Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > На дикому Заході

І пішли розповіді про мисливські пригоди, одна неймовірніша за одну. Найбільше відзначався Баренс.

— Слава Баренсові! — гукнув Картіс і нараз замовк. — Наче хтось стрельнув? — мовив по хвилі він.

— Так, мені теж учулося, — відповів Баренс. — Мабуть, Гекер. Біля соляниці, де він сьогодні ввечері засів, віддавна ніхто не полював, тож і не дивно, як йому щось трапиться.

— Гей, хто там є в хаті! — гукнув раптом чийсь голос знадвору, і собаки скажено загавкали.

— Хтось кличе, — мовив суддя.

— Гей, хто є в хаті! — повторив голос, цього разу так гучно, що навіть перекричав собак.

— Агов, що сталося?

— Винесіть світло!

— Хто там такий?

— Гасфілд із Спрінгкріку та його друзі. Можна у вас дістати соснини з живицею або кілька фунтів воску, щоб зробити великі смолоскипи?

— Можна, — відповів Істлі. — Правда, воску я не маю, зате соснини скільки завгодно. Тільки її треба спершу поколоти. А ви тим часом злазьте й заходьте до хати перепочити. Та цитьте, годі вам гавкати! — гримнув він на собак.

— Гасфілд? Який дідько вас заніс сюди серед ночі? — спитав суддя, що підійшов із Куком до дверей. — І хто то з вами?

— Мої друзі із Спрінгкріку, — відповів фермер і, перемовившись кількома словами зі своїми супутниками, зліз з коня та зайшов до хати.

— Добрий вечір. Є між вами хтось, що знав би броди через Фурш-ля-Фев і став би нам кілька годин за проводаря?

— А що скоїлося? Ви женетеся за кимось по сліду?

— Падлюки украли в мене вночі з середи на четвер шестеро коней, — сказав Гасфілд. — Добре, що я вранці ж зауважив, власне, ще вночі. Кілька коней, що паслися на леваді, прибігли додому. А вони тікають з пасовиська, тільки як їх налякають вовки або хтось чужий. Звичайно, в темряві я не міг напасти на слід, тож дочекався ранку, а вдосвіта скликав сусідів і гайда навздогінці. Сліди чіткі, але скоро вони розділилися, три пішли праворуч, а три ліворуч. Біля струмка вони знову з'єдналися й повели лісом до річки, аж поки досягли дороги. Мабуть, там вони були вчора ввечері. Далі злодії нахабно їхали дорогою. І, либонь, аж як почало розвиднятися, звернули знову в ліс, щоб дати коням трохи перепочити й нагодувати їх. А що вони напевне перебралися через річку, то ми хотіли б узяти когось, хто знає брід, аби дарма не гаяти часу.

— Ви добре робите, що тримаєтеся сліду, — сказав Кук, — бо завтра вранці неодмінно буде дощ. Сонце сідало на негоду.

— Я й сам так думаю, — відповів Гасфілд. — Тим паче нам треба поскоритися. Годі колоти, Істлі, з нас вистачить. Якщо злодії цілу ніч їхатимуть дорогою, а я певен цього, то ми їх удосвіта наздоженемо, принаймні будемо недалеко від них.

— Чого б то вони мали їхати дорогою? — сказав Картіс. — Адже вони тільки одним побитом можуть утекти від вас, якщо ви справді не зразу погналися за ними, — дістатися до річки Арканзасу.

— Це правда, — задумливо мовив Гасфілд. — Ну, та побачимо, як переберемося на той берег Фурш-ля-Фев.

— Якби можна було знайти індіянина, — сказав суддя. — Він чудово вміє читати сліди й дуже допоміг би. Але хтозна, де він тиняється.

— Чи то ми, бува, не його зустріли нагорі біля соляниці? Говорив каліченою англійською мовою. Але вже смеркало, й ми не роздивилися його обличчя.

— Ні, то німець. А хіба сліди йшли тудою?

— Так. Злодії, певне, десь зовсім близько. Він сказав, що бачив двох чоловіків, тільки не впізнав їх. Але постать одного видалася йому дуже знайомою. Ви подумайте, двоє бандитів украли аж шістьох коней!

— І хто б то міг бути? — міркував уголос суддя. — Я анітрохи не здивуюся, коли виявиться, що до цього діла доклав рук негідник Котон. Його недавно десь тут бачили. Уже й наказа про його арешт виписано. Та він, видно, щось пронюхав, бо раптом зник. Принаймні на очі не показується.

— Ну, йому від каторги не втекти, — озвався Сміт.

— Від каторги? — сердито мовив Гасфілд. — Ви думаєте, ми будемо з ним морочитись, як спіймаємо з кіньми? Ось бачите? — Він витяг з кишені тонку мотузку із суканої шкіри й показав судді. — Не буду я Гасфілд, коли не повішу падлюку на тому ж дереві, під яким його застукаю. Треба нам самим до них узятися, а то вони надто розперезалися.

— А закони? — похитав головою суддя.

— Законів хай дотримуються там, де їх видавали, — в містах. А в нас, у лісі, зовсім інше діло. Доки нам доводиться захищатися самим, доти ми й судитимем по-своєму. То хто їде зі мною?

Кук, Картіс і ще кілька чоловіків миттю осідлали коней і вирушили в дорогу. Попереду їхав Картіс. Він, як давній поселенець, знав тут кожну стежку й скоро вивів їх на шлях, що з півночі на південь перетинав округу. Переслідувачі поїхали ним і незабаром побачили кінські сліди. Гасфілд запевняв, що впізнав би їх серед тисячі інших.

Попередня
-= 25 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!