знайди книгу для душі...
Назар. Тепер би й рідного батька не пізнав.
Гнат. Розумні люде усе так роблять: і в хоромах, як у хаті мужик. (Наливает рюмку и подносит.) Не хочеш? Як хочеш! А я совітував би чарочку-другу адамових слізок, як казав, було, отець економ. Не забув Братський монастир?
Назар. Ні, скажи лучче, нащо ти мене повів сюди?
Гнат. На те, щоб побалакати з тобою як з козаком, а не з бабою. За козацьку волю і розум! (Выпивает.)
Назар. Щасливий ти чоловік!
Гнат. Ти щасливіший мене.
Назар. О, якби ти посидів у моїй шкурі! Ходім, Ігнате, мені тут душно.
Гнат. Стривай, ще рано. Подивимся, як люде добрі веселяться, та посовітуємся, куди йти.
Назар. Мені одно, куди не поведеш.
Гнат. Ти вп’ять баба. Чи пристали ж козаку такі речі?
Назар. Гірко мені, Гнате! Ти смієшся, а в мене печінки верне. Хіба ж моє горе смішить тебе?
Гнат. Смішить.
Назар. А я думав - ти добрий чоловік.
Гнат. А я думав - ти козак, а ти, бачу, баба. Ну, скажи мені, чого ти дурієш? Де твій розум? Чи стоїть же жінка, хоч би вона була дочка німецького цезаря, чи стоїть вона такого дорогого добра, як чоловічий розум?
Назар. Стоїть.
Гнат. Брехня! Ти знаєш, в яку ціну поставив цар Соломон золотий плуг? Він каже, що при нужді шматок хліба дорожче золота. А я скажу: чарка горілки козаку миліша усіх жінок на світі.
Назар. Ти мене, Ігнате, морочиш, а мені тепер треба щирого друга.
Гнат. Добре. Я він і єсть, бо кажу правду. А коли хочеш, то й брехать почну для тебе. Все, що хочеш.
Назар. Не смійся, а ділом кажи, що робить мені. Тобі можна і говорить, і думать.
Гнат. Ось що. Перш усього випий горілки. Вона і без мене наведе тебе на розум. (Наливает рюмку.) Чи не забув ще ти, як розумно розсужда латинський віршник... як пак його... ну, той, за якого мене в Братстві випарили різками, як отець ректор піймав у мене за халявою його мудрі вірші. Він каже: «Дурниця все, опріч горілки, а іноді і жінка під руку». Оце так! (Выпивает.)
Назар (презрительно). Бідний ти, сердешний чоловік! Я думав, що в тебе хоч крихта є добра, а в тебе нема й того, що має й скотина. О, якби ти зміг заглянуть сюди (указывает на сердце), куди сам Бог не загляда! Та ні! Може, ти тільки морочиш мене; може, ти тільки так кажеш. Друг ти мій добрий, вірний мій, ти ж таки плакав коли-небудь: плач зо мною тепер; хоч прикинься, та плач. Не муч мене: в мене від горя серце рветься! Нехай вже ті сміються, що живуть у пеклі: їм любо; а ти ж таки чоловік. (С участием смотрит на него.)
Гнат. Так, я чоловік, а ти й справді баба; ще раз тобі скажу: казна за чим вбиваєшся.
Назар. Нема у тебе серця, камінь ти!
Гнат. Як хочеш, так і думай, а я нещасніший од тебе, нещасніший од твоєї собаки: вона лащиться до тебе, а ти її кохаєш; а я?.. І я, дурний, колись любив і к гадинам-жінкам ласкався, ридав гарячими сльозами, рад був і жизнь оддать за них... І що із того? Чи хочеш знати?
Назар. Не треба, не хочу, не говори! У тебе нема Бога в серці.
Гнат. А був колись, та мохом серце обросло, як той гнилий нікчемний пень дубовий. Прийде і твоя пора, все згадаєш. (Ласково.) Годі ж тобі, годі! Не дивись так хмарно: далебі не полегша. Дурниця все: і товариство, і любов - цур їм! Нема їх на світі. Одні дурні і діти вірять латинським віршам. А лучче поговорим о ділі, а тим часом налетять сороки чорноброві, вип’єм, пожартуєм і, вір мені, - вся дур із голови вилетить. Я се знаю: мене лихо навчило.
Назар (вставая из-за стола). Та і я ізвідав горе, та нічому не навчився; тебе ж не хочу слухати: ти зліший дявола. (Хочет идти.)
Гнат. Куди ж ти?
Назар. З тобою холодно, піду у пекло погріться.
Гнат. Стривай, ти сам не знайдеш. Я шлях тобі покажу.
Назар. Найду й сам.
Гнат (удерживает его). Ти і справді хочеш іти? Скажений, ти з глузду з’їхав!
Назар. Я нікому не дам себе в обиду і дурного совіту не послухаю. Пусти мене.
Гнат. Насилу прочунявся. Та куди ж ти, навіжений?
Назар (вспыльчиво). Мовчи, а то тут тобі і амінь.