Слава ЗСУ!

— Я, власне, не дуже їх звинувачую, — мовив Джонсон. — Але що з собакою? Він уже кілька хвилин так кумедно задирає писок. Може, хтось іде?

— Ні, немає нікого, — відказав Котон, позираючи збоку на пса, що знову вже заспокоївся. — То він, мабуть, зачув індика. Я думаю, що ми з допомогою Еткінса, який кращого місця на житло й не міг би собі вибрати, всіх їх ошукаємо, навіть коли вони матимуть за ватажка того дурня Гіскота.

— Гіскот їхній ватажок? — здригнувся Раусон.

— Еге ж, принаймні Гарпер мені так казав.

— Це будуть останні коні, що їх ми вкрадемо у сусідстві, — задумливо пробурмотів Раусон. — Бо стає надто небезпечно. А потім, мабуть, треба нам перебиратися на Міссурі. Так, — сказав він голосно, — я знайшов іншу раду. Ми не поженемо коней просто на острів, бо можуть напасти на наш слід, і тоді ми наразимо на небезпеку не тільки себе, а й людей з річки. Отже, на нас за якісь півмилі вище, де починається водоспад, чекатиме Госвелів човен. Я надумав, як нам з того місця любесенько обдурити переслідувачів, а самим спокійно податися далі. Я хочу навести їх на фальшивий слід, а це можна зробити тільки на річці. Хай я не буду Раусон, коли не доможуся свого!

— Ох, яка страшна присяга! — глузливо мовив Котон. — За кілька тижнів ви, може, бозна-що віддали б, аби тільки не зватися^ Раусоном. Краще заприсягнімося не зрадити один одного навіть у найтяжчій біді.

— Кривава смерть тому, хто стане зрадником! — вигукнув Вестон і вихопив з піхов широкого ножа.

— Страшна присяга, — сказав Джонсон, — але я пристаю до неї.

— Я теж, — озвався Раусон, — хоч сподіваюся, що не треба буде присяги, аби міцно триматися один одного: досі нас в'язала власна вигода, а вона певніша, аніж присяга чи порука. Правда, як у нас має щось змінитися, то я волів би опинитися… в Техасі. Ну, тепер давайте розходитись. Бувайте здорові!

Раусон ступив у гущавину, і віття зімкнулося за ним.

Котон якусь хвилину дивився в тому напрямі, потім мовчки взяв на плечі рушницю й хотів був і собі рушати.

— Ви не дуже довіряєте Раусонові? — спитав Джонсон, пильно дивлячись на нього.

Котон зупинився, допитливо зиркнув на свого супутника, а тоді рішуче мовив:

— Ні! Щиро казати, ні! Людина, що навіть найбільшу образу приймає з ласкавою усмішкою, не може викликати довіру. Та поки йдеться про його власну користь, на Раусона, думаю, можна покластися; йому немає ніякої вигоди зраджувати нас, бо ж за мою голову ще не призначено ціни. Ха-ха-ха, ті чорнильні душі хочуть спіймати Котона в лісі! Ні, вони мене так сплоха не візьмуть, хіба що зрадою.

— Ви надто поганої думки про Раусона, — заспокійливо сказав Джонсон. — Звичайно, він має свої вади. Але ж ми всі їх маємо.

Однак він людина вірна, і я певен, що регуляторам довелося б добре помучити його, аби видерти з нього бодай імена його друзів.

— Я знаю, що ви хочете як краще, — відповів Котон, — і на вас можна покластися в біді. Ну, хай вам щастить. Післязавтра вранці ми зустрінемося тут знову, а як уже матимем у кишені кількасот доларів, то почуватимемся бадьоріше й певніше. Але час не жде. До швидкого й щасливого побачення.

Змовники подалися кожен у свій бік. Котон і Вестон рушили разом на берег річки, а Джонсон повернув на північ, перейшов вибоїсту дорогу й зник між стрімкими лісистими горбами.

На галявці, де збиралися «перепродувачі коней», як вони себе називали, було тихо й порожньо. Мабуть, із чверть години ніщо не порушувало тієї тиші, крім писку білок і веселого скрекоту сойок. Аж ось із кущів, ані шелеснувши, як тінь, з'явилась темна постать індіянина.

Індіянин обережно прислухався, потім, втупивши очі в землю, нечутно вийшов на галявину. Нараз йому, видно, впали в око численні сліди, бо він зупинився й пильно озирнувся на всі боки. Найуважніше придивлявся він до місця, де лежав собака, потім обійшов навкруг галявину, наче хотів порахувати, скільки з неї вело слідів.

Він мав дужу, гарну поставу, той червоношкірий син Америки. Тонка бавовняна мисливська сорочка, строката і в багатьох місцях подерта колючками, ледь прикривала його широкі рамена й жилаві руки. Підперезаний мін був шкуратяним поясом, що на ньому висів маленький томагавк і, за звичаєм білих, широкий ніж; на ногах мав темні камаші із закотами дюймів зо два завширшки, а на шиї — велику, схожу на щит срібну пластину, на якій був вирізьблений олень.

Голова в індіянина була непокрита, довге чорне волосся спадало аж на плечі. За плечима висіла звичайна американська рушниця.

Він довго роздивлявся сліди, потім випростався, ще раз глянув навкруг допитливим оком і зник у гущавині.