Слава ЗСУ!

Про кінець «батіжно-монгольської» імперії пророкували в Московщині ще раніше. Бородаті москвини, що їм Петро І голив бороди і гнав на будівництво Петербурга, конаючи, кричали: «А проклятому Петербургу быть пусту». Дві сотні років пізніше А. Бєлий у романі «Петербург» (виданий перед 1914 р.) писав: «А знявшись раз на чвал і зором мірячи простір, мідний кінь копита не поставить, перестрибне над історією, великий буде струс, трісне земля, навіть гори впадуть від великого струсу, а долини повипинають горбами. Будуть, будуть криваві, жахом наповнені дні, а потім усе провалиться. І Петербург провалиться». «Якщо заздалегіть не запобіжимо, то ледве чи Петербург витримає два століття», — віщував царський поет Г. Дєржавін[703]. «Московська література — найбільше пророкуюча література у світі. Вона вся просякнута тривогою, віщуванням, передчуттям якоїсь катастрофи, що надходить. Чимало московських письменників ХІХ ст. відчували, що Московщина стоїть над безоднею і ось-ось упаде в неї. Ф. Достоєвський пише про столицю імперії: «Імла стоїть над нашою столицею. А що станеться, коли та імла піднесеться вгору і розсіється? Чи не піде з тою імлою і не щезне, як та імла, і це наше гниле місто? Чи не лишиться лише фінське багно, а серед нього бронзовий вершник на гарячому, загнаному коні»[704]. «Ф. Достоєвський зрозумів, що в Петербурзі Московщина дійшла до якоїсь межі і тепер уся хитається над безоднею. Московщину «вздернул на дыбы Медный Всадник». Але ж не можна вічно «на дибах». І весь жах у тому, що «опустити копита» — це упасти в безодню»[705].

Д. Мережковський пише у «Зимних радугах»: «Незліченні мерці, що їхніми кістками вибруковано трясовину, встають у чорно-жовтому промерзлому тумані, збираються юрбами і оточують брилу граніту, що з неї вершник разом з конем падають у безодню». Пророкує загибель столиці він і у «Грядущем хаме» (вид. 1906 р.).

Проф. В. Печєрін, що утік за кордон, написав поему «Торжество смерти», в якій пророкував загибель Петербурга:

…град разврата Сколько крови ты испил, Сколько царств и сколько злата В диком чреве поглотил! Изрекли уж Евмениды Приговор твой роковой, И секира Немезиды Поднята уж над тобой. Ты — война, зараза, голод, Ты — в трех лицах темный бес, Погибаем, погибаем И тебя мы проклинаем: Анафема! Анафема! Анафема!

У поемі «Петербург» пророкувала і З. Гіппіус:

… Твое холодное кипенье Страшней бездвижности пустынь, Твое дыханье — смерть и тленье, А воды — горькая полынь. Как уголь дни, а ночи белы, Из скверов тянет трупной мглой, А свод небесный остеклелый Пронзен заречною иглой. Нет, ты утонешь в тине черной, Проклятый город, Божий враг, И червь могильный, червь упорный Сожрет твой каменный костяк…

Московський націоналіст (і україножер), видавець журналу «Новое время» І. Суворін був переконаний (ще 1880 р.), що находить неминуча катастрофа московської імперії[706].

XXI. РУЙНІВНИК МОСКОВСТВА

Вільний дух є найпевнішою запорукою незалежності.

А. Лінкольн

Україна стане колись новою Елладою, й її впливи поширяться на весь світ.

Й. Гердер

Встане Україна.

Світ правди засвітить.

Т. Шевченко

Не століттями, а тисячоліттями нищили Україну народи-руїнники: готи, гунни, авари, хозари, угри, печеніги, половці, татари, поляки, мадяри, румуни, німці, москвини. Кілька разів у своїй історії Україна лежала в руїнах, сплюндрована, спалена до чорної землі. З отих спалених міст, сіл, із забитих у тисячолітній війні і боротьбі України з азійськими ордами, а понад-то з московською ордою — можна скласти десять сучасних Україн. Значно менших нищень не витримали великі народи та держави — Ассірія, Єгипет, Рим, Візантія. Від них лишилися лише спогади. А Україна, українська Україна стоїть досі, хоч і в дуже зменшених кордонах, але на своїй споконвічній землі. І не лише стоїть, а й продовжує свою тисячолітню боротьбу за найвищі ідеї та ідеали людства. Україна бореться. Бореться знесилена, знекровлена, під пильним оком колонізаторів, бореться, бореться. Не тікає від боротьби. Величезна, на одній шостій частині суходолу нашої планети, могутня московська імперія України не скорила. Щобільше! Саме Україна розвалить ту імперію назавжди.

---

  [703] М. Анциферов. «Душа Петербурга».

  [704] Ф. Достоєвський. «Подросток».

  [705] Д. Мережковський. «Больная Россия».

  [706] Див.: I. Суворiн. «Дневник».