Слава ЗСУ!

Війна 1941–1945 рр. розбила міф усемогутності СРСР. Лише за перші 7 місяців війни здалося до німецького полону 3600 тисяч вояків СРСР. Такої катастрофічної поразки не знає вся попередня військова історія. Щоправда, 80% полонених були немосквини. За рік німецьке військо стояло на Волзі. Московщина пробувала знову обдурити немосковські народи всілякими обіцянками. Немосковським письменникам та науковцям дозволено було писати трохи вільніше, відважніше. Водночас кремлівські можновладці побачили, що навіть і москвини не будуть битися за ІІІ Інтернаціонал, і вони сховали його до архіву, витягли звідти ІІІ Рим. І москвини кинулися до бою. Величезна (ІІ мільярдів доларів військового спорядження) американська допомога врятувала ІІІ Рим від смерті. Московщина опам’яталася і поспішила підтягнути віжки на немосковських народах СРСР. Насамперед на найнебезпечнішому для неї — українському.

Московської влади не було в Україні більше року (1941— 1942 рр.). За той час українські патріоти встигли дати українській молоді, народженій по 1917 році, чимало знань, що їх Московщина приховувала. Та молодь на власні очі переконалася, що українські націоналісти — це борці за права українського народу. І Московщина по війні зазвичай переклала боротьбу з українським націоналізмом на яничарів, звісно, керуючи ними і не спускаючи пильного ока навіть з них. Один з тих яничарів подав таку картину: «Журнал «Вітчизна» пропагує козаччину, Запорізьку Січ і т. п. націоналістичні ідеї. Надрукував націоналістичні оповідання, наприклад, В. Чередниченка «Я — щаслива Валентина», що прославляє мертву старовину гетьманщини та пригадує, що гетьмана Д. Многогрішного заслав московський уряд до Сибіру з усіма його родичами. Яка мета цього нагадування? Стаття І. Пільгука «Кирило-Мефодіївське Братство» пропагує реакційні, націоналістичні погляди Панька Куліша. Стаття Г. Лазаревського «Київська Могилянська Академія» захоплено прославляє життя України XVII–XVIII ст., Т. Масенко у віршах з Відня прославляє європейську культуру і навіть емігранта О. Олеся (Кандибу). Л. Коваленко у статті: «Поет, новатор, патріот» вважає «Енеїду» І. Котляревського виявом національної ідеї української народу. Д. Косарик вихваляє реакційні, націоналістичні повісті А. Кащенка. Редакція «Вітчизни» (гол. ред. Ю. Яновський) не скритикувала «Нарисів історії української літератури»[739]. «Нариси історії української літератури» заперечують вплив російської літератури на українську. М. Гоголя та В. Короленка показують як зрадників України. Українській радянській літературі дали лише кількадесят сторінок. Не вказано впливів В. Бєлінського, М. Чернишевського, М. Добролюбова. Не показана боротьба комуністичної партії проти троцькістів, шумськістів. Не показано розвитку марксизму в Росії, ролі комуністичної партії. Перебільшено вплив європейської літератури і нехтують впливами російської. Відривали українську літературу від російської. Вихваляли буржуазних письменників: П. Куліша, В. Винниченка, Б. Грінченка, І. Стешенка, О. Олеся. Київську Русь уважали лише за українську, заперечуючи всі права Росії на неї. Взагалі автори писали не так, як вимагав ЦК КПРС… Бюро Спілки письменників не допильнувало, не засудило вищенаведених націоналістичних збочень. Загальні збори Спілки письменників не засудили найбільшого злочину — виявів націоналізму в «Нарисах». Самої критики замало. Треба викорінити, винищити націоналізм і націоналістів»[740]. «Бачимо лише тополі, гаї, козацькі могили непереможних предків. А де ж Дніпробуд, трактори на полях, могутня соціалістична промисловість… Занадто багато тих націоналістичних фетишів, тої вузької національної обмеженості, тої ідеалізації давно вже мертвої минувщини»[741]. «Журнал «Радянський Львів» надрукував націоналістичні твори, напр. «Сім’я Басарів» Ржепецької, «Сліди ведуть до лісу» Мигаля, «Про І. Франка» П. Карманського та інші»[742]. Проф. Є. Кирилюк назвав П. Куліша «великим сином України». Проф. О. Дорошкевич поставив «Чорну Раду» П. Куліша вище за «Війну і мир» Л. Толстого. Л. Смілянський у повісті «Софія» вважає зрадою українського народу розмовляти російською мовою. О. Кундзіч в оповіданні «Українська хата» прославляє українське історичне минуле. М. Супруненко, критикуючи «Короткий курс історії ВКП (б)», підкреслює, що там не згадано шовінізму комуністів-росіян»[743].

ЦК КПУ наказав 24 серпня 1946 р. Інститутові літератури АН УРСР посилити контроль над літературою, боротьбу з українським націоналізмом, провести чистку у видавництвах.

  [739] М. Бережний, «Радянська Україна», 17 серпня 1946.

  [740] «Літературна газета», 15 серпня 1946.

  [741] «Літературна газета», 12 вересня 1946.

  [742] «Літературна газета», 26 вересня 1946.

  [743] «Літературна газета», 25 червня 1946.