Слава ЗСУ!

Ліля вийшла з авто й почала ретельно роздивлятися навкруг себе, шука-ючи порятунку серед байдужого спокою дерев. Погляд полетів вище... На мить здалося, що мирна тяглість сутінкового неба не дозволить розпачу ввірватися у її душу. Та це лише здалося.

Хоч природа не чарувала своєю осінньою агонією, Ліля ще раз оглянула усе довкола, щоб нарешті віднайти те, що можна було б зафіксувати на папері, який Іван Петрович уже прилаштував до мольбертів. Лише зараз вона помітила, що поряд з мольбертами розстелолося барвисте покривало і що на ньому Іван Петрович акуратно порозкладав фрукти, цукерки та пляшечку вина.

То він непогано підготувався. То... в неї немає вибору...

Добре. Адже ж так ідуть до мети!!!

Тільки б пошвидше усе закінчилося.

— Лілечко, сідай. Я так думаю, спочатку поговоримо, а вже потім і пома-люємо.

Ліля погодилася. З того моменту, як сіла, її очі не пропустили жодного його руху: відкоркував пляшку, налив їй більше, мовляв, він за кермом, турбот-ливо підсунув ближче до неї цукерки, чомусь із лікерною начинкою. Її налякана уява кожен такий рух вихоплювала із загальної картини природи, мольбертів, фарб, і надавала їм єдиного цільового спрямування.

А потім їй стало байдуже – вино, цукерки зробили своє.

А потім це помітив він.

IV

— Шкода, помалювати не вдалося... – Іван Петрович поклав мольберти назад в авто. – Збирайся, Лілечко. Поглянь: сонце вже майже сіло.

Ні, воно не сіло... Впало разом із нею! На дно усіх можливих горизонтів. Усіх, що потім знову і знову будуть мовчазно спостерігати за його гріхопадін-ням, та не зупинять... не зможуть...

Просто вона сильна – її це не зупинить!

Досі Ліля сиділа, обгорнувши коліна руками. Та переконаність у власній силі змусила її якнайшвидше одягнутися й сховатися в авто від розчервонілого (після побаченого) небокраю.

За її вказівками Іван Петрович довіз Лілю додому. На прощання пробур-мотів щось там про секрет і чмокнув у щічку.

Вже вдома вона спробувала просковзнути повз маму, але та все ж її помітила:

— Ліля, ти чого так пізно!

— Та... заговорилася з одногрупницями...

— Їсти не хочеш?

— Ні. Втомилась – піду спати.

Останні слова Лілі не встигли протиснутися крізь двері її кімнати, тому мама їх не розчула. Але перепитувати не стала. Усе зрозуміла... Хоч насправді – не все.

Поки Ліля намацувала в темряві шлях до ліжка, трималася. А коли відчула біля обличчя подружку, стримувати сльози була вже не в змозі.

Ридала, як ніколи. Навіть в дитинстві, розбивши обидва коліна, не так плакала. Тоді намагалася терпіти біль. Але зараз він інший. Не той, який можна ігнорувати; не той, що з часом мине сам; не той...

V

Десь два тижні вона не відвідувала його пари, а тут з’явилася. Він ледь приховував свою радість. Рахував хвилиночки до кінця, щоб залишитися з нею наодинці. Однак вперто оминав її мольберт, бо ж усвідомлював, що, як тільки підійде до неї (щоб допомогти з малюванням), не втримається: притисне до себе, полонить в міцних обіймах, і цілуватиме, цілуватиме, цілуватиме.

Отак от цілу пару він чекав, сподівався, плекав надії. Але по її закінченні, коли вся група поспішила геть, Ліля вийшла одна з перших. Іван Петрович відчув, як смуток невеличкими хвильками почав напливати на його душу. На-віть не спробував йому протистояти. У глибокій задумі він поплентався до мольберту Лілі, ніби там можна було віднайти хоч якісь пояснення. Та він знайшов там набагато більше.

Цілу пару Ліля виводила на папері чорною-чорною фарбою напис: “Ти мене зламав – і маєш за це заплатити!”

Він не повірив, що оце написало те дівча, яке колись (на першій парі) дивилося на нього з замилуванням, яке нещодавно тремтіло в його обіймах, яке він зараз ще може наздогнати й про все розпитати. Іван Петрович стрімголов кинувся з аудиторії і вже хотів мчати далі, як в коридорі його зустріли здиво-вані очі студентів. Один, коли помітив, що викладач дивиться саме на нього, демонстративно перевів погляд на стіну. Іван Петрович – за ним.

Стіни коридору були завішені малюнками, які вдень і вночі впродовж двох тижнів створювала зболіла душа Лілі... Малюнки, усі як один повторюва-ли пристрасний епізод. Завдяки майстерності юної художниці, здогадатися, хто ті двоє “закоханих” на полотні було неважко. Портрети, мальовані ніби з нату-ри, чітко засвідчували участь Івана Петровича та молоденької студенки-першо-курсниці. Щоб передати усю палітру почуттів коханців, Ліля додала, як фон, розжарене, розтривожене, роз’ятрене небо: різкі, темні смуги нещадно рвали рожеву ніжність призахідного сонця.

І таких малюнків було десятки, стіни вздовж коридору виставляли на показ таємницю, яку так хотів приховати Іван Петрович. Він раптом розізлився на те дівча, яке... отак вчинило, і кинувся нищити ганебні полотна, Зривав їх одне за одним, і навіть не помічав спостерігачів (які просто не пробачили б собі, якби таке пропустили). Але один був би й радий цього не бачити, однак саме для нього Ліля затіяла виставку.

Нарешті Іван Петрович дістався останнього полотна – зірвав і його. Важко дихаючи, він розвернувся до глядачів. Збентежений і одночасно лютий погляд довго ковзав серед натовпу, поки його увагу не привернув той один – ректор.