Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > На дикому Заході


НА КОНУ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ БАГАТО НОВИХ ДІЙОВИХ ОСІБ. НЕЗВИЧАЙНА МИСЛИВСЬКА ПРИГОДА «МАЛЕНЬКОГО ДОБРОДІЯ»


Того самого ранку путівцем щонайбільше за п'ятсот кроків від гущавини, змальованої в попередньому розділі, їхало двоє вершників. Обоє, видко, належали до заможних фермерів того краю. Хоч які різні на вигляд, вони, мабуть, були між собою в найкращій злагоді, бо розмовляли щиро й приязно. Стрункий юнак на гнідому гарячому коні раз по раз весело реготав із жартів свого низенького опасистого супутника.

Супутник той, з рум'яним, круглим, напрочуд ласкавим і добродушним лицем, мав десь років сорок. Убраний він був з ніг до голови в білу, як сніг, бавовняну одежу, тільки на ногах мав чорні, до блиску начищені черевики, а від сонця його захищав крислатий бриль. Куртку чоловік не застібав, «щоб не видаватися товстим, немов той бургомістр», як він полюбляв казати; відкритий комір, що крізь нього видніли широкі засмаглі груди, був пов'язаний тоненькою хустиною.

Другий подорожній, статечний юнак із щирим обличчям і чорними жагучими очима, був одягнений, як усі фермери на американському заході, в синій вовняний фрак, такі самі штани й камізельку в темну пересмужку, а на голові мав чорного, добре приношеного фетрового капелюха. У руці юнак тримав важку ремінну нагайку. Черевиків він не носив, а, за індіянським звичаєм, мав на ногах гарні, хоч і прості мокасини; вони та ще неспокійний погляд, який так і бігав сюди й туди, свідчили, що юнак той був мисливець. А втім, рушниці він при собі не мав, як і його супутник.

— Він таки дивак над диваками, той мій брат, — сміявся товстун, певне, провадячи почату раніше розмову. — Та ще й схибнувся на старих речах, хай йому біс! Коли я був торік восени в Цінціннаті, його жінка й жаліється мені: весь дім уже повен старих меблів та всякого хатнього й кухонного начиння, що з нього тільки десяту частину можна якось ужити, а чоловік, шельма, щовечора бігає по аукціонах та далі скуповує всяку дешевину, яку тільки вгледить. А на те, що вже придбав, потім навіть не гляне. Отож я й порадив невістці відвезти частину мотлоху назад на той самий аукціон і любенько спекатись його. А гроші відкласти й згодом купити щось корисніше.

План був добрий. Я найняв биндюжника і, коли брат по обіді пішов до крамниці, сам поперевозив на Фронтстріт весь той непотріб — до вечора в хаті вже нічого не було. Невістці наче камінь із серця звалився. Коли о десятій годині, як звикле, вернувся додому брат у дуже гарному гуморі, вона ще й пригостила його чудовим пуншем. Я спитав брата, чого він такий веселий. Брат не захотів сказати, и вранці о шостій подався в місто і, що б ти і гадав, привіз на трьох підводах? Весь той мотлох, що я напередодні ввечері спровадив на аукціон. Жодної речі не лишив, та ще й вихвалявся, що зробив добрий гендель.

— Гарно, дядьку. Навіть чудово — якби тільки то була правда.

— Ох ти ж шалапуте, та коли ж я тобі брехав? Ніколи! І взагалі, як я тобі щось розповідаю, то нічого щирити зуби і розтягати рота від вуха до вуха. Чув?

— Не ображайтесь, дядечку, я вірю кожному вашому слову. Але гляньте-но, що то рудіє? Он там, між шовковицею й дубом!

— Де? А, бачу… то олень. Якби це тут був Асоваум з рушницею, то міг би любенько застрілити його. За деревами до оленя сміливо можна підійти на п'ятдесят-шістдесят кроків.

— І де той Асоваум дівся? — мовив юнак і нетерпляче підвівся в сідлі й озирнувся на дорогу, наче сподівався побачити там індіянина. — Завернув раптом у ліс — я думав, що він угледів якусь дичину. Хтозна, що його туди приманило. А як же звідси гарно можна було б вистрілити! Шкода, що я не взяв рушниці.

Тим часом вони під'їхали зовсім близько до оленя. Той лизав сіль у соляниці, що їх було повно на обох берегах Фурш-ля-Фев, а надто на північному, і, либонь, навіть гадки не мав про близьку небезпеку.

— Де той індіянин справді застряв? — тихо спитав Гарпер, насилу тамуючи мисливську гарячку. — Я бачу, що до цієї дурної звірини можна підкрастися на п'ять кроків і вона нічого не помітить.

— А ви, дядьку, сховайтесь он за те дерево, буде певніше, — прошепотів юнак.

— Що ти мелеш, хлопче! Думаєш, я отак у святковій одежі подамся в ліс лякати невинну тварину? І гадки не маю!

Але таки зліз з коня, що слухняно став наче вкопаний, і почав скрадатися до оленя — певне, тільки подивитися, як той тікатиме, коли нарешті почує так близько людину. Та олень, видко, нічого не чув, бо стояв проти вітру; він тільки підвів голову, потягнувся й знову заходився коло своїх ласощів.

Вільям Браун, чи Біл, як його коротко звав дядько, напружено стежив за твариною. Дядько був уже за якихось десять кроків від оленя. Тут він на хвильку спинився, обернувся до небожа й кумедно вискалив зуби, наче хотів сказати: «Ну, Біле, хіба я не молодець?» Так він стояв кілька секунд: чи то був здивований чудною безтурботністю молодого оленя, чи не зважувався стати чистими черевиками в болото, бо там починалася соляниця, і струмочок, що тік глинястим грунтом, був геть стоптаний лісовою звіриною. Нарешті мисливський запал переміг; Гарпер, мабуть, аж тепер повірив, що й справді зможе піймати дичину. Не думаючи більше, він обережно ступив у плинне місиво. Все ближче й ближче підкрадався він до оленя. Браун підвівся в сідлі й затамував подих. У Гарпера серце так колотилося, що, як він потім розповідав сто разів, його весь час проймав страх: чи не почує олень? Аж ось той підвів голову і вгледів зовсім близько білу постать. Та не встиг він навіть здригнутись, як хоробрий товстун кинувся вперед і схопив його за задні ноги саме ту мить, коли наляканий олень метнувся вгору, щоб одним стрибком утекти від небезпечного сусіди. Однак було вже пізно. Мисливець учепився в оленя наче залізними кліщами. Проте олень ще раз відчайдушно рвонувся, і Гарпер на весь зріст ляпнув у болото, марно намагаючись хоч голову вистромити з тої брудної купелі.

Попередня
-= 5 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!