Слава ЗСУ!

Узагальнюючи всі ці навіть неповні дані, факти та приклади, бачимо таку картину: Україна вивозила (до 1917 р.) щороку на 300 млн. руб. зерна, за яке Московщина не доплачувала їй по 77 млн. руб.; Україна платила лише за дозвіл вивезти (вивізне мито) 2,99 руб. з чверті, а оскільки продавала щороку 4,7 млн. чвертей, 14 млн. руб. щороку, отже, разом на 91 млн. руб. грабувала Московщина Україну щороку лише на зерні.

За дозвіл виробляти з власних буряків у цукроварнях цукор Україна платила Московщині щороку 40 млн. руб. (т. зв. «акциз»); за дозвіл гнати свою горілку платила щороку 280 млн. рублів; за дозвіл продавати власний тютюн платила щороку 34 млн. руб.; свої ткацькі вироби Московщина продавала в Україні на 35% дорожче за європейські ціни. Україна ПЕРЕплачувала 91 млн. рублів; зроблені в Україні з українського заліза металовироби московські монопольні трести продавали в Україні на 45% дорожче за європейські ціни. Загалом щороку на 120 млн. руб., отже, Україна ПЕРЕплачувала 54 млн. рублів. Залізниці в Україні (вони були московські) брали за перевезення вантажу в Україні на 30% більше за європейські (в Московщині — на 25% дешевше, ніж в Україні) і заробляли на одному кілометрі 16400 руб., що становило, наприклад, 1912 року 318 млн. руб.[348].

Найкращим показником збагачення країни є її торговельний баланс. Коли країна більше вивозить, ніж завозить (має активний баланс) — вона багатіє. А бідніє, коли більше завозить, ніж вивозить (має пасивний баланс). Московщина завжди мала пасивний, Україна — активний, навіть коли її грабувала Московщина, наприклад, 1912 р. 528 млн. руб. надлишку, а Московщина — 100 млн. недобору. А вся імперія мала 435 млн. надвишку у своєму торговельному балансі, отже, 435 млн. руб. дала Україна, ще й заплатила 100 млн. руб. недобору Московщини. Загалом шляхом усіляких здирств Україна платила Московщині щороку 1200 мільйонів золотих рублів, це крім «подушного податку». В Україні платили 2 руб. подушного, а в Московщині — 25 коп., 30 мільйонів українців давали ще 60 млн. рублів. Земельного податку українські селяни сплачували 2,06 руб. з гектара, а фактично вдвоє і втроє більше[349], отже, з 22 млн. га платили 120 млн. руб. різних земельних податків. До цього слід додати цілу купу інших податків разом з безоплатною працею селян на будівництві доріг, мостів, усілякі перевезення своїми кіньми і т. п. — разом ще близько 420 млн. руб., отже, Московщина стягувала з України вже 1800 млн. руб. щороку. До них треба додати ще близько 200 млн. руб., що їх вивозили з України французи, бельгійці, англійці — астрономічні суми йшли за межі України на розбудову і збагачування чужих країн і народів. Якби не це постійне знекровлення господарства, не був би тепер наш народ 40-мільйонним (незмінне число!), а чи й не 100-мільйонним, найзаможнішим, найщасливішим у світі. Був би, якби… якби замість «брататися», ставилися українці до московського НАРОДУ так САМО, як ВІН ДО УКРАЇНСЬКОГО. Нічого більше. І того б вистачило. «…Якби не похилилися раби…» (Т. Шевченко).

Професор (1902 р.) С. Вітте обґрунтував ще 1912 р. теперішню московську господарську політику у своїй праці[350], а ставши міністром, ту політику провадив. Цю працю вивчають в університетах СРСР. Другим ідеологом колоніальної політики СРСР був співробітник С. Вітте — московський монархіст і шовініст проф. Д. Мендєлєєв, книги якого також перевидано в СРСР. Він перший науково обґрунтував необхідність перенести московську промисловість до Сибіру і заселити Сибір[351]. Третім «плановиком» московської соціалістично-колоніальної політики був також монархіст та україножер проф. Н. Гріневецький, який доводив небезпеку Московщині від господарської незалежності України, вимагав якомога зменшити вагу української промисловості, а що для розбудови Сибіру бракувало фахівців, то радив забирати їх з України[352]. Працю Н. Гріневецького доповнив М. Вольф[353].

Московщина знає, що раніше чи пізніше її найбагатша колонія — Україна таки вийде з імперії. Отже, треба її усіляко послаблювати, швидше вичерпати її природні багатства, таким чином, ослаблена Україна змушена буде знову приєднатися до Московщини. І тому щороку збільшується вивіз української сировини, надто хапливо викачується природний газ. Головні газопроводи прямують з України до Московщини, майже не розгалужуючись в Україні. Увесь газ з Полтавщини пливе до Калузької та Рязанської областей, а в Полтавщині не використовується. Природний газ видобувають також у Дашаві (біля Дрогобича), в Шебелинці (біля Харкова), в Канівській (на Кубанщині) та у Ставропільщині. Московщина побудувала газопровід від Дашави до Москви. Разом поперечники всіх газопроводів з України до Московщини становлять — 407 см, тобто 92% всіх газопроводів самої Московщини[354].

  [348] С. Остапенко. «Капіталізм в Україні».

  [349] K. Kononenko, там же.

  [350] С. Вітте. «Конспект лекций о народном государственном хозяйстве».

  [351] Д. Менделєєв. «Заветные мысли».

  [352] Н. Гріневецький. «Послевоенные перспективы русской промышленности».

  [353] М. Вольф. «Географическое размещение русской промышленности».

  [354] Р. Полянський. «На строительстве трубопроводов».