Слава ЗСУ!

— А ви вже до неї сватались?

— Атож, і та стара відьма сказала, що витурить за двері, коли ще раз побачить мене в хаті.

— І ви знову туди їдете?

— Аякже. Але не до хати, — засміявся Вілсон. і— Не такий я дурний. Елен сьогодні пере на річці за кількасот кроків від хати. Це нам майже єдина нагода трохи побалакати, то я вже хоч її не пропускаю. А як Елен скінчить свою роботу, я ще встигну доїхати до Боувіта. Ми вже недалеко від річки. Тут нам треба звернути праворуч, а то нас побачать від хати. Стійте, лишіть коня тут! А свого я заведу в очерет — там я його завжди ховаю.

За хвилину Вілсон вернувся й повів Брауна через вузьку кладку.

— Он вона. Але тихо, ми її злякаємо.

Вони навшпиньки підійшли ближче. Біля самого берега, всіяного жорствою, висів над ватрою великий чорний казан. Побіч нього на маленьких ослінчиках лежала випрана вже білизна, а біля дошки, прибитої до кілочків, стояла Елен. Вона витягала з казана плаття, вибивала його широким праником і дзвінким голосом підспівувала собі до роботи. Коло дівчини між двома гікоріями висіла сплетена з лубу маленька колиска, а в ній спала дитина, рум'яна, мов яблуко. Враз вона прокинулась, лупнула чорними очима й скривилася, наче ось-ось мала заплакати. Та Елен не спускала з немовляти ока. Не встигло воно прокинутись, як дівчина лишила прання й, тихо наспівуючи колискової, заходилася присипляти дитину.

Вілсон тихенько підкрався ззаду й обняв дівчину. Вона злякано стрепенулася.

— Не сердься, — прошепотів він. — Глянь, я привів до тебе свого приятеля, який…

Елен швидко озирнулася і, вгледівши Брауна, кинулась тікати. Однак Вілсон устиг її схопити за руку і благально мовив:

— Елен, він же наш приятель і знає, що ми кохаємось. А крім того, — подражнив він її, — не годилося б панночці тікати й лишати напризволяще дитину. Маю я слушність чи не маю?

— Не маєш! — засміялася дівчина. — Ти ж знаєш, що ніколи не можеш мати слушності.

— Гарний мені порядок, — обернувся Вілсон до Брауна, — просто чудовий. Проти нього й наші регулятори нічого не вдіють.

— О, ті мерзенні регулятори! — вигукнула Елен.

— Ви такої поганої думки про регуляторів? — спитав Браун.

— Авжеж. Мати й батько розповідали мені про них страшні речі. Батько присягався, що вб'є кожного регулятора, який переступить вночі його поріг із ворожими замірами.

— Вони не такі лихі, як думає ваш батько, — зауважив Браун. — А якщо й…

— Дайте й мені слово докинути, — перебив їх Вілсон. — Я не для того сюди прийшов, щоб слухати суперечку про регуляторів. Елен, ти більше не говорила зі своєю матір'ю?

— Говорила, — сумно мовила дівчина. — Вона каже, що я повинна вийти за того неотесаного Котона.

— За Котона? — здивовано спитав Браун.

— Атож. Правда, мати мені заборонила згадувати його прізвище перед чужими. А чому, не знаю. Однак я швидше вмру, аніж вийду за нього.

— Ти й не повинна йти за нього, — сердито мовив Вілсон.

— А ви того Котона давно бачили? — спитав Браун дівчину.

— Ні, недавно. Він, здається, чотири дні тому повернувся з Міссісіпі, а там був десь днів із десять. Але він до нас приходить тільки ввечері. Я його не зношу. — такий бридкий, потайний… Ви його знаєте?

— Знаю, але не дуже добре. Мабуть, він приходить… Що це з Вілсоном?

Браун здивовано витріщився на товариша. А той, як вуж, майнув в очерет і за мить зник. Та скоро Браун збагнув, у чім річ. Бо на стежці, що вела від хати, показалася огрядна постать місіс Еткінс.

— Агов, дівко! — глузливо крикнула вона, сягнистою ходою прямуючи до річки. — З парубками стоїш? Я вже чверть години не чую твого праника. Хай білизна сама преться, еге ж?

— Я дуже вас прошу пробачити панну. То я винен, — перебив її Браун і ввічливо привітався. — Я приїхав з дорученням від містерів Робертса та Раусона й хотів у вас переночувати. Я їхав лісом навпростець і загубив стежку. Аж побачив тут панну й на кілька хвилин відірвав її від роботи.

— Панну! Яка вона панна? Не забивайте дівчині дурницями голову! Мій чоловік у хаті. Де ви лишили коня? Я пошлю по нього хлопця.

— Он там біля кипариса, — відповів Браун. Він хотів заманити розгнівану жінку в хату й дати Вілсонові змогу поговорити з дівчиною.

— Ну, гаразд, ходімо, — мовила місіс Еткінс. — А ти, дівуле, зараз же берись до роботи. Ще й половини не попрала! І не соромно тобі? Дві години вже товчешся тут! Щоб до смерку скінчила! А що там моє маленьке робить? — в її грубому голосі забриніла ніжність. — Подобається моїй дитині гойдатися, еге ж? От тільки вночі потім не спить, і Елен доводиться з самого досвітку її забавляти. Ну, Елен, берись до роботи!