Слава ЗСУ!

Чому ж у СРСР не поширюють «Катехізису» С. Нєчаєва? Бо він оголює більшовизм, скидає з нього пристойні шати гарних слів. Неперевершений крутій і дурисвіт В. Ленін здійснював «Катехізис» Нєчаєва, але під привабливими назвами. Психологи свідчать, що коли назвати найогиднішу річ привабливою назвою, люди охоче сприймуть її. І справді, Ленін ошукав мільйони людей, назвавши нову деспотичну московську націоналістичну імперію Союзом (а не імперією) радянських (а не кріпацьких) соціалістичних (а не колоніальних) республік (а не губерній). Москвини не потребували вчитися у Н. Маккіавелі (1469— 1527 рр.), бо ще перед його народженням робили те, що він радив. Наприклад, обіцяли більше, ніж противник, не маючи жодного наміру здійснювати обіцянки. Привласнювали чужі ідеї (хоч вони були протилежні московським), щоб, прикриваючись ними, одурити ворога. Обвинувачували противника в злочинах, що їх він ніколи не робив. Оббріхували, знеславлювали, очорнювали кого хотіли. Приховували за гарними назвами найпідліші вчинки. Виступали під різними личинами і т. д. і т. п. — і то всі москвини упродовж усієї своєї історії. Все протиприродне — нежиттєздатне, а природне — сильне. Всі московські партії розлетілися після 1917 року, як порошинки від подуву вітру, бо їхні (позичені в Європі) ідеї були протиприродні москвинам. Натомість Ленін збудував свою партію на природних москвинам засадах: деспотії, зосередженні влади, жорстокості, сліпому послухові і, насамперед, на запеклій вірі. Всілякі теорії — то лише задля обдурювання тих, хто за формою не бачив змісту. Більшовики-ленінці були насамперед московською націоналістичною партією духовно, справді кров від крові, кість від кості московського народу. Народ відчув спорідненість з більшовицькою партією, підтримав її душею, серцем, головою, руками і ногами. Підтримала вся нація від багатьох царських генералів та патріарха Алексєя Семанського до п’яничок, волоцюг, жебраків. Московська нація пішла за голосом національного інстинкту і врятувала свою імперію. Навіть ті генерали, які воювали проти радянської влади, пізніше визнали, що трагічно помилилися[596]. «Радянський державний апарат — це справді народний апарат. Наш московський народ сам його створив, і він виконує його волю»[597], — справді так. Адже й деспотичний лад у Московщині не царі накидали згори, він походив з глибочини московської народної душі. Невігласи твердять, ніби москвини і Московщина дуже змінилися по 1917 році: мовляв, загальна освіта, поширення культури, індустріалізація, знищено паразитичних дворян тощо. Сліпці не бачать, що всі зміни в СРСР — це зміни лише форм, а не змісту. Підсліпуваті не бачать, що залишилася незмінною МЕТА Московщини, на червоне перемальованої. Московщина живе за принципом «Мета виправдовує засоби». Ця засада виявилася ломакою з двома кінцями: дуже допомогла збудувати імперію, а другий кінець може її зруйнувати. Як? Ця узаконена державою засада поширилася і на приватне життя. Звичним зразком московської провідної верстви став «шкурник», «рвач», кар’єрист, вислужник, що рідну маму продасть за свою вигоду. Підлий, зрадливий і понад усе — боягуз. Власний добробут цінує понад усе. Тип революціонера-борця, що жертвував життям у боротьбі за ідеї та ідеали, за народ, за соціалізм тощо — залишився лише в могилах, архівах, музеях і в літерарурі, імперська влада наказує митцям творити такі образи, хоч з них і глузують. Морально зогнила провідна верства не ризикуватиме нічим задля якихось теоретичних засад. Колись Московщина мала досить гарматного м’яса: немосквинів та дурніших москвинів. Роки 1941–1945 показали, що немосквини не будуть гарматним м’ясом у наступній війні. Дурніших москвинів теж поменшало, бо мільйони їх пристосувалися добре жити на посадах погоничів уярмлених народів.

Світова історія переконливо доводить, що дні держави, провідної верстви морально зогнилої, обчислені. Сучасний французький історик назвав свою книжку про СРСР «Велетень на глиняних ногах»[598]. Подібні міркування знаходимо і в окремих розумних москвинів: «Пасивність, нерухомість, тупа байдужість, але ніяк не християнський терпець, брак бажань, брак любові не лише до чогось далекого, високого, святого, а навіть до близького, до свого, до самого себе; взагалі брак усякої любові до будь-чого — ось наші, московські, справжні, найглибші, часом приховані почуття. Всі наші московські почуття походять з хаосу. Нахил до первісного, до плаского, до примітивного — ось наші смаки. Страх височини. Страх глибини. Боїмось всього багатогранного, складного. Нахил до всього недорозвиненого, механічного, відірваного. Нелюбов до органічного, до цілісного. Нелюбов до силогізму, якийсь страх і безпорадність перед ним, як це зауважив ще П. Чаадаєв. І вражаючий брак цікавості, ледарство думки, що так бентежило О. Пушкіна. І як наслідок цього всього — брак любові до культури. Адже культура, по-перше, складна, а ми любимо спрощене; а по-друге, культура — це любов до життя, а ми, москвини, є діти хаосу, себто смерті, отже, любити життя не можемо. Культура — складна, і культура — це лад, уклад. А ми ж, москвини, діти хаосу. Культура — це ієрархія цінностей, а ми любимо рівність хаосу і знати не хочемо жодної ієрархії. Культура — це світло, а наші звиклі до темного хаосу очі не витримують світла. Культура — це творчість, а ми, москвини, діти хаосу, здатні лише руйнувати. Культура — це краса, а нас вона ображає, як кожна неоднаковість. Краса — це світло життя, а нам, москвинам, вона видається грішною, і ми навіть боїмося її. Боїмося і тому ненавидимо. Навіщо нам краса? Що може вона сказати нашому розумові і серцю? Адже ми звикли споглядати не життя, що є красивим, а смерть, що є бридкою. Зрештою, культура — це правда, а ми, москвини, не хочемо її, бо боїмось її височини. Наша думка не підноситься вище низьких, невиразних, безладних пів-правд. Культура — це хист і дар Божий, а ми, москвини, не любимо Бога і не стерпимо хисту. Ми не стерпимо нічого, що підноситься понад пласку, тупу і мертву міру, пересічність. Та й узагалі ми, москвини, не можемо нічого любити. Ми можемо лише ненавидіти. Як же можемо ми розуміти культуру, що є сама Любов? Ми не розуміємо ладу, ладу ні в царині ідей, ані в царині суспільній. Ми ненавидимо всяку форму, бо ж хаос безформний, а ми, москвини, є діти хаосу. Всіляка форма — це життя і краса, а ми не любимо ані краси, ані життя. Ми, москвини, не знаємо міри ніде, вся міра нам видається примусом, всілякий уклад — силуванням, всіляка влада сваволею. І справді, ми не розуміємо ні сутності влади, ні змісту волі, свободи, і тому «душа душі» нашої є щось дикунське, звіряче. А по суті ми ставимося з презирством до самої праці, до героїзму, до слави. Чи ж не казав Ф. Достоєвський, що найспокусливішим нам є право на безчестя?»[599]. Чи ж не вірити цьому московському патріотові, що з таким душевним болем журиться своїм народом?

  [596] А. Денікін. «Воспоминания».

  [597] «Правда», 26 квітня 1953.

  [598] M. Kerhuel. «Le colosse aux pieds d’argile».

  [599] О. Салтиков. «Две России».