— Від себе відірвала! Бери, німцю!
— Дякую, — розчулився.
Йшов Рокитним додому з костюмом та парою міцних шкіряних черевиків і думки — роєм. Оце жив-жив, майже до тридцяти років дожив, здається, кожну собаку в Рокитному знав, а якось не довелося з односільчанами близько зійтися. Усе — сам по собі. І Маруся… Л от надумав женитися, так усе село йому — хто слово добре, хто допомогу. І від серця, наче німець їм — рідня кровна. Марусю згадав: «А я тебе оженю, Стьопко. Рівні будемо»… Бач! І тут вона намалювалася. Рівні? «Побачимо», — подумав. У двір зайшов.
— Стьопочко! Де ж ти так довго був? — Тетянчин голосок тоненький.
«Якби не той ніс!» — зітхнув подумки. Окуляри поправив.
— Тетяно! А подивись-но! Гарний я костюм купив чи не дуже?
Та — гарний! І костюм, і біла сорочка, і черевики. Вдягнув уперше в житті костюм — сам себе не впізнав. У піджака плечі підкладні — Стьопка у ньому кремезний і міцний. Тетянка теж не підкачала. Ніна Іванівна доньці власноруч таку сукню злампічила, що рокитнянські дівки за олівці схопилися — фасон скопіювати і точнісінько таку собі пошити, як колись і вони нареченими стануть. Тетянка у двір вийшла, коли Стьопка з хлопцями по неї прийшов, щоб до сільради вести, так усі у дворі й роти пороззявляли — світиться, аж красивою стала, і ніс той — аж ніяк того світла незбагненного не затьмарює.
— У щасті й свиня — королева, — буркнув був Микола, та дівки так на нього цикнули, що він пельку й сі улив.
У сільраді за п'ять хвилин розписали. Одну хвилину Стьопка червонів і, поправляючи окуляри, шукав місце на папірці, під яким мав засвідчити своїм підписом, що Тетянка тепер дійсно його дружина. Інші чотири хвилини голова сільради Панасюк красиво й розважливо говорив молодим про високу відповідальність молодої сім'ї перед суспільством, країною і Рокитним, щоби, виходить, не барилися, через дев'ять місяців дисципліновано підвищили такі-сякі демографічні показники і народили малого Барбуляка.
— Гірко! — вигукнув ще у сільраді нетерплячий Микола.
Стьопка цнотливо цьомкнув Тетянку в губи, і компанія покотилася до весільного шатра.
— Стьопочко… А як мене тепер зватимуть — Барбулячкою чи Барбулихою? — питала щаслива Тетянка, уперше йдучи рідним селом під руку з хлопцем, та ще й не з абияким пройдисвітом, а з власним, законним чоловіком.
— Мабуть, Барбулячкою, — розсудив німець.
У шатрі ніхто не мовив «Добрий вечір», та завзятий Тарас Петрович, як виявилося, і без кодової фрази зміг першу випити за молодих, а потім — як завжди: за моряків, за жінок, за хряка… Ледь півкомпанії в загородку до того хряка не потяг, і хоч питущі рокитнянці Тарасового хряка разів сто бачили, все одно попідхоплювалися, та Ніна Іванівна відчайдушно вхопила Старостенка за руку і той у мить навів порядок.
— Куди це ви намилилися?! — гримнув.
Стьопці найбільше муляло те, що гості раз через раз горлали «гірко» і він був змушений вставати й ото без кінця і краю цьомкати Тетянку в губи привселюдно. Після п'ятої, коли і ця проблема відпала, і Стьопка ловко підхоплювався, варто лише було комусь крикнути: «Ой-йой! І курка гірка, і картопля гірка, і огірки гірки! Та що це?!», у шатрі раптом стало тихо і Старостенко демонстративно суворо запитав свого заступника Льошку Ординського, наче той на важливе засідання спізнився:
— А чого це ти, Олексію, забарився?!
Стьопка відірвався від молодої і побачив Марусю з Льошкою. Запрошував їх. Звичайно, що запрошував, Тетянка власноруч листівку з голубами підписала, і німець вручив ту листівку Льошці, але біля сільради Марусі з чоловіком не побачив, у шатро з першою хвилею заповзятих гостей вони не влилися, і Стьопка був подумав, що Маруся не прийде.
Льошка розвів руками, мовляв, так уже сталося. Маруся дивилася німцю в очі, а в руках — велика коробка з пишним бантом.
— Проходьте, проходьте, гості дорогі! — підхопився Тетянчин батько, Ніна Іванівна умить на стіл — дві чисті тарілки, виделки, чарки.
— Штрафна! Штрафна! — загорлав Микола й ну наливати.
— Іди зі своєю штрафною! — Маруся йому. — Дай молодих привітати!
Миколу ліктем — ану відійшов мені! І до Тетянки зі Стьопкою. Льошка поруч. Стали перед молодими, німець з Тетянкою підвелися. Маруся так поважно головою кивнула.
— Дорогі наші Тетяно і Степане! Вітаємо вас із законним шлюбом. Живіть сто років, дітей народіть і, — замовкла та коробку німцеві у руки — тиць. — Оце подарунок наш.
Коробку віддала, з Миколиних рук чарку прийняла, одним ковтком випила, рукою до грудей — безпорадно, розгублено. Стьопка коробку в руках тримає, на Марусю дивиться — а намисто де? Нема коралів. Виблискує на Марусиних грудях прозоре намисто з гірського кришталю, і через той прозорий холодний блиск наче й сама Маруся стала прозорою і тьмяною.
— Ну, тепер і мені налийте! — чує німець Льошчин голос. — Тепер я вітатиму. — Чарку підніс вгору. — Ну, що, Стьопко! І тебе окрутили? Ох те кохання… Хоч скільки від нього бігай, а воно тебе до сільради за комір притягне! — Розсміявся. — Степане… Тетянко! Кохання вам міцного! Любові красивої та незрадливої! Кохання у радості та горі.
Льошка говорив, говорив про любов, а німець бачив, як налилися гнівом Марусині очі, як недобра, ображена посмішка вразила вуста, як спина вигиналася, підборіддя — вище, вище… Стьопка перелякався Йому здалося, ще мить — і Маруся вибухне, лясне Льошку по щоці, закричить на усе весільне шатро: «Та яка там любов, чорти б вас усіх позабирали?1 Чи ви тут усі сліпі зібралися, їй-богу?! Нема між німцем і горбоносою ніякої любові! І не буде1 Чуєте?! Ніколи не буде! Нізащо!» Стьопка розгублено закліпав оченятами, передав Тетянці велику коробку з пишним бантом і уже був ладен простягнути до Марусі руку, плюнути на всю цю комедію і сказати їй, що, хай вона не хвилюється, він її ніколи не покине, як наштовхнувся поглядом на голі без червоного коралового намиста Марусині груди і опустив голову: чого це вона намисто не вдягла?!
—.. Тому п'ю за молодих і хай… — Льошка випив, огірка до рота вкинув і скривився. — Ох і гірко!
— Гірко! Гірко! — загорлали рокитнянці. Чарками задзеленчали.
Стьопка потягнувся до Тетянки, наштовхнувся на велику коробку, яку та усе ще тримала у руках, поцілував — як ото пилюку змахнув, — незграбно нахилившись до нареченої через коробку.
— А що у коробці?! — закричали гості. — Тетяно! Відкривай уже! Потім націлуєтеся.
Тетянка з цікавістю зірвала пишний бант, розкрила коробку і не втрималася:
— Яка краса!
Гості повитягували шиї, Стьопка і той у коробку зиркнув, хоч боявся, що Маруся утне якесь паскудство, та — ні: у коробці лежав комплект постільної білизни краси неймовірної, тонкий батист білий весь у квітках рожевих ніжних, мережка по краю. А на тих простирадлах невагомих — важке намисто коралове.
Тетянка зойкнула, долонькою рота затулила.
— Марусю! Невже своє намисто віддала?!
Маруся брову серпом вигнула.
— Чого це?! Я свого ще нікому не віддавала!
— У місті купили! — Льошка пояснює, а Стьопці очі червоним залило: «Що ж ти твориш, Марусько!»
Увесь настрій споганила. І гості тепер німцю — дурні та п’яні, і Тетянка — носом у щоці яму проколупала, і Старостенко — упиряка, бо змусив у хату чужу жінку привести, і уся ця дурна затія — ганьба та сором. Стьопка пив та цілувався, цілувався та пив, і ніхто з рокитнянців не побачив нічого дивного у поведінці молодого — усі на класних свайбах такими були. Тільки й здивувалися, що німцевому гонору, бо, коли сяюча Тетянка швиденько дістала з коробки важке коралове намисто і вдягла на шию, Стьопка вишкірився і процідив:
— Зніми! — І зиркнув на Марусю гнівно.
Маруся з Льошкою сиділи на почесному місці неподалік від молодих, поруч із головою та його жінкою.
— Марусю! А що це ти засмучена, як та світла печаль невтішна? — спитав Старостенко серйозно.
Стьопка почув, насторожився.
Маруся повільно розправила плечі, всміхнулася, до чоловіка притулилася:
— Оце вирішили дитинку завести та так старалися, аж повтомлювалися.
Німець почервонів. Старостенко реготнув, Льошку по плечу поплескав:
— Старайтеся мені! У нас демографічні показники того… кульгають на обидві ноги. — Молодим пальцем погрозив. — І ви мені теж старайтеся!
Тетянчин батько зрозумів слова голови, як наказ до термінового виконання, підхопився і оголосив:
— Хай уже молоді йдуть до хати, а то понапиваються і не зможуть… А треба!
Німець підхопився аж занадто жваво, і рокитнянці відзначили цей факт веселим гамором за столами.
— Ні, ви тільки на Барбуляка погляньте! Підскочив як ужалений! — реготали одні.
— Та, звісно… Дочекатися не може! — жартували інші.
Тетянка манірно встала з-за столу, прозорою фатою лице затулила.
— Якщо хто нам зі Степаном на першу шлюбну ніч побажати чогось хоче, то ми… — замовкла, засоромилася.
Ніна Іванівна розгубилася, смикнула доньку за фату.
— Це ще що таке?!
— Звичай такий… Нетутешній… Хочу, щоб у мене на весіллі по-особливому було, — відповіла бібліотекарка і оце процитувати б змогла уривок з любовного роману, де якась сволота П'єр півроку морочив голову якійсь Женев'єві й таки умовив її на весілля, та коли молоді уже совали собі у бік опочивальні з високим ліжком, колишня П'єрова коханка Розанна від розпачу запропонувала, щоб усі гості побажали молодим на цю ніч чогось виняткового і казкового, бо сама хотіла побажати П'єрові, щоб він не перестав її кохати. Та сталося навпаки — після тих побажань гультяй П'єр навіки забув розпусницю Розанну і до смерті любив тільки сухотну та багату Женев'єву.
Баяніст Костя, відомий у Рокитному як ще та зараза, першим вискочив на середину шатра і загорлав:
— Німець! Чуєш?! Бажаю, щоб ти до ранку не виймав…
Договори! и не встиг Тетянка жбурнула в бешкетника весільним букетом і пояснила, поки дівки сміялися з Кості и казали, що раз весільний букет дістався йому, то тепер мусить женитися хоч на кобилі:
— Такі побажання треба казати на вушко…
Гості закрутили носами: що за дурню наречена вигадала?
Ніна Іванівна обвела поглядом мовчазних рокитнянців і попросила дочку.
— Та йдіть уже. Оце всім миром бажаємо вам..
— Стривайте! — почув розгублений Стьопка Марусин голос. — От я, приміром, маю що побажати молодим, — глянула на Тетянку. — То як? Можна?
Тетянка зашарілася, кивнула. Маруся пробиралася з-за столу до молодих, а за нею вже попідскакували дівчата й хлопці.
Стьопка напружився вкрай. Поплентався за Тетянкою, став поруч із нею на виході з шатра — ох, скоріше б ця морока скінчилася.
Маруся підійшла до Тетянки і щось швидко прошепотіла їй на вухо. Тетянка вирячила очі та негарно так роззявила рота, наче від неприємної несподіванки.
— Тетянко! А я бажаю… — на молоду вже чіплялася одна з подружок, щось шепотіла, сміялася.
Маруся стала навпроти німця, сумними очами — Барбуляку прямо в душу.
— Хочу і тобі, німцю, побажати…
— Та бажай… — знітився, очі відвів.
Всміхнулася, до вуха нахилилася.
— Щоби і не глянув у її бік, не те щоби торкнувся! — прошепотіла гаряче. — Бо забуду! Навіки.
«Уже забула! — зітхнув Стьопка подумки. — Дев'ять днів… Дев'ять днів вікно мов глиною замазане! Намисто… скинула, мов гадюка стару шкіру. Горбоносій віддала, мов прапор перехідний».
— Зрозумів? — відсахнулася.
— Та добре, — вирвалося мимоволі. — Добре, Марусю.
Молодим постелили у Барбуляковій хаті, бо уперся — нізащо не хотів переселятися до Тетянчиної. «Мало того, що оце чужа жінка поряд буде, так ще до чужої хати їм пнися!» — дратувався подумки, коли Тетянка обережно розповідала, як гарно та ситно буде їм у Тараса Петровича з Ніною Іванівною.
— Хочеш, аби спився за півроку, — відповідав, і врешті-решт бібліотекарка знайшла багато плюсів у перспективі жити у старій Барбуляковій хаті. Не помруть, а там і Старостенко новий дім дасть.
У шатрі ще співали і гомоніли, коли Стьопа і Тетянка увійшли до чисто вбраної кімнати з новим дерев'яним ліжком на два спальних місця, яке Ніна Іванівна власноруч обирала на базі коопспілки. Стьопка сів на край ліжка і враз протверезів. «І що це я наробив?!» — так часто закліпав очима, що аж довелося знімати окуляри і терти скло.
«Як же хвилюється! — жахнулася й собі бібліотекарка. — Мабуть, ніколи ще жінки не мав і тепер оце не знає, що робити!» Подумала таке і ще більше жахнулася — а сама ж?! Сама ж теж ніколи… Як же вони впораються?..
Тетянка опустилася на м'який стілець біля ліжка, зціпила руки і нервово прошепотіла:
— Такі дівки дурні… Оце побажали, щоби ми сьогодні дитинку зачали…
Німець смикнувся, очі відвів.
— А Маруся Льошчина… Маруся чого побажала?..
Тетянка напружено розсміялася.
— Та не буду казати…
— Та ні! Скажи, — наполягав.
— Та нащо? Це ж вона мені казала, не тобі…
— А я, виходить, не при ділі…
— Стьопочко, не ображайся. Таку дурню побажала, що й казати соромлюся.
Німець встав, витяг з кишені цигарку і сказав:
— Ну, тоді піду… Покурю.
Бібліотекарка перелякалася.
— Та ти що! Сором… Та стій, добре! Добре, скажу…
Стьопка покрутив у руці «Пегаса», але не сховав.
Знову сів на край ліжка. Тетянка ніяково засмикала край фати, видихнула, опустила очі.
— Сказала: «Коханця тобі подружко, гарного бажаю, бо німець, мабуть, зовсім ні на що не здатний! Буде тобі замість меблів».
— Що?! — Стьопка аж цигарку впустив. Підвівся, на місці товчеться — а лють із соромом аж крутять усередині. Окуляри поправив.
— Піду… Покурю. — Тетянку, яка у піджак вчепилася, відштовхнув. — Та чого це ти?! Зараз повернуся!
— Стьопочко! Не ходи! Не кидай мене цієї ночі… Благаю! — плакала. — Нащо я тобі сказала? Нащо?! Я ж не вірю їй, І коханців заводити не збираюся. Стьопочко!
Німець упав на край ліжка і сказав:
— Горілки хочу…
За хвилину молоді удвох сиділи на новому двоспальному ліжку і пили самогонку з великого бутля, бо горілка уся чисто була на столах, а у Стьопиній комірчині тільки самогонка завалялася.
— От навчуся… і буду кохати тебе… до нестями, — плуталася у думках молода.
— Щось ти мене усе обіцянками годуєш — «буду» та «буду»… — захитався молодий і впав на ліжко.
Тетянка зміряла його поглядом, стягнула весільну сукню і впала поруч зі Стьопкою.
— Зараз же і буду! — завірила відчайдушно сміливо.
— Добре. — Стьопка припіднявся на лікті, не втримався — впав лицем на Тетянчині груди і попросив: — Тетяно, а ти можеш з мене штани зняти?
Тетянка всадила німця на ліжко, і поки стягувала ї нього штани, сорочку, він сміявся як дурний:
— Чуєш! Оце ж я до тебе не торкаюся! Правда? Не торкаюся… Ти сама усе чисто робиш, а я — не торкаюся…
Бібліотекарка роздягла молодого, повалила на ліжко, на тій же нервовій ноті поскидала з себе все, що ще лишилося, впала поруч і прошепотіла:
— Роби вже хоч, як умієш! Роби, бо вмру!
Стьопка мотнув головою і придавив Тетянку до постелі.
— Ого! Та який же ти важкий! — здивувалася, бо на вигляд Стьопка скоріше горобцем здавався, ніж кабанюгою. Напружилася, очі заплющила — страшно! — і раптом зойкнула від несподіваного гострого болю, замішаного на незнайомих раніше жаданні й майже тваринній похоті. «Брехала, стерво!» — промайнуло в голові, і бібліотекарка спробувала зосередитися на власних відчуттях, аби потім у деталях похвалитися перед рокитнянськими дівками, та хтивість запнула очі й відрубала думки.
— Стьопочко… — тільки й проверещала.
Маруся сиділа на шкіряному дивані і стискала в руках намисто з гірського кришталю.
— Марусю, годі скніти! Ти оце така неприкаяна, наче на тебе не нова хата чекає, а халабуда в степу! Збирайся уже, за годину машину підгоню! — не втримався Льошка.
Він заскочив додому з току на хвильку, щоб перевірити, як жінка лахи докупи збирає, а вона сидить, як засватана, і прозорі камінці перебирає. Усі новосели на руках устигли свої речі до нових хат попереносити, а Маруся тягне і тягне.
— А що сьогодні за день? — вона йому.
— Середа! — аж зубами рипнув.
— У четвер переїдемо, — відповіла. Камінці прозорі відкинула і пішла в кухню.
— Чому?! — за нею услід.
— У четвер на новому місці уві сні свою долю побачу, — каже.
— Якої тобі ще долі? А?! Чоловіка маєш, хату нову маєш, дитинка, сподіваюся, буде колись… Чого тобі ще треба?
— Та не сердься, — сковорідку на плитку кинула, газ увімкнула. — За один день нова хата не завалиться!
— Один день?! — розлютився Льошка. — Та ти мені другий тиждень голову морочиш — «завтра», «завтра»…
Змовчала. Очима пропекла і почала цибулю шаткувати.
— А пропадіть ви усі пропадом! — процідив Льошка і грюкнув дверима.
На вулицю вийшов, у колгоспного «бобика» вскочив.
— Випити маєш? — водія питає.
— Та ну… — не знає, правду казати «начальству» чи збрехати заради власної безпеки.
— Давай уже! — гримнув, півста заковтнув. — Поїхали!
Маруся провела чоловіка поглядом, відставила сковорідку з плитки і пішла до кімнати. Біля вікна відчиненого стала… Місяць од дня Стьопчиного весілля минув. Місяць, як Маруся червоного коралового намиста не вдягала. Закинула світ за очі, кришталь — на шию, як гой зашморг. Думала, звільнення, а воно щось… Оце і хату нову… З вікна лавки на вулиці не побачити. А німцю ж… Щоби до відчиненого віконця дійти, сто разів із сусідами поздоровкатися треба… Де вже ту цукерку на підвіконня покласти. Всміхнулася сумно: що там вигадувати! Не ходить німець під вікно! Як Маруся оженила його з горбоносою, так і перестав ходити. Забув! Забув… Правда і в тому, що сама вікна майже не відчиняє. А воно на краще! Хай так буде. Минеться усе. Минеться…
Від вікна відійшла, кімнатку поглядом вимела.
— А і збиратимусь!
Торби подіставала, стала складатися. Як вечір упав, Льошка додому повернувся. На речі спаковані глянув, здивувався:
— Так що? Переїжджаємо завтра?
— Я ж сказала…
Повеселішав.
— Останні припхаємося! Люди вже горілку п'ють на входинах, а ми…
— І ми встигнемо, — до чоловіка підійшла, принюхалася. — А ти, бачу, уже встиг десь набратися.
— Привід був, — збрехав. Не казати ж жінці, що розлютила до розпачу.
— То й лягай, а я ще гляну — раптом щось забула.
— Допоможу, — пнеться. — Разом ляжемо.
— Разом так разом, але до стінки повернешся і край, бо щось мене від запаху тієї горілки аж верне.
— Верне? Чого б це?
— А може, дитинка буде?
— Дитинка?! — засяяв. До Марусі підскочив, цілує, а вона відвертається, бо й дійсно, щось зовсім зле.
Льошка до вікна підскочив.
— Зараз як гукну на все село! Хай знають, що у нас. — рукою на щось тверде на підвіконні наткнувся. — О! Цукерка… — їй простягає. — Марусю! Цукерку хочеш?
Око недобре примружила.
— Викинь! Об'їлася солодкого. Мабуть, час і гірке скуштувати. — Хвилину подумала. — І вікно зачини. Буде ще усяка мошкара у вікна лізти!
Німець бачив, як Марусин чоловік викинув у темряву цукерку, як зачинив вікно і загасив у кімнаті світло.
— А воно й на краще, — пробурмотів, виліз з бузкового куща і поплентався до жінки. — Минеться… Минеться усе.
У четвер зранку Льошка з двома товаришами перетягнув до вантажівки торби з речами, які не які меблі та посуд, гукнув Марусі:
— Залазь! Вже їдемо!
— Ти їдь, а я пішки, — відповіла Маруся. — Чого мені кишки рвати у вашій машині?
— Точно, точно… — погодився Льошка. — Бережи себе… Тихенько йди, а ми поки усе розвантажимо.
Вантажівка від'їхала.
Маруся вийшла на вулицю і стала біля огорожі. І що ж це з нею робиться? Чому не така, як усі? Люди горлянки рвали, щоби нову хату з газом отримати, а їй — все одно. Навіть зайва вона їй, та нова хата. Навіщо? І от чоловік — як картинка. Та любить її, любить, аж трясеться. Інша б од радості ноги йому мила та воду пила. І вона думала, що зрадіє» та серце противиться, веде Марусю все не шляхами — хащами…
Зітхнула. Пішла вулицею.
Стьопка саме біг додому по цигарки, бо так жінка голову задурила, що забув куриво, а на роботі без «Пегаса» як без рук.
Біля лавки і стрілися. Німець Марусю побачив здалеку, хоч і сліпий. Дочекався, поки підійде.
— Здрастуй, Маруся…
— А-а, німець, — всміхнулася. — І як? Гарну дівку я тобі знайшла?
Голову опустив.
— Прости, Марусю… Зрадив я тебе… Так вийшло. Прости…
Розсміялася.
— От щуреня, прости Господи! І що ти отут мені верзеш?! «Зрадив»?! Та кому ти здався, нікчемо?! Чеши до своєї горбоносої і щоб до мого вікна на кілометр не підходив! Зрозумів?
— Зрозумів…
— 1 щоби…
— Та не сердься! Не підійду Так воно, мабуть, краще буде…
— Краще?! — аж задихнулася. — Он, виходить, як заговорив! А хто оце вчора цукерку мені на вікно кинув?
— Та прости…
— Не прощу!
— Хочеш, кину Тетяну?
— Он як!
— Хіба дочекатися, поки дитя народиться?
— Що?! — у Марусі очі на лоба. — Так горбоноса уже й важка?
— Та кажу ж — прости…
Під ноги Барбуляку плюнула і пішла геть. За крок зупинилася.
— Щоби до нової хати не їхав! Геть ти мені під боком не потрібний!
— Добре…
Ще крок зробила.
— Прощавай, Стьопо…
— Прощавай, Маруся… Живи собі гарно, а я тебе хоч здалеку любити буду.
Всміхнулася, долоню до грудей безпорадно притисла, ніби шукала щось А нема намиста сама від себе десь сховала.
— Дивись мені… Щоби любив! — мовила. І пішла геть.
У четвер до ночі Льошка з Марусею розпаковували речі у новій хаті й так повтомлювалися, що вже не стелили чисте на ліжко в спальні. Маруся кинула матраци на підлогу у великій вітальні, поверх старе простирадло, подушки, впала і сказала:
— Все! Більше не можу! Спати буду!
Льошка спробував обійняти дружину, та вона ляснула його по руці й постановила:
— Як вип'єш, так відразу забувай про мене.
— Так учора пив… Вивітрилося все чисто.
— Тобі вивітрилося, а мені тхне.
— Дай вікно відчиню, — встати спробував, а вона його за руку — хвать.
— Ні!
— Та тут, Марусю, фарбою тхне, а не горілкою. — він їй. — Дай відчиню вікно, бо повчадіємо.
— Як боїшся вчадіти, йди надвір і там собі мостися, — відрізала. — Не хочу вікна відчиненого!
— Чудні твої примхи, їй-богу! То і при морозі тобі задуха, а то і влітку протягів боїшся.
— Бачили очі, що брали, тепер їжте, хоч повилазьте! — до стіни повернулася і затихла.
Льошка покрутився хвилину-другу, вийшов на голий двір покурити, як повернувся, дивиться — стогне Маруся усі сні, кидається, долоні до грудей прикладає.
Пішов до вікна тихесенько, відчинив, свіже повітря впустив…
— Ох, і чудні твої примхи, жінко, — повторив.
Марусі снився сон, наче перед ранком, коли стара ніч чіпляється чорними руками за дерева і хати, лякає сонце густим туманом, аби тільки не помирати, заблукала вона у своїй кімнатці зі шкіряним диваном та дзеркальною одежною шафою, та так сильно заблукала, що стала гукати:
— Гей! Хто-небудь… відгукніться…
Аж з туману — баба стара. Простягнула до Марусі руки з пальцями покрученими — мовляв, ходи, ходи, не бійся. І от ніби ніколи не бачила Маруся тієї баби, проте тулиться до неї, як до рідної, і все питає:
— Де це я? Як мені до своєї кімнати потрапити?
— То діло непросте, — баба їй. — Мусиш мамці коралове намисто червоне віддати, тоді й повернешся.
— Мамці? Та нащо їй намисто? Стара вона намисто на шию чіпляти.
— Не твоє діло про це розпатякувати! — розсердилася баба. — Бач, як придумала — щоби без черги собі щастя мати.
— Без якої черги7 — розгубилася Маруся.
— А нащо ти у моєї Орисі намисто забрала?
— Коли?
— Та як ще малою була! Нащо?
— Та хіба згадаєш?
Баба Марусю від себе відштовхнула, у долоні вдарила — у тумані шафа одежна дзеркалом блимнула. Баба на дзеркало вказала.
— Туди коти!
Маруся озирається, аж на неї червона коралова намистинка котиться. Та усе більшою, більшою стає, а Маруся усе меншою, меншою. І вже на малу Марусю велика, як гора, червона кам'яна куля насувається ще мить — розчавить.
Маруся закричала, відскочила. Куля повз неї прокотилася, зупинилася й уже знов на Марусю котиться, наче хто її гнівною рукою спрямовує.
— Бабо! Рятуйте! — закричала, а баба як розсміється:
— Коти, дівко!
— Боюся!
— Так найми собі помічника, як така боягузка!
— Та де я його тут знайду? Туман онде повсюди розлігся. Сама себе не бачу.
Аж Орися від дзеркала до баби йде.
— Ой, киньте ви цю затію, прошу! — бабу благав. — Не забирала Маруся у мене намиста. Сама віддала…
— Як посміла?! — закричала баба.
— Бо винувата. Нитку раз розірвала, коралі погубила…
— Коралі погубила?! — страшно гримнула баба і вдарила Орисю по щоці. — Проклята будь! Проклята! Проклята!
Маруся розревлася, у маму вчепилася та бабу благає.
— Не проклинайте, бабо, мою маму. Хоч і погубила коралі, та потім усе докупи зібрала. І нитку міцнішу знайшла. Онде стільки років ношу, так жодного разу не розірвалася.
Баба очі зіщулила, у Марусині груди пальцем тицьнула.
— А де ж воно? Де намисто? Куди діла?
Маруся ще більше перелякалася.
— Сховала…
— З шиї зняла?! — розлютилася баба.
— А воно ж мені не хрест, шоб до смерті не знімати.
Баба раптом захиталася, сльозу тремтячою рукою втерла.
— Так он чого я свого милого знайти не можу. — Й оце каже, та на очах молодшає. Дивиться Маруся — перед нею дівчина молода стоїть: сумна, очі сині плачуть, довгі коси розплетені. До мами озирнулася, спитати хотіла, та мама вже десь ділася.
— Не бачила я твого милого… — прошепотіла Маруся.
— Бо ж щаслива… А щасливі нічого навкруги не помічають, — дівчина їй тоскно.
— Хіба я щаслива? — зітхнула Маруся. — Онде серце весь час плаче…
— А серце і від щастя плаче, — насторожилася дівчина та просить Марусю: — Віддай мені своє намисто. Тобі воно тепер зовсім не потрібне.
— Чому?
— Все одно душу закрила. Кохання — не залетить. Щастя згасне без свіжого вітру. Віддай…
— Та бери! — чогось розгнівалася Маруся, з силою штовхонула велику, мов гора, червону кам'яну кулю до дівчини Куля покотилася, підім'яла під себе дівчину і зупинилася уже після того, як розчавила її.
Маруся дивилася на недвижне тіло, тряслася від жаху, та ноги не слухалися — і кроку ступити не могла. Аж раптом туман розсіявся, у відчинене вікно зазирнуло сонце, ніби тільки того й чекало, Маруся озирнулася — нікого. І тільки рідна кімнатка зі шкіряним диваном та дзеркальною шафою стала великою, мов світ. До дзеркала, здається, півжиття йти. Здалеку на себе у дзеркало глянула— на шиї намисто коралове. Руку до нього приклала:
— Та що ж це?!
Аж хтось малий за поділ спідниці — смик. Озирнулася — хлоп'я рочків семи.
— А ти хто такий? — всміхнулася.
— Мамо! — серйозно мовило маля. — Оце більше не бався і намиста не знімай.
Маруся хотіла присісти біля нього, та маля крутнулося й зникло.
Маруся розплющила очі та сіла на матраці.
— Дурне спало — дурне й наснилося! — прошепотіла сердито.
Німець слова дотримав — не поїхав до нової хати. Старостенко матюччя гнув, Тетянка у такі плачі вдавалася, що цікаві сусіди ставали під парканом Барбулякової хати, лузали насіння і билися об заклад, що, певно, німець почав жінку бити. Хоч тобі що! Уперся.
— Як хочеш нової хати, так будеш у ній сама жити, — сказав Тетянці. І як вона його не вмовляла, на переїзд не погодився.
Тетянка ридання облишила, щось собі покумекала.
— Оце як мене Стьопка любить, аж страшно! — понесла по Рокитному. — Я ж, дурна, думала, що він заради Старостенкових обіцянок дати нову хату зі мною оженився. А він каже: «Оце тобі, жінко, мій головний доказ, що люблю тебе, як скажений. Плескають люди язиками, що через хату з тобою оженився, так не переїду я до нової хати! Не треба вона мені! Краще візьму в колгоспі матеріалів і батьківську відремонтую, як палац!»
— Та може бути, — розмірковували рокитнянці, спостерігаючи, як рудий німець усе вошкається біля хати, — то одне підправить, то інше до ладу приведе.
Та за кілька місяців пліткувати про дивакуватого Барбуляка стало нецікаво, до того ж, коли осінь занесло снігом, відразу у двох жінок животи повипиналися.
— Марусю! Марусю! А ти кого хочеш? — запитала вагітна Тетянка вагітну Марусю, коли якось перестріла її на вулиці.
— Аби не руде, — відрізала Маруся, а Тетянка усе розуміла по-своєму:
— Дуже вже ти пихата, Марусько! — розсердилася. — Ну то й що, що ми із Стьопою не такі вже красені, як ти зі своїм Льошкою, а от дитинка у нас буде — найгарніша! От побачиш!
— Таке дурне скажеш, сміх та й годі! — сказала Маруся, і Тетянка ще більше розгнівалася.
— А у постелі ж який… Мамо рідна! Оце б і не відривалася від нього ні на мить, — цокала язиком. — Уже й живіт випирає, вже й незручно, а він ото припаде до мене: «Люба моя! Не можу без тебе! Давай останній разочок…»
— Ох і брехлива ти, Тетяно! — сумно всміхалася Маруся.
— Це я брехлива? — несло бібліотекарку. — Це ти — і брехлива, і пихата! Як ото на весіллі — люди добра бажали, а ти на мого Стьопку наплювала: мовляв, ні на що не здатний. Зараза! Зараза і все!
Маруся Тетянку оком зміряла та спокійно так:
— А чого ти бісишся, Тетяно? Мабуть, як ото німець з переляку в першу шлюбну ніч на тебе заскочив, так з тих пір більше й не заманиш до себе.
— Та що ти верзеш?! — аж задихнулася Тетяна. Та на живіт показує. — А дитинка звідки? Вітром занесло? Та ти заздриш мені, Марусько! Бо мене Стьопа так любить, що все село про це гуде, а твій Льошка як зранку з хати вискочить, так до ночі собі роботу шукає, аби тебе не бачити.
Заблищали залізом Марусині очі. Брови серпом вигнула.
— То й дякуй мені, дурна! Нащо ж ти мене багнюкою обливаєш, коли я тобі таке щастя дала?
— Ти? — Тетянка ротом повітря хапає, а нема повітря.
Нема.
— А хто ж? Старостенко?! — розсміялася — Іди вже, а то ще народиш рудого посеред дороги!
І пішла сама.
— Румунка пихата! — крикнула їй услід Тетянка. Та так крикнула — усі сили у той крик вклала. Ледь не впала, перелякалася: ще не вистачало, щоб дитинка довчасно вискочила через ту Маруську пришелепувату.
Після тієї розмови з Марусею Тетянка так-сяк відсиділа до сьомої у бібліотеці й гайда додому. На диван всілася і так просиділа, поки Стьопка з бригади не повернувся.
— А що це ти? — здивувався, побачивши урочисту, мов на партійних зборах, дружину.
— Сідай, Стьопочко, — мовила Тетянка демонстративно кволо. — Сідай… Бо нема у мене сил до тебе підвестися.
Стьопка насупився, на дружину з тривогою глянув.
— Слаба? Давай по лікаря збігаю.
— Не треба, — ще тихіше відповіла Тетянка.
— А чого треба?
— Ні, — вперлася, — спочатку сядь біля мене.
Сів Навіть грубою долонею по Тетянчиній руці тонкій провів.
Ти як? Що з тобою? Дитина штовхається?
— Та ні! — заплакала. — Серце розривається.
— Чого це? — зовсім заплутався.
— Маруську Льошчину сьогодні перестріла… — замовкла, на чоловіка — зирк. Сидить супиться.
— Ото диво! Це якби ти у Рокитному слона перестріла чи мавпу якусь, — каже.
— Краще б слона! Бо так ця Маруська нас із тобою образила, що аж жити не хочеться! Оце чекала тебе, чекала і думала собі — краще вдавитися, ніж таке…
— Та яке? — Стьопка голову опустив, геть посірів.
Тетянка йому в очі заглядає.
— Сказала, що наказала тобі на мені оженитися! Та ні! Не те… Якось так сказала, ніби від себе відірвала і мені віддала.
Підвівся важко. Рукою махнув.
— Пусте… Я думав, щось серйозне, а ти мені бабськими побрехеньками голову морочиш.
— Пусте? — повеселішала. — Та ж і я собі думаю: Маруська б скоріш у старих дівках лишилася, ніж на мого Стьопу глянула, бо ж так гордиться своєю красою, що й підійти страшно.
Скривився, наче зуби ниють.
— А їсти с?
Підхопилася, до чоловіка йде.
— А скажи, що любиш! Скажи, бо щось я того слова ніяк не почую.
— А їсти…
— Ну, скажи… Любиш?
Дружині в очі глянув, окуляри поправив.
— Я тобі більше скажу, Тетяно. Одна ти у мене. Чуєш? Одна на увесь білий світ.