Слава ЗСУ!

АКТ ВТОРОЙ

Внутренность простой хаты, опрятно убранной. На столе горят свечи. Хозяйка прибирает около печки.

Хозяйка. Господи, Господи! Як подумаєш, коли ще ми діву­вали, зачуєш де-небудь вечерниці, так аж тини тріщать; а тепер... От скоро і треті півні заспівають, а вечерниці ще й не зачинались. Нехай воно хоч і свято, звісно - коляду­ють, а все-таки час би. Ні, що не кажи, а світ перемінився. Хоть би і запорожці... Ну, які вони запорожці? Тьфу на їх хисть, та й годі! Чи такі були попереду? Як налетять, було, з своєї Січі, так що твої орли-соколи! Було, як схопить тебе котрий, так до землі не допустить, так і носить... Ой-ой-ой! Куди то все дівалось?.. (Покачавши грустно головой, поет.)

Зоря з місяцем над долиною Пострічалася; Дожидалася до білої зорі, Не діждалася; Я додому прийшла, гірко плакала, Не молилася, - Нерозумная, неутішная, Положилася. Ой не спала ж я, все верзлась мені Нічка темная, І вишневий сад, очі карії, Брови чорнії. На зорі-зорі я прочнулася І сказала так: За Дунай-ріку чорнобривий твій На гнідім коні Полетів орлом!.. Я все плакала, Все сміялася. І додому козаки, з-за Дунай-ріки, Заверталися. Не вернувся мій... Молоді літа За що трачу я? Зоря з місяцем пострічалася - І заплачу я.

Точнісінько моя доля! Неначе сю пісню про мене зложили. Де мої молоді літа? І сліду нема, мов поверх води по­пли­ли. (Помолчав.) Що ж се справді ніхто не йде? А вже ме­ні ся навіжена Стеха! Пішла за дівками та десь і застряла з козаками. І звела ж їх нечиста мати докупи! Нехай би сей Кичатий був парубок, а то ж уже старий чоловік... Не взяв би він собі в ключниці не молоду, а розумну, вірну, дотепну до всякого діла та стареньку! А то... як та дзиґа, так і снує. Як то він дочку свою ще пристроїть? Бач, у полковниці лізе! Чи довго ж то вона буде любуватися його лисиною замість ясного місяця? Ох, ох! старі, старі! Сидіть би вам тіль­ко на печі та жувать калачі; так ні, давай їм жінку, та ще молоду. Як же бак, чи не так!.. От Стодоля молодець! Я його знаю, він протопче стежку через полковничий садок. Та й дурний би був, коли б не протоптав. Про себе скажу, що... теє... хтось іде!.. Зараз, зараз! Насилу! (Отворяет дверь.)

Входят Назар и Игнат.

Хозяйка. Свят, свят, свят! Відкіля се, якою дорогою, яким вітром, яким шляхом занесло вас у мою хату?

Гнат. Не питайся, голубко, стара будеш, хоч се, призна­ть­ся, і не пристало твоїй пиці. Чого ж ти так насупилась?

Хозяйка. Сідайте, будьте ласкаві, сідайте!

Гнат. Ну годі ж, не сердься. Мало чого з язика не спливе! Невже треба переймать, що поверх води пливе? У тебе сьогодні вечерниці?

Хозяйка. Хіба ж наші вечерниці для вас? Ви так тілько прийшли - посміяться.

Гнат. Так-таки і посміємося, коли буде весело.

Хозяйка (глядя на Назара). Буде весело, та не всім.

Гнат. Ну, се вже опісля побачимо. А поки - ке нам чого-не­будь такого, для чого чарки роблять, та й зубам пошукай роботи. Проклятий скряга і повечеряти не дав. Ну, чого ж ти рот роззявила? Мерщій!

Хозяйка. Зараз. (Отходя.) Бідненький Назар! (Достает с полки флягу с вином и закуску и ставит на стол.)

Назар печально смотрит на Игната.

Гнат (к хозяйке). Тепер же знаєш що? Візьми мітлу та ме­ти, виясни хорошенько місяць: бач, як насупило! А ми тим часом побалакаєм, що треба.

Хозяйка. Що се, Бог з вами! Хіба я відьма?

Гнат. Я так, навмання сказав. Заткни пальці в уха. Чи вто­ропала?

Хозяйка. А!.. ви хочете нишком побалакати. Добре, я піду по Стеху. (Надевает свиту и уходит.)

Гнат (посмотрев ей вслед). Пішла. Ну, що ж дивишся на мене, мов не пізнаєш?