Слава ЗСУ!

— Тримайте! — радісно крикнув Браун. — Тримайте міцно, дядьку! Слава сміливцеві! Оце то полювання!

Та кричав він дарма, бо хоробрий мисливець і гадки не мав відпускати свою здобич, коли вже не пожалів задля неї ані святкової одежі, ані навіть самого себе. Кликати на поміч він не зважувався, бо якби розтулив рота в тому місиві, то було б йому непереливки.

Браун хутко скочив з коня й кинувся до дядька, але видовисько було таке смішне, що край соляниці він упав на сухе листя й зареготав, аж сльози виступили йому на очах. Так він сміявся з хвилину, а коли врешті знову схопився, то почув лункий постріл. Олень востаннє рвонувся і, смертельно поранений, упав у болото.

Гарпер теж почув той постріл. Він підвівся й сердито гукнув:

— Хто стріляв?

А що очей Гарпер не міг розплющити, то обернувся зовсім не в той бік. Браун знову зареготав.

Невідомий стрілець не дав себе довго чекати. То був індіянин. Він виступив з гущавини і, коли побачив жалюгідну постать такого завжди поважного й статечного товстуна, теж почав сміятися.

— Біле… Біле, клятий шалапуте! Ходи-но, відведи мене до джерела. А бий його лиха година, чи мені тут доведеться стовбичити, аж доки глина так засохне, що її ніякий дідько не відшкребе? Біле, невже ти лишиш мене напризволяще?

А Білові справді потрібна була якась мить, щоб пересміятися. Нарешті він підступив до самого болота й подав геть заліпленому багнюкою дядькові суху ломаку. Той зразу вхопився за неї, вибрався до струмка і насамперед промив очі, аби побачити, що навколо діється.

Найперше він угледів індіянина, що з байдужою міною ладував рушницю.

— А-а, містер Червоношкірий! То ви гадаєте, що я в неділю вранці валяюся в багні й тримаю за ноги оленя лиш для того, щоб ви зводили підійти й любесенько застрілити його, га?

— Дядьку, таж ви не втримали б його ані секунди довше!

— Ані секунди? Звідки ти знаєш, скільки б я його втримав? Хіба мій брат не тримав цілу ніч ведмедя…

— Ви ж не думали взяти оленя живого на коня? — перебив його небіж, боячись уже, що не переслухає дядька.

— А чом би й ні? І яке червоношкірому діло до того, що я хочу зробити зі своєю власністю? Ну чого б я ото скалив зуби?

Індіянин, що на нього сипалися всі ті гнівні слова, спокійнісінько ладував собі рушницю і не озивався й словом. Та ось лице його осяяла широка, приязна усмішка, аж блиснули два рядки білих, як сніг, зубів, і він відказав каліченою англійською мовою:

— Мій пан вельми дужий, та олень прудкий, і якби він випорснув із рук білого чоловіка, то ніколи більше не лишив би своїх слідів на берегах цієї річки. Мій пан хотів м'яса — он воно.

— Дідько тобі пан, а не я, — буркнув стиха Гарпер. — Якщо я кому завдячую те м'ясо, то тільки оцим кісткам. — Він показав свої жилаві руки. — Але правда ж, хлопче, — раптом подобрішав Гарпер, згадавши свій героїчний вчинок, — правда ж, не кожен би, таке втяв? Добре, що ви мене обидва бачили й зможете потвердити, коли Робертс мені самому не повірить. Наче я колись брехав! Ну, а тепер мені треба помитися.

— Ми спізнимося на проповідь, — трохи нетерпляче сказав Браун, поглядаючи на сонце.

— А цур їй, тій проповіді! Дуже мені треба слухати того пронозу Раусона! Я б теж зміг так проповідувати, а щодо його побожності…

— То ви хочете вернутися додому?

— Ти собі їдь, а я встигну.

— А що ж буде з м'ясом?

— Що буде з м'ясом? Звісно що: воно поїде на моєму коні до моєї кухні. Я вважаю, що чесно заробив його. О, Асовауме, це ти добре вчинив, — мовив він до індіянина, що потяг забитого оленя за роги до струмка, аби сполоскати з нього глину. — Обмий його, щоб не соромно було взяти на коня. Стривай, а що ти там робиш?

Асоваум спокійнісінько відрізав від оленя одне стегно, закинув його на стяжці лубу собі через плече й незворушно відповів:

— Білий чоловік живе сам у своєму вігвамі, а Асоваум голодний.

— Та про мене забери хоч і половину. Тільки ж я тепер вимащуся кров'ю.

— Зате не вимастишся багнюкою, — знайшов що відповісти індіянин.

Він узяв рушницю на рамено й швидко подався шляхом, лишивши Брауна й Гарпера поратися коло здобичі. Браун допоміг дядькові висадити оленя на коня, потім Гарпер сам сів у сідло. Він знову був у доброму гуморі й тільки просив небожа нізащо не розповідати про їхню пригоду Робертсові, аж поки він сам приїде. А він лиш хотів заскочити додому переодягтися. Браун пообіцяв, що нічого не скаже, й чвалом поскакав навздогінці індіянинові.

ІНДІЯНИН І МЕТОДИСТ. ЗАПРОСИНИ НА ВЕСІЛЛЯ