Слава ЗСУ!

5) культури немосковських народів імперії мусять бути складовими частинами московської культури;

6) немосковські народи можуть мати своє місцеве самоуправління, але лише в межах імперських законів і під наглядом імперського уряду[506].

Розумний німець писав: «Коли москвини з причин політичної доцільності відкинуть свою соціалістичну балаканину і позмінюють назви, то нічогісінько не зміниться від того в московській імперії[507]. І московські емігранти підтверджують це. Їхні часописи відверто пишуть, що «новая Россия» нічого не змінить в СРСР після радянської влади, крім назв: «советская» замінять на «демократическая». І не лише мільйони москволюбів у світі вітатимуть: «Да здравствует демократическая Россия», але й наївні українці (натовп українців біля будинку М. Грушевського вигукував 1917 року: «Слава Україні!». М. Грушевський з ганку їм відповідав: «Хай живе демократична Росія»)[508].

Московська «демократія» проголосила догму, що вихваляти московську культуру — це пролетарський інтернаціоналізм, визнавати культуру немосковських народів СРСР — це буржуазний націоналізм, а шанувати культуру інших народів світу — це безрідний космополітизм[509]. Прикриваючись личиною «доповнень», «уточнень», «розвитку», москвини ґрунтовно переробили марксизм, пристосовуючи його до потреб московської імперії, московського націоналізму. Шкідливих Московщині Марксових думок не друкують навіть у «повних» збірках його творів. М. Покровський написав історію московської імперії з класової, марксистської точки зору. Марксистська КПРС визнала 1934 р. його твір помилковим і шкідливим, наказала написати з погляду московського націоналістичного. Зокрема, вказали авторові, що опричники Івана IV захищали народні інтереси, а Іван IV був прогресивним царем. Великим полум’ям розгорілася (1947–1952 рр.) божевільна глорифікація всього московського. Зробили з москвина надлюдину, єдиного творця всієї світової культури, провідником усього світу. Твердили, що винайшов радіо не Г. Марконі, а І. Попов; парову машину не Дж. Ватт, а І. Ползунов; закон незнищенності матерії не А. Лавуазьє, а М. Ломоносов; електричну лампочку не Т. Едісон, а В. Лодічєв; вольтову дугу не Г. Деві, а В. Петров[510]. Телебачення, мовляв, винайшов 1922 р. С. Катаєв[511]. Підводний човен збудував ще 1718 року Є. Ніконов[512], а не голландець К. Ван-Дребель 1960 року і т. д. «Передовыми, ведущими» москвини зображувалися і в філософії: М. Ломоносов, О. Радіщєв, О. Герцен, М. Добролюбов, М. Чернишевський, і звичайно ж, Ленін, Сталін. А що їхніх філософських творів не знайти ніде, то вони, бач, «критично осмислювали» європейських філософів. Ленін — «найвище досягнення світової філософії»[513], «Багатюща московська мова є невичерпним джерелом всіх мов не лише в СРСР, а й за його межами[514], «Московська мова не є звичайною мовою. Вона безперечно буде мовою світової радянської республіки. Науковці, що не знають московської мови, не є науковцями»[515]. «Московська мова об’єднує пролетаріат усіх народів, і тому є зброєю проти всіх форм капіталістичного утиску, отже, і утиску національного. Закривати очі на цю роль московської мови — це збочення в болото буржуазного націоналізму. Буржуазні націоналісти в окремих республіках СРСР виступають проти радянської влади під прапором оборони національних культур народів СРСР. Справу московської мови у тих республіках вони перетворюють в прапор боротьби проти радянської влади, граючись на забобонах селянства, виставляючи себе єдиними оборонцями національних культур. А чому вони мовчать про те, що немосковські народи самі вимагають, щоб школа навчала їхніх дітей московської мови. Ті народи самі кажуть, що незнання московської мови було б культурним самогубством їхніх дітей, бо ж найбагатша у світі наукова література друкується московською мовою»[516]. А московська найвища наукова установа не посоромилася твердити про «величезний вплив на Т. Шевченка В. Бєлінського, М. Чернишевського, М. Добролюбова»[517] — тобто 4-річний М. Добролюбов (нар. 1836 р.) та 12-річний М. Чернишевський (нар. 1828 р.) вплинули на 28-річного автора «Кобзаря» (вийшов 1840 р.).

Отже, вся таємниця сили «радянської» влади в Московщині і водночас слабість на немосковських землях імперії є в тому, що вона є цілковито владою націоналістичною, побудована і стоїть на засадах, ідеях, ідеалах, духовності і світогляді московської нації: інтелігенції і простого народу. Природно злився в одне нерозривне ціле московський націоналізм з московським соціалізмом, Москва — ІІІ Рим з Москвою — ІІІ Інтернаціоналом, московська церква з партією, опричнина Івана ІV з ЧК–ГПУ— НКВД–КҐБ. Обнялися з сльозами національної гордості і розцілувалися. Національна єдність москвинів зміцнилася тисячократно, становлять неподільне тіло й душу — МОСКОВСТВО. У жовтні 1917 року воскресло і щиро відбилося в душах 50 мільйонів москвинів пророцтво Філофея «Москва — ІІІ Рим, а четвертому не бывать». Воскрес ідеолог московського націоналізму XVII ст. протопоп Аввакум з його «Москва всему миру голова». Воскресли московські гвардійці XVIII ст. з їхнім «Хотим, чтоб императрица была, как и все наши цари, самодержавцем». Воскрес цар Олександр III з його «Царь, вера и народность». У жовтні 1917-го відродилася по короткому занепаді (1855–1917) величезна сила — МОСКОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ. До влади прийшов шовініст В. Ленін. Тоді почалася нова доба в історії Московщини. Доба, що її змалював Ф. Достоєвський у романах «Бесы», «Братья Карамазовы» та інших. До проводу нації прийшли чистокровні москвини, що вийшли з надр свого народу. Націоналізм є ніщо інше, лише сукупність (сума) всіх духовних властивостей народу. І московський націоналізм має всі вищенаведені властивості. Московський націоналізм — це потвора Франкенштейн (Франкенштейн — потвора, створена англійською письменницею М. Шеллі в її романі. Та потвора пожирала свого творця).

  [506] «Социалистический вестник», вересень, 1947.

  [507] J. Spengler. «Jahre der Entscheidung».

  [508] «Нова рада», 7 травня 1917.

  [509] I. Потєхiн. «Советская этнография», лютий 1949.

  [510] «Большевик», жовтень, 1945.

  [511] «Правда Украины», грудень, 1961.

  [512] УРЕ. – Т. 2. – С. 183.

  [513] М. Вовчук «Ленинизм и передовая русская культура ХIХ века».

  [514] «Правда», 21 червня 1951.

  [515] М. Кірпотін. «Русская культура».

  [516] Див.: «Просвещение национальностей», 1 лютого 1930.

  [517] АН СССР «Общественно-политические и философские взгляды Т. Г. Шевченко».