Слава ЗСУ!

 Намальована помста

І

Здавалося б перший курс, лише сімнадцять років, а на свою першу пару з живопису вона нагло увірвалася, демонстративно запізнившись на сім хвилин. Та не лише це мало привернути його увагу. Промайнувши яскравою строкатою плямою перед його очима, вона не захотіла так просто зникати з-перед них – всілася за першу парту і, відклавши футляр, в якому були завжди готові до розгляду пейзажі, портрети, ескізи (мовляв, ти і на це маєш звернути увагу!), поволі почала звільняти тендітну шийку від довжелезного шарфика.

Усю пару (хоч та була вступна, а відтак нудна) вона не зводила з нього очей, аби випадково не пропустити повз себе його бісики. Адже ж не помили-лася, усе зробила правильно, і зі стратегією не прогадала – повівся як мале цуценя. Поки говорив, крадькома позирав то на кольорові пасма у її волоссі, то на звабливі плечі, яким ніяк не вдавалося заховатися під стильно розтягненим светром.

Зупинятися, коли все йде за планом, – суперечить будь-якій логіці. А вона і не збиралася: мала чітку мету і готова була на все для її досягнення. А цей під-старкуватий викладач міг би їй посприяти. Та як тільки він побачить її малюн-ки – помітить в ній божу іскру – одразу ж захоче показати свою знахідку всень-кому світові. А саме на це вона й розраховувала.

Тому (за логікою) наступні її дії: обмотуючись шарфиком, затриматися в аудиторії, аж поки вони не залишаться лишень удвох. А далі справа за ним.

— То Ви запізнилися на мою пару, бо маєте шкідливу звичку довго зби-ратись?!

ІІ

Аудиторія була заповнена малювальниками. Усі штовхалися, сперечалися та кричали, щоб хоч десь прилаштувати свій мольберт. І не дарма, бо ж місця було настільки мало, що ніжки деяких мольбертів визирали з відчинених две-рей. Саме їх вона побачила, простуючи коридором.

Хоча пара вже почалася, вона не поспішала. Поволі зайшла і вже приго-тувалася до штовханини, як її помітив викладач.

— Розступіться! Посуньте мольберти. Нехай і Ліля поставить свій.

У стандартному колективі улюбленців відверто зневажають. А самі улюб-ленці таємно зневажають своїх покровителів, коли ті виказують прихильність до них на публіці. Але вона навіть не намагалася приховати своє задоволення такою його реакцією: гордо пропихалася поміж одногрупниками та старанно напружувала мімічні м’язи.

Він цілу пару не відходив від її “полотна”. Він обділив увагою решту гру-пи, навіть тих (!), хто зубами виривав право знаходитися в межах його поля зору. І байдуже, що хтось щось там собі подумає, так би мовити, негативне. Байдуже, що хтось потім дивитиметься на неї “трішки” скоса. Вона йде до своєї мети. А ціль, як відомо, виправдовує засоби!..

Звісно без друзів, а точніше серед ворогів, у групі буде важко. Ні з ким не попліткуєш на перерві, бо ж сама будеш об’єктом усіх пліток. Ні з ким не по-фліртуєш, бо ж який студент підійде до тебе, почувши оті плітки!

Та поки вона цим не дуже переймалася. Залишившись одна, просто діста-вала звичайненький альбом для малювання, й починала дряпати у ньому руч-кою, щоб різкими темними рисками відтворити свій внутрішній стан. В кінце-вому результаті, завжди чомусь виходило похмуре, розпачливе, передгрозове небо...

Цього разу знову вимальовувалася повнощока, насуплена хмарина, яка ось-ось відпустить усі свої емоції за дощем... Насправді ж, Лілю саму дратували такі малюнки (але вони виникали якось несвідомо, неконтрольовано), і вона вже збиралася вирвати захмарену сторінку, як до неї підсіла одногрупниця.

— Вийшло якось депресивно...

— Та це так... безглуздя! – Ліля швиденько схопила альбом і заховала його у рюкзачку.

— Я помітила: в тебе непогано виходять пейзажі.

— Іван Петрович також так вважає.

— Іван Петрович... То в тебе з ним?..

— Ні... Що ти таке кажеш?! Просто... Йому, мабуть, подобається, як я малюю. І все.

— Ти була б обережнішою. В мене подруга тут навчається – таке про нього розповідала...

— Та це все чиїсь побрехеньки... – Ліля спробувала зробити вигляд, що її це ані трохи не зацікавило.

— Ну, як знаєш. Але май на увазі...

Одногрупниця підвелася й пішла у напрямку величезного скупчення дів-чат, які жартували, дуркували і просто галасували...

ІІІ

Наступного дня після його пари вона вже збиралася вийти з аудиторії, але він затримав її.

— Вам не здається, що зараз чудова пора – краєвиди самі просяться на папір?

— Так. Я також люблю осінь.

— То може поїдемо на природу – помалюємо разом!

— Я... навіть не знаю... – “несподівана” пропозиція змусила її пригадати слова одногрупниці. Та він наполіг на своєму.

Поки Іван Петрович клав мольберти, фарби та ватмани на заднє сидіння авто, вона переконувала себе, що все буде добре. Вона ж уміє контролювати будь-яку ситуацію. Тим більше, йому за п’ятдесят. Що може такого страшного трапитися?!

Дорогою вона ледь відповідала на його запитання, а про якусь змістовну розмову годі було й думати: її голос настільки тремтів, що слова (а з ними й думки) обривалися на перших же звуках.

Вони їхали за місто, а куди саме Ліля і не здогадувалася.

Нарешті Іван Петрович зупинив машину посеред величезної галявини, яка ніжно тулилася до лісового масиву. З-за дерев ледь визирало сонце, злегка забарвлюючи продовгуваті хмарини в золото.