Слава ЗСУ!

– Бачу, що нема, ви, збіговисько боягузів, – зневажливим тоном підводить підсумки Люцій, – що ж, помилуйтеся тоді моїми бійцями. Воїни у сірих панцерах, войовниці у чорних. Гадаю, ви встигли здогадатися. У мене все, черга за сером Джимом. З цими словами він зістрибує зі сцени, поступаючись місцем біля мікрофону наступному оратору, та стає поруч зі своїм військом.

– Вітаю вас, вбогі жителі теперішнього часу! – із ентузіазмом у голосі кричить Джим. Його слова супроводжуються овацією. Вклонившись на всі боки, Слейд продовжує:

– Що у вас є, де ви буваєте? У цирку, зоопарку, парку Горького, у кінотеатрах на прем’єрах другосортних кінострічок… Ви жерете, голосно плямкаючи, поп-корн та сахарну вату, прагнучи роздивитися справжнє видовище, що є таким необхідним для будь-якої людини. І не знаходите! Іще б пак. Сучасна цивілізація, втративши надію повернути людству справдешній рай, взялася будувати штучний. Плюс до усього ще й на будівників грошей пожалкувала. Сьогодні ми вирішили потішити вас справжнім шоу, бо інакше ви й помрете такими ж незадовільне ними та вбогими. До чого це?

– Дядьку Джиме, – раптом закричав що є духу хлопчик із натовпу, – а страта буде? Я завжди мріяв справжню страту побачити!

Батьки, що стояли поруч, – мати, огрядна жінка із рідкими кучерями у квітчастому платті, та батько із зовнішністю типового інтелігента, вдягнений у твідовий піджак – насупилися та зашикали на дитину. Джим же відповів із добротою у голосі:

– Звісно буде, хлопчику. Ми тримаємо своє слово. Четвертування, саме що ні на є справдешнє. Але не усі прийшли подивитися на страту. Я є обіцяв ще й передбачення майбутнього. Будь ласка, така вам розповідь, – Слейд набив люльку, закурив, його огорнула димова хмара, час від часу хмара міняла форму, являючи найчудесніші образи. І лунав голос оратора:

«Я м’яко крокую по центральним вулицям столиці, стеленим плиткою у вигляді ідеальних квадратів метр на метр, на них ані плямки, ані тріщинки. Звісно, ця досконалість – справа рук рабів, вони поховалися, побачивши вінценосну особу, зазвичай же шастають поміж перехожих, підтримуючи чистоту. Я милуюся велетенськими храмами нової віри. Вони побудовані нещодавно, але величністю переважать класичні шедеври архітектури. Їхні колони, сподіваюся, будуть нависати над перехожими, що проходять повз них, іще тисячі років, даруючи блаженну тінь, коли сонце припікає, сповнюючи впевненістю у величі цивілізації.

Гримить грім. Це не перед візує опадів, просто шамани князівства добре виконують свої обов’язки. Не так давно вони навчилися викликати грім без блискавки та дощу. Це великий крок уперед, прогрес не стоїть на місці. У громі є щось величне, його звуки підкреслюють пишність нашого князівства, дають його мешканцям впевненість у собі та своїй малій батьківщині як найбільш гідній частині великої імперії.

Я виходжу на майдан та обходжу величезну гранітну брилу, що лежить посередині. Вона покладена тут недавно, але дозвольте, боги, пролежати їй багато століть на місці цьому. Пам’ятники вождям міняються із моторошною постійністю, нема у них сенсу, брила ж, символізуючи велич та монументальність, може вічно тішити очі князів, королів, фюрерів та простих громадян та підданих у рівній мірі. Навіть рабам, які ще не втратили душу, її вигляд полегшить їхній важкий тягар.

На майдані сьогодні гладіаторські бої, що ж, непогана забава. Вона в нас не рідкість, глядачів не так вже й багато. Площинка, яка призначена для бою, оточена кремезними воїнами, чоловіками та жінками, їхні обличчя суворі, а панцері блищать на сонці. Тіла загиблих послужать державі, її науці та промисловості. Переможці ж нехай радіють, вони заслужили на достойну страту, і будуть їхні душі відспівані. Ось погляд мій зміщується убік, і я бачу хороброго хлопчика, що видерся на верхівку брили. Він зачаровано дивиться на хрестоподібну гільйотину. Не усі думають у його роки про майбутнє, що вже казати про тих, хто розмірковує про смерть. Хлопчина явно з аристократів, і, дивлячись на його захоплений погляд, беруся передбачити, що бути йому героєм, видатним лицарем.