Слава ЗСУ!

Був чудовий день, сонце хилилось до заходу, коли він скінчив свою роботу й сів відпочити. Думалось йому про всяке, а найбільше про ті розмови, що кружляли по селу. Він ліг горілиць на червонясто-бурий ялівець, заклав руки під голову й задивився в небо, що яскраво синіло крізь густе віття дерев. Зелене листя й глиця розливалися по ньому мерехтливим потоком, а темне гілля відбивалось химерним візерунком. Коли вітер відхиляв якийсь листок, через отвір прозирав клаптик небесної блакиті, а там, де верхів’я дерев не торкалося одне одного, вона лилася широкою річкою з покрученими звивистими берегами. Ця картина так заполонила Турб’єрна, що прогнала йому з голови всі інші думки.

... Береза тисячею очей усміхалась ялині, а мовчазна, пихата сосна сердито наїжачувала голки, бо повітря дедалі теплішало, молоді деревця прокидалися від сну, гналися вгору і своїм свіжим листям лоскотали їй у носі.

— Цікаво, де ви були взимку? — питала сосна, обмахуючись гіллям, і від нестерпної спеки пітніла живицею. — Це вже казна-що! Така далека північ і така спекота! Тьху!

Одна стара сива сосна поблизу здіймалася над усіма деревами, а однаково могла опустити лапату гілляку майже прямовисно донизу й посмикати за чуба зухвалого кленка — так грізно, що в нього зі страху починали тремтіти жижки. В тієї грубезної сосни люди весь час обрубували гілля, поки їй набридло і вона погналася вгору так, що тоненька ялинка поряд із нею злякано спитала, чи вона, бува, не забула про зимові вітри.

— Чи я про них не забула? — перепитала сосна і з допомогою північного вітру так відшмагала ялинку по вухах, що та мало не вклякла.

Понура велетенська сосна міцно вчепилася в землю, її пальці виглядали з моху на шість ліктів від стовбура і ще й там були грубші за стовбур верби від самого низу, де він був найгрубший, про що верба засоромлено прошепотіла ввечері хмелеві, який закохано повився навколо неї. Густо вкрита голками сосна відчувала свою силу і, коли приходили люди, махала на вітрі гіллям, немов казала:

— Обрубайте мене, якщо досягнете!

— Ні, вони не досягнуть! — сказав орел і зласкавився сісти на сосну. Він з гідністю склав крила й заходився зчищати з пір’я кров якогось нікчемного ягняти. — Мабуть, запрошу свою королеву оселитися тут, серед твого гілля. Їй треба знести кілька яєць, — додав він тихіше, дивлячись на свої голі ноги, і раптом зніяковів, бо його заполонили солодкі спогади про ті весняні дні, коли він п’янів від першого сонячного тепла.

Та скоро він знов підняв голову і глянув з-під навислих брів на темні скелі, чи не летить звідти його королева, адже їй важко носити яйце, треба його десь знести. Орел знявся вгору, скоро сосна побачила високо в чистій блакиті неба врівні з найвищими гірськими вершинами подружжя орлів, що ширяло там, обмірковуючи свої хатні справи. І сосна, ніде правди діти, трохи занепокоїлась, бо хоч як вона пишалася собою, а ще більше було б чого пишатися, якби її віття заколисувало орлину родину. Та ось орел з орлицею завернули в бік сосни й сіли просто на неї. Не гаючи часу на розмови, вони заходилися зносити хмиз на гніздо. А сосна ще ширше розгорнула гілля — адже тепер уже ніхто не стане на нього важитися.

Невдовзі весь ліс зашелестів про те, якої шани доскочила стара сосна. Над озерцем, віддзеркалюючись у воді, стояла гарненька берізка. Вона вважала, що має право чекати взаємності від попелястого чабаника, бо він не раз дрімав після обіду на її вітах. Вона огортала його пахощами своїх сережок, приклеювала дрібних комашок до листочків, щоб чабаникові легше було їх ловити, а в спеку навіть звивала для нього з гіллячок піддашок, покритий зеленим листям. І чабаник справді хотів уже оселитися тут на літо, аж ось на тобі — на сосні розташувався орел! Лихо, та й годі. Бідолаха побачив, що йому доведеться шукати нового житла. Він прощебетав березі зворушливу прощальну пісню, але тихенько, щоб не почув страшний сусід.

Стривожилася і зграйка горобців у вільшині. Вони вели таке розпусне, галасливе життя, що дрізд на ясені недалеко від них ніколи не міг вчасно заснути і не раз лаяв їх, аж ліс шумів. Поважний дятел із сусіднього дерева, бувало, так реготав, коли чув його лайку, що якось мало не впав на землю. Та ось на сосні з’явилися орли і дрізд, горобці та дятел, усе птаство, що жило на деревах і в кущах, перелякано кинулось хто куди. А дрізд, тікаючи, присягався, що тепер вибере собі житло якнайдалі від горобців.

Хоч як весело світило сонце, ліс стояв порожній і зажурений. Раділа тільки стара сосна, але хіба цього досить? Щоразу, коли налітав північний вітер, ліс боязко хилився, лише стара сосна відбивалась від нього могутнім гіллям, і орел кружляв над нею спокійно і плавно, наче то був не навальний шквал, а легенький подмух, що доносив пахощі живиці.