Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Український не націоналіст, а щирий демократ Г. Квітка-Основ’яненко писав понад сто років тому: «Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до української мови. Коли вони повитягають з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови. І справді, чи ж можна написати звичайнісіньку статтю московською мовою, не вживаючи немосковських слів та виразів? А українською мовою — можна, і стаття буде досконала і щодо форми, і щодо змісту. Українське красне письменство, а надто поезію часом дуже важко перекласти якоюсь європейською мовою докладно і досконало, бо навіть багаті європейські мови не мають багатьох досконалих українських форм слова і вислову»[638]. Спроби немосквинів (мовно змосковщених) цивілізувати москвинів, що тривали майже тисячу років, від перших українських християнських місіонерів, скінчилися тим, що москвин повернувся 1917 року до всього свого історичного минулого. «Демократична» Московщина підкреслила цей факт, демонстративно перенісши столицю з «вікна в Європу» до національної Москви. До Кремля, де й досі живе невмирущий дух Івана IV, який веде «демократичну» Московщину історичним шляхом монархічної Московщини. Звідси — життєві засади української державницької і всякої іншої політики щодо Московщини. А саме — будь-яке зближення України з Московщиною: культурне, господарське, політичне скінчиться новим поневоленням України.
XX. МОСКВИНИ ПРО МОСКОВСТВО
А. Хомяков
В. Розанов
І. Тургєнєв
Ми вже згадували про покруча на ім’я «московський інтелігент». Згадували, що домішка європейської крові, породивши боротьбу протилежних духовних первнів у його душі, викликала в ньому душевний розлад, він борсається з одної крайності до іншої: то бундючно кричить про свою місію керувати всім світом, то колінкує в своїй зневірі в самого себе і сам себе опльовує. Та домішка європейської крові часом відкриває очі навіть і цілком змосковщеному покручеві, і він та змосковщені немосквини іноді бачили справжню Московщину, справжнього москвина. З їхніх думок про Московщину і москвинів можна скласти кілька великих книжок.
Ф. Достоєвський у романі «Бєси» змалював в образі Кармазінова письменника Івана Тургєнєва. Вустами Кармазінова-Тургєнєва стверджує, що основою московського соціалізму є аморальність, заперечення честі і чесності. Московська ж безбожність не з соціалізму виросла, а навпаки московський соціалізм виріс із московської безбожності. Коли нема Бога, розперезується аморальність.
В особі Шігальова Ф. Достоєвський вивів майбутнього «твердого більшовика». Шігальов пропонував поділити людство на дві нерівні частини. Одна десята повинна мати необмежене нічим право наказувати і карати решту дев’ять десятих. Більшість повинна бути лише слухняною отарою механічних роботів. Але й та меншість мусить сліпо виконувати накази вождя-деспота. Без деспотії ж не існувала і не існуватиме однаковість, «рівність». В. Ленін був лише плагіатором Шігальова.
У тих же «Бєсах» Петро Верховенський пропонує кожні тридцать років «пускати кров» пануючій меншості, щоб не зледащіла і не забувала, заради чого панує. Отже, і «чистки» КПРС не Ленін винайшов. У соціалістичному раї на землі не було особистої відповідальності. Безвідповідальне ж суспільство — це безлад, смерть. Щоб її уникнути, покликається до влади сильна людина, що автоматично стає і господарем суспільної душі — диктатором, деспотом, знищивши рештки особистих бажань, перетворює суспільство на отару овець. «Починаючи з безмежної волі, я закінчую безмежною деспотією. І додам, що крім цього мого розв’язання справи суспільного ладу, не може бути жодного іншого», — каже Шігальов. Соціалістові Шігальову підтакує і монархіст: «У нашому московському псевдохристиянському суспільстві з’явився новий іслам, лише не стосовно до Бога, а до держави. Ми, москвини, віримо в державу, як у надлюдську силу, супроти якої людина безсила. Запеклий магометанин уважає всіляку розмову про єство Бога злочином, гідним кари. Так і ми, москвини, вважаємо великим, неспокутним злочином сумніватися у праві держави робити з нами все, що вона забажає»[639].
[638] Г. Квітка-Основ’яненко в листі до А. Краєвського 28 грудня 1841.
