Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > На дикому Заході

— Коли я не помиляюся, — озвався Котон, дивлячись на берег, — десь біля цієї мілини є порожня хижка. Кущі кругом так розрослися, що її вже зовсім не видно. Так, це те місце, — повів далі він, коли човни причалили до берега. — Я пізнаю он той зломлений платан.

— Треба нам причепити менший човен до більшого, — сказав Раусон. — Тоді ми зможемо прив'язати по двоє коней з боків і двоє ззаду. Течія тут доволі швидка, тож особливо гребти не треба. Один сидітиме на веслах, а двоє пильнуватимуть коней, щоб не заплутались. До дванадцятої ми повинні дістатися до Чортового Кута. Там я висяду, а далі вже давайте собі раду самі. Не жалійте коней і уникайте великих, відкритих шляхів тільки там, де ліс рідкий і ви все одно зможете їхати швидко. Котоне, ви знаєте дорогу?

— Ще б пак, — буркнув той. — Мені нею хіба раз доводилось тікати. Якось за мною гналося аж п'ятеро. Хай тільки ми досягнемо болота, а там уже я так знаю дорогу, що нічого не боюся.

— Ну, либонь, усе гаразд, — мовив Раусон, зв'язавши човни докупи. — А тепер, Котоне, ще останнє. Вестон знає місце, де вам можна вийти на берег. А кроків за сто нижче, де впали навхрест сосна з платаном, Еткінс заховав мішок кукурудзи й ще деякий харч.

— А чого ви не їдете з нами до того місця? — спитав Вестон.

— Не хочу, щоб у Чортовому Куті побачили мої сліди. Я подамся звідси манівцями через гору і вийду в селище зовсім з іншого боку. Я побоююсь того клятого індіянина, особливо якщо вони надумають послати його по нашому сліду. Тому я такий обережний. Ко-тоне, а ви не маєте нічого попоїсти? Я голодний, як вовк.

— Там нагорі в очереті, де стояли коні, лежить моя хустина з кукурудзяником та оленячим м'ясом, — мовив Вестон. — Я її, сором навіть сказати, забув. А тепер уже, мабуть, пізно вертатися.

— Отуди к лихій годині! Треба було раніше подумати. А її хоч ніхто не знайде?

— Ні, вона схована. То ви ж хотіли йти?

— Почекаю, поки Котон полагодить вуздечку, — сказав Раусон. — Якби вона порвалася дорогою, ми б затрималися ще надовше, та й взагалі поночі не дали б їй ради.

— А як ви зловили коней, Раусоне? — спитав Котон, що морочився з вуздечкою.

— Та про те багато нема що казати, — усміхнувся Раусон. — На щастя, ми дорогою не зустріли нікого знайомого і, як почало смеркати, були вже в тому місці, де повз самісіньку загороду тече Спрінгкрік. У загороді стояли кобили. Я був спантеличений, бо розраховував, що там уже будуть і ті коні, які пасуться на волі. Але нічого не вдієш, довелося нам з Джонсоном вилізти на дерево — по-перше, щоб уберегтися від усяких несподіванок, а по-друге, часом би хто йшов, щоб ми перші побачили його. Та й добре, що вилізли, бо тільки-но ми там усілися, як сам Гасфілд… ви щось сказали, Котоне?

— Ні. Чого б це?

— Мені вчувся якийсь голос. Так от, сам Гасфілд із цілою шворою собак, вертаючись із полювання, пройшов повз те дерево. Кляті собаки почали принюхуватися й кружляти навколо дерева, аж нам морозом за спиною сипнуло. Та врешті вони таки побігли за своїм господарем, і наші страхи минулися. Відразу по тому прибігли з пасовиська коні. Поки зовсім не стемніло, ми вибрали, які нам сподобались найбільше, загнуздали, сіли на них і гайда в ліс.

— Ото лютуватиме Гасфілд, — засміявся Котон. — Такого ще скільки світ сонця не бувало, щоб у фермера вкрадено заразом аж шестеро коней.

— І під орудою побожного Раусона! — тішився Вестон.

Проповідник усміхнувся.

— Слухайте, Раусоне, — мовив Котон, — про що ви завтра казатимете проповідь? От шкода, що я не зможу почути!

— А чорт! — сердито сказав Раусон. — Я б залюбки накинув вам ту комедію. Не знаю, як я завтра впораюся: бійся за вас і за коней, а сам стій, бурмочи молитви, нудьгуй і підспівуй дурних пісень.

— І дивися, як товсті вдови кричать алілуя і мліють, — глузливо мовив Вестон і зареготався.

— І веди побожні розмови з вродливою індіянкою, — докинув Котон. — А знаєте, Раусоне, у вас непоганий смак.

— Годі, треба плисти, — буркнув Раусон. — Мені стає холодно, та й коні змерзли.

— Ну все, можна рушати! — вигукнув нарешті Котон. — А хай йому грець! — додав він пошепки. — Що то таке? За кущами щось світиться!

— Де? — схопився Раусон.

— Там угорі. Мабуть, у халупі.

— А в кущах он щось біліє! — мовив Вестон.

— Сто чортів! — закричав Котон. — Зрада!

Він, а за ним і Раусон, в одну мить вискочили на берег і опинилися перед самітною постаттю, що стояла нагорі й бачила все, що вони робили, чула кожне їхнє слово.

— Алапага! — вжахнувся Раусон.

— Індіянка! — заскреготав зубами Котон, так само здивований, як і наляканий.

Попередня
-= 29 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!