Слава ЗСУ!

Це мусять пам’ятати українці, бо настане час, коли ті «гуманісти» та «християни» намовлятимуть українців забути 1933 рік і простити Московщині її голодомор восьми мільйонів українців і ще більше мільйонів в подальші роки. Простити в ім’я людяності і християнства. Тоді українці хай нагадають тим фарисеям їхню «людяність» та «християнство» 1933 року і багато ще чого з пізніших років. Мусять пригадати, бо інакше кров мільйонів українських мучеників впаде на всю Україну жахливим прокляттям, і знову буде Україна стогнати у новому рабстві. Буде, бо найвища справедливість карає народ рабством за зневаження крові предків, пролитої за ВОЛЮ народу[391].

Московські голодомори України 1921, 1933, 1946 років — це лише частини плану знищення джерела українського націоналізму — українського селянства. Точніше — продовження кількасотрічних зусиль Московщини знищити українство. Московський міністр В. Волинський звітував 1737 року цариці Анні: «До мого приїзду в Україну я ніколи не припускав, що вона так сплюндрована, що так багато люду померло. Наша армія забрала у тутешніх людей все зерно і всю худобу. Тут не залишилося й такої кількості селян, щоб бодай собі посіяли. Багато землі не засіяно, бо нема кому сіяти, та й нема чим орати, бо наша армія забрала всю худобу. А треба ще стягнути з тих людей 30 тисяч мір борошна та сіна». Московський губернатор в Україні Г. Потьомкін доповідав 1787 року Катерині ІІ: «Наша армія забирає свавільно у тутешніх людей: зерно, худобу, харчі, одяг, взуття тощо. Хто протестує, того б’ють нещадно, часом смертельно. Навіть найприхильніші до нас тутешні люди починають ремствувати відкрито і загрожувати нам помстою».

У 1907 р. був голод у Грузії та Вірменії. Члени Державної Думи — грузини та вірмени — доводили, що імперський уряд не хоче допомагати голодним. Члени Думи — московські монархісти, ліберали й демократи накинулися на грузинів та вірменів: «Голоду там нема, а якщо вмерло 2–3 голодних, то ганьба самим грузинам та вірменам, що їх не врятували. Коли ж грузини та вірмени такі безсердечні до долі своїх земляків, то треба переселити туди більше москвинів, а вони вже напевно подбають, щоб ніхто з голоду не вмер». Те саме в 1930-х роках: «Уряд СРСР не може допустити, щоб УРСР голодувала. В СРСР бідняків уже немає, недоїдання немає. СРСР уже стоїть на шляху добробуту. Наше знищення злиднів на селі — це ж таке досягнення, про яке не можуть і мріяти робітники і селяни найдемократичніших країн світу»[392]. Речник московського народу, що сам вийшов з народу, М. Горький каже вустами свого героя: «Я всех мужиков ненавижу. Они прикидываются сиротами, но жить хорошо могут потому, что землю имеют. А я мещанин. И мужика бы этого … ух ты! Грабь, дери с него шкуру, выворачивай подлеца наизнанку! Ибо что есть мужик? Мужик есть для всех людей съедобное животное»[393]. М. Горький словами того ж Самгіна виразив ще й таку думку: «Немосквини не люблять Московщину. Якби я мав владу, то перевіз би всіх немосквинів нашої імперії до Сибіру. Оселив би їх у Якутії, на Камчатці, взагалі в диких голодних закутках. Хто з них виживе — хай живе; хто здохне — хай здихає»[394].

Нинішня московська влада перебрала всі імперські ідеї та заповіти, зокрема такий: «Іскра сепаратизму, викресана Т. Шевченком, рано чи пізно може завдати Московщині багато турбот і лиха. Якою б малою та іскра не була б, треба її гасити вже тепер, поки вона лише жевріє під попелом. Якщо вихор роздує її в пожежу, то вона неодмінно спалить нашу імперію»[395].

Війна 1941–1945 рр. дала Московщині нову нагоду винищувати українців і Україну, перекладаючи провину на німецьких окупантів. До речі, під час цієї окупації відкрили багато слідів московських злочинів. У 1943 р. у Вінниці знайшли великі поховання розстріляних 1937 р. українців, 9439 трупів, з яких 90% — українські селяни. Міжнародна лікарська комісія дослідила ці поховання і склала відповідний документ[396]. Коли москвини повернулися до Вінниці, вони розстріляли 23 березня 1944 р. ще понад 200 чоловік з тих, хто розкопував могили і впізнавав розстріляних.

Слідча комісія сенату США під головуванням Д. Керстена встановила, що москвини, тікаючи в 1941 р. від німецького наступу, розстріляли українських в’язнів у Львові — понад три з половиною тисячі, у Луцьку — понад три тисячі, у Дубні — близько тисячі, кілька десятків тисяч у в’язницях Самбора, Стрия, Золочева, Станиславова, Тернополя, Рівного, Бердичева, Умані, Січеслава, Нікополя, Києва, Харкова, Полтави, Кривого Рога. З київських тюрем вивезли кілька тисяч на станцію Дарниця і там розстріляли. В Одесі розстріляли 13 тисяч українських політичних в’язнів, а всього Московщина розстріляла в 1941 році в тюрмах щонайменше 200 тисяч українців[397]. Навіть у німецьких концтаборах полонені москвини створювали «истребительные отряды», які за «протимосковську пропаганду» вбивали тих, хто виявив ворожнечу до Московщини[398].

  [391] Про голод 1933 р. див.: А. Височенко. «СССР без маски»; Г. Сова. «Голод в Українi 1933 року»; М. Вербицький. «Найбiльший злочин Кремля»; Ф. Правобережний. «8000000»; D. Solovey. «The Golgotha of Ukraine»; S. Pidhaynyj. «The Black Deeds of the Kremlin».

  [392] Й. Сталiн. «Важнейшие решения по сельскому хозяйству».

  [393] М. Горький. «Жизнь Клима Самгина».

  [394] М. Горький, там же.

  [395] «Вестник Юго-Западной России», Київ, жовтень, 1863.

  [396] «Massenmord von Winniza»; Scottish Leage. «The Crime of Moscow in Vynnytsia»; S. Pidhaynyj. «The Black Deeds of the Kremlin».

  [397] Див.: «Report of the Kersten Committee U. S. Congress 31.XII.1954. House Report № 2684.

  [398] В. Коваль. «Не дискутувати, а викривати».