Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > На дикому Заході

— Не треба було його пускати, — мовив Джонсон і знову став неспокійно ходити по хаті. — Не вірю я цьому шмаркачеві.

— На нього можна покластися, — заперечив Котон. — Я його знаю. Він нікого не зрадить. Є інші люди, яким я не довіряю.

— Ви маєте на увазі Раусона?

— Так!

— Уже зовсім темно, — мовив раптом Джонсон. — Я піду, але… не знаю… я волів би рушницю.

— Таки хочете взяти її?

— Візьму й рушницю, й лука. Спочатку спробую отруту, а якщо стріла не доконає його, то доконає куля.

— А ви певні, що підкрадетесь до нього нечутно?

— Якщо він отаборився там, де я думаю, то певен, — відповів Джонсон і взув легенькі м'які мокасини.

— Ну, коли вже зважились, то принаймні не схибте.

— Не бійтеся. Хай тільки я до нього підійду на постріл, то він уже буде мій. До того ж там таке дике місце, що йому допомоги нема звідки чекати. А ви де будете?

— Тут. Я тим часом зварю доброї варенухи, щоб вам було чим зігрітися, як повернетеся. Значить, Гіскот…

— Мовчіть про те, що вже минулося, а краще готуйте трунок. Так буде більше користі.

— Тільки не баріться! — гукнув навздогінці йому Котон.

— Та вже не сяду з ним балакати, будьте певні, — відповів Джонсон, хряснув дверима і нечутно, але швидкою ходою подався лісом до гірського кряжу, де Вестон начебто помітив індіянинову ватру.

Ніч була темна, хоч в око стрель. Жодна зірка не прозирала крізь густі хмари на небі. Глухо й моторошно шуміли вершини могутніх смерек. На горах, що були за вододіл між Фурш-ля-Фев та Меймілом, тужно вив якийсь самітний вовк, йому глузливо відповідала сова з густої смереки, де вона сховалася, відчуваючи близьку громовицю. І звір, і людина шукали захистку, тільки вбивцю не лякала та буря, що дедалі шаленіше налітала на ліс. Навпаки, що дужче завивав вітер, то завзятіше й упертіше поблискували його очі. Бо в таку бурю йому було найлегше доконати свій кривавий задум. Дерева так шуміли, що за тим шумом нічого не було чути. Тож він непомітно підповзе до індіянина, що, напевне, в таку негоду шукатиме захистку під навислою скелею.

Джонсон обережно йшов уздовж яру. Вістря затруєних стріл він щільно обв'язав вовняною шматиною, щоб, часом, не поранитися самому. В лівій руці він тримав свою зброю, а правою намацував, куди йти. Так він підіймався вище й вище. Нарешті досяг повалених смерек і розгледів на протилежному боці ту скелю, під якою мв отаборитися індіянин. Джонсон проліз попід стовбурами, поклав рушницю вбік, щоб легше було повзти, й поплазував, мов змія, до прискалка, який відділяв його від жертви.

Нарешті! Там, біля вогню, лежав індіянин. Він і гадки не мав про ворога, що важив на його життя отрутою й кулею. Спершись на праву руку, він задумливо дивився на миготливе полум'я, його зброя лежала збоку.

Джонсон пильно приглядався до Асоваума, вибираючи місце, куди пустити смертельну стрілу. Від нього до індіянина було тепер не більше як десять кроків. Проте йому заважала ковдра, що її Асоваум накинув, аби захиститися від скісного дощу. Видно було тільки голову та праву руку. Якби Джонсон був захопив замість лука рушницю, то тепер не зволікав би ані хвилини. А так він боявся, що стріла не проб'є ковдру або сприсне вбік, і з неї зітреться отрута, а ризикувати він не хотів.

Крім того, Джонсон мав страх перед дужим ворогом, що, поранений, зміг би ще, мабуть, наздогнати його й спробувати томагавком, чи міцний у нього череп.

Джонсон подався трохи праворуч. Він хотів перебратися до товстого береста, що ріс на схилі; звідти він міг уже напевне влучити в груди індіянинові.

Спалахнула перша блискавка і осяяла вс навкруги блідим примарним світлом. Наступну мить знову запала непроглядна пітьма. Джонсон хотів схопитися й швидко проскочити до береста, аж зненацька з-під руки в нього зірвався й покотився на дно яру камінь, що досі тримався під коренем дуба. Джонсон припав до землі й завмер. Нарешті підвів голову й глянув на індіянина. Чи той почув щось?

Сторожке індіянинове вухо зауважило той шурхіт. Напружено дослухаючись, він підвів голову над ковдрою й озирнувся навколо. Може, він щось помітив у відблиску ватри? Але ж Джонсон лежав за дубом, не міг же Асоваум його вгледіти. Нараз блискавка знову осяяла яр, і вбивця злякано зіщулився. Але й індіянина, мабуть, засліпило світло, бо він швидко затулив очі рукою й наче знову ліг і заспокоївся.

Джонсон ще якусь мить дивився на нього, потім відповз кроків на п'ять назад. Там би його індіянин навіть удень не побачив. Джонсон звернув праворуч і сховався за берестом.

Тепер індіянинів захисток був перед ним як на долоні. Вбивця нишком звів лука, поклав на тятиву смертельну стрілу й націлився. Та враз скрикнув, охоплений жахом. Місце біля ватри було порожнє. Асоваум зник.

Попередня
-= 61 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!