Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Без перебільшення українська мова є однією з найбагатших у світі, зокрема й серед слов’янських. Наші академіки-словникарі не мали жодної потреби запозичувати в чужинців і складали науково-технічні словники з мовних скарбів українського народу. Українське наукове і технічне назовництво є найбільш слов’янське з-поміж слов’янських, крім чеського.
Українська Академія Наук до її погрому Московщиною 1933 року видала 35 українських словників з окремих галузей науки і техніки. Укладали і видавали їх за неймовірно тяжких обставин, під цівкою московського нагана. Але пізніше, як уже мовилося, Московщина знищила і словники, і їх авторів. В історії людства не знайти прикладу такої розправи з академіками-словникарями.
Після 1917 року Московщина видала понад 300 великих московських словників і кількасот менших, загальним накладом кілька десятків мільйонів примірників: 17-томний (27 тисяч сторінок) «Словарь современного русского языка», перевидала (2700 сторінок) словник московської мови В. Даля, 4-томний (понад 4 тисячі сторінок) етимологічний, 4-томний (3 тисячі сторінок) словник мови О. Пушкіна, кілька десятків правописних, говіркових, історичних. Шкільні словники (московські) видаються стотисячними накладами кількакратно. Іноземно-московських видань понад 400 — загальних, технічних, наукових. Лише бібліографія цих технічних словників склала книжку на 419 сторінок[449]. Англійсько-московських — понад 70, з’явилися московські словники навіть африканських та азійських народів. А понищивши 1933 р. українські словники, Московщина більше не дозволяла 15 років видати ЖОДНОГО, навіть змосковщеного.
Після Другої світової Московщина змушена була дозволяти Києву видавати українські словники. Нарешті 1948 року видали їх більше десятка нечувано великим (як на україномовні видання) накладом: від трьох до п’ятдесяти тисяч примірників, а «Орфографічний» М. Стефанцева навіть 250 тисяч. Звідки така московська щедрість? Бо в цьому словнику читаємо, починаючи з обкладинки (московське «орфографічний» замість українського «правописний»), на кожній сторінці такі «українські» слова, як етаж, керосин, лапша, бечівка, дерзкий, резина, бравий, бариш, лишній, лопнути, свекла і тисячі подібних.
Нарешті почали в 1953 р. видавати (закінчили аж 1963 р.) найбільший, 6-томний (121700 слів, 3490 сторінок) українсько-московський (Московщина видала 17-томний, 27 тисяч сторінок, «Словарь русского языка»). У передмові читаємо крім поклонів Сталінові й таке: «Словник Б. Грінченка надто застарів і побудований на хибних методологічних засадах, а всі пореволюційні словники виявилися націоналістичними. Їх справжнім завданням було… якнайбільше віддалити українську мову від російської. Звідси різні вигадки, архаїзми, діалектизми, що заповняли всі ті словники… Вказівка тов. Сталіна зобов’язує вносити до словника нові слова… Редактори виходили з основоположних вказівок Й. В. Сталіна… і цей словник відбиватиме зв’язок українського і російського народів». Словник настільки змосковщили, що навіть залякані редактори україномовних журналів наважилися писати: «Той, виданий 1948 року у Москві, «Російсько-український словник» величають на Україні «російсько-російським». А про той горопашний «зелений» сказано стільки прикрого, як ні про жодний інший[450]. На обкладинці «Українсько-російського словника» зазначено, що головним редактором є І. Кириченко. А на останній сторінці надруковані прізвища справжніх редакторів, «очей и ух государевых» — Н. І. Шарапова, Н. С. Васильєва, Л. В. Лукашкіна. На тих справжніх авторів натякає один з «редакторів» того словника М. Рильський: «Деякі редактори викреслюють з авторських рукописів слова, яких не знаходять у «зеленому» словнику. З таких слів вони складають свої словники заборонених слів».
Всі видавництва в УРСР — державні, уряд дає їм гроші, але й вимагає прибутків. Складаючи річний звіт, книгарні подають, скільки і яких книжок продали, а скільки і які лежать не продані. Відповідно до тих звітів видавництва планують подальші видання. Книгар-москвин, одержавши від видавництва українські книжки, ставить на полиці 10–15 примірників, а решту ховає. Продавши ті 10–15, книгар каже покупцям, що всі випродані. Сховані у сирому льоху гниють, їх відсилають переробляти на папір. Головна книжкова база Донеччини постачає книжки на всю Донеччину. На тій базі нема творів: М. Вовчка, П. Мирного, І. Нечуя-Левицького, Л. Українки та інших старих і нових українських письменників. Але всі полиці вгинаються від творів московських письменників»[451]. «Облкниготорг Донецької області замовив «Вибрані твори» А. Кримського аж … 35 примірників. На складі немає жодного примірника ні старих, ні нових українських класиків. Харківська область має 1600 шкільних та 2 тисячі громадських бібліотек. А Харківський облкниготорг замовив 250–300 примірників творів І. Франка, П. Мирного, О. Гончара, О. Довженка[452]. Він же замовив книжок у видавництві «Радянський письменник» на 34 тисячі рублів, а у видавництві «Советский писатель» — на 214 тисяч рублів. У видавництві «Держлітвидав» замовив на 50 тисяч рублів, а в «Гослитиздат» — на 250 тисяч»[453].
[449] І. Кауфман. «Терминологические словари» (бібліографія).
[450] «Вітчизна», березень, 1963.
