Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > На дикому Заході

— Я теж щось чув, — відповів Гасфілд. — То, мабуть, пантера. Як цей брід переїздити? Тут десь є глибокі місця?

— Є, під тим берегом, — відповів Картіс. — Дайте я поїду перший. Я це місце знаю.

Він повільно з'їхав униз стрімким схилом і побрів до протилежного берега. За ним рушили інші.

— Є там сліди? — спитав Гасфілд.

— Є! — гукнув Картіс. — І ведуть просто на дорогу. Видно, злодії погнали коней щодуху.

— А може, нам краще кинути смолоскипи? — спитав Кук. — Якщо ми справді наздоганяємо вже злодіїв, то тільки викажемо себе ними.

— Ай правда! — мовив Картіс.

І, не питаючи згоди в решти переслідувачів, вони шпурнули свої смолоскипи в мокре листя. Інші зробили те саме, тільки Гасфілд ще присвічував, шукаючи на березі знайомі сліди.

— Ось вони сюди ведуть! — гукнув Картіс. — Навіть на дорозі їх видно.

— Добре, тоді гайда далі, — мовив Гасфілд і теж кинув смолоскип. — А хто перший схопить негідників, тому обіцяю барило віскі.

Його супутники радісно загомоніли й чимдуж помчали дорогою, що вела до Гарячих Джерел — Джонсоновими слідами.


БРАУН ПОВЕРТАЄТЬСЯ НАЗАД


Того самого вечора смерком Пітсбурзький пором з двома дужими неграми на веслах причалив до південного берега Арканзасу. З нього висів один-однісінький пасажир — блідий молодик з невеликим конем.

— Пане, — мовив один поромник, — я ж вам казав, що тут за сім миль немає жодної хати. Доведеться вам ночувати просто неба на доті.

— Я знаю, — байдуже відповів чужинець. — А відколи це пустує ота хатина недалеко звідси, край невеликої прерії? Раніше там жили люди — поселенці з Іллінойсу.

— О, вже давно, — відповів негр. — Жінка померла, обоє дітей — теж. А чоловік тоді десь поїхав.

Негр відштовхнувся від берега, сказав чужинцеві на добраніч і разом зі своїм товаришем спокійними, але дужими ударами весел погнав пором через річку.

Браун, бо то він повертався до Фурш-ля-Фев, довго дивився задумливо їм услід. Потім підійшов до свого коня, що пасся під деревом, узяв його за повід і повільно рушив нагору вузькою стежкою.

Вийшовши на кручу, він зупинився й мовчки глянув на прерію, затягнуту низькими хмарами. Край Ірокезького Сливняка, як називали цю місцевість тутешні люди, стояла хатина, про яку він питав негра: невисока, з розваленим глиняним димарем і напівзруйнованою прибудовою, що, мабуть, правила колись за кухню чи за комору. Там, видно, багато років уже ніхто не жив. Від пустки віяло чимось таким диким, моторошним, що Браун, який уже хотів переступити через повалений тин, зупинився й глянув на купку дерев неподалік, міркуючи, чи не краще переночувати в лісі, аніж у цій хаті, хоч і сухій, але такій непривітній. Однак туман і дошкульна холодна мжичка поклали край його нерішучості. Він підвів коня до прибудови, уважно оглянув її і переконався, що там ще можна сховатися від дощу. Треба було тільки прибрати з дороги важке дерев'яччя, щоб міг зайти кінь: Браун хотів, аби його вірний товариш, що здолав сьогодні стільки миль, теж ночував не на холодному західному вітрі, а в сухому захистку. Він узяв корито, що стояло прихилене в кутку, відстебнув від сідла торбину й насипав коневі кукурудзи.

Тепер можна було подумати й про свою ночівлю. Молодий мисливець зайшов до хати й побачив, що в тій пустці, хоч зовні здавалося, наче в ній хтозна-відколи й духу людського не було, недавно теж зупинявся якийсь мандрівник, бо в коминку лишився свіжий попіл, у якому навіть мліло ще кілька жаринок. Нічого кращого собі Браун і не бажав. Він швидко приніс оберемок паліччя, наколов ножем трісок, і скоро йому на радість у коминку запалахкотів вогонь.

Сідло та ковдру Браун захопив із собою; тепер він простелив їх перед коминком, з'їв свою аж надто скромну вечерю — шматочок сухого оленячого м'яса — й ліг спати.

Уже, мабуть, перейшло за північ, як він прокинувся. В коминку все перегоріло — навіть жар не тлів, і Браун, тремтячи, пересунувся в найдальший куток, де не так завівав вітер.

Тільки-но він улігся, як почув знадвору чиїсь голоси. Браун сперся на лікоть, намацав рушницю й ножа і, затамувавши дух, став прислухатися. Але нічого більше не було чутно. Та не встиг він лягти, як знову почув людську мову, вже зовсім близько. Відразу по тому хтось відчинив двері й зайшов до хати. Чийсь грубий голос сказав:



— Чортова дірка! Я вже думав, що не найду її в такій темряві. Ну й погода… а втім, для нашого діла вона якраз добра.

— Тільки дощ замалий, — відповів другий. — Правда, він трохи змиває сліди, але не дуже.

Попередня
-= 32 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!