Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Небезпечне сватання

Разом зі старою сосною тішився і весь її рід. Сосни не думали про те, що цього року жодна пташка не помостить на них гнізда, а гукали своє:

— Геть звідси, голото! Ми всі одного роду!


— Он де ти! Про що це ти думаєш? — зненацька почув Турб’єрн сестрин голос.

Інгрід розсунула кущі і, сміючись, підійшла до нього. Він підвівся.

— Ет, усяке лізе в голову, — відповів він, задерикувато дивлячись не на сестру, а на дерева в неї над головою. — А втім, скажу: про мене в селі надто багато говорять, — додав він, струшуючи з себе глицю.

— Чого тебе завжди так зачіпає людський поговір?

— Сам добре не знаю... але... все-таки люди ще ніколи не говорили про мене того, чого б я не хотів зробити, якщо вже не зробив.

— Це щось страшне, Турб’єрне!

— Знаю, що страшне, — мовив він і, подумавши, додав: — Але це правда.

Інгрід сіла на траву, а він і далі стояв, дивлячись кудись поперед себе.

— Мені не важко стати таким, як вони хочуть, та хай би краще дали мені спокій.

— А все-таки ти сам винен.

— Може, але й вони також винні... Я вже сказав, нехай дадуть мені спокій! — майже крикнув Турб’єрн, дивлячись на орла, що ширяв над ними.

— Що з тобою, Турб’єрне? — прошепотіла Інгрід.

Він обернувсь до неї і всміхнувся.

— Нічого. Просто всяке лізе в голову, я вже казав. Ти сьогодні бачилася з Сюневе?

— Так, вона вже перебралась на полонину.

— Сьогодні?

— Так.

— Із сульбакенською чередою?

— Так.

— Тра-ля-ля!


Сонце сипле золото над гаєм.

Трум-тум-тум!

Чи не там любов моя гуляє?

Трум-тум-тум, тум-тум!

Пташка у гніздечку злякано здригнулась,

Сонце каже щось чи їй причулось?


— Завтра й ми виганяємо худобу, — сказала Інгрід, щоб звернути його думки в інший бік.

— Я пожену череду, — сказав Турб’єрн.

— Ні, тато сам хоче гнати.

— Он як! — протягло мовив Турб’єрн і замовк.

— Він питав сьогодні про тебе, — знов озвалася сестра.

— Справді? — Турб’єрн зрізав ножиком гіллячку й почав обстругувати з неї кору.

— Аби ти частіше розмовляв з татом, — лагідно сказала сестра. Потім додала: — Він тебе дуже любить.

— Може, й любить, — погодився брат.

— Він часто говорить про тебе, коли тебе немає.

— Зате рідко озивається, коли я є.

— Ти сам винен.

— Може, й винен.

— Не кажи так, Турб’єрне. Ти ж бо сам знаєш, чого тато сердиться на тебе.

— А чого?

— Сказати тобі?

— Що ти мені можеш сказати, Інгрід? Ти знаєш те, що й я.

— Так. А все одно скажу: ти надто багато собі дозволяєш. А тобі відомо, що тато цього не любить.

— Не в тім річ. Він хотів би тримати мене, як дитину, за руку.

— А як же інакше, коли ти з усіма б’єшся?

— По-твоєму, хай люди роблять і говорять усе, що їм заманеться, а я маю терпіти?

— Ні, але ти міг би часом і зійти комусь із дороги. Тато ніколи ні з ким не бився, і його в селі шанують.

— До нього, напевне, так не чіплялися, як до мене.

Інгрід помовчала, потім оглянулась і мовила:

— Може, не варто знов повертатися до цього, але я таки скажу тобі: не ходи туди, де бувають твої вороги.

— Ні, саме туди я піду! Недарма мене звуть Турб’єрном Гранлієном.

Він обстругав гіллячку й розколов її навпіл. Інгрід сиділа й дивилася на нього. Нарешті вона нерішуче спитала:

— Ти знаєш, що Кнут Нордгауг приїхав додому на сестрине весілля?

— Знаю.

Сестра підвела на нього очі й докірливо мовила:

— Ох, Турб’єрне, Турб’єрне!

— То що, по-твоєму, хай ще нахабніше стає між мною і кимось?

— Він не стає між вами. Принаймні стає не більше, ніж хтось хоче того.

— Ніхто не знає, хто чого хоче.

— О, ти добре знаєш!

— В кожному разі, сама вона нічого не каже.

— Як тобі не соромно!

Інгрід сердито глянула на брата, встала й озирнулася назад. Турб’єрн кинув гіллячку, сховав ножика в чохлик і обернувся до сестри.

— Слухай, мені вже все це остогидло. Люди перетирають на зубах її і мене тому, що ми не на очах. А з другого боку... я ніколи не буваю на Сульбакені, бо не подобаюся, бачите, її батькам. Мені не можна заходити до неї, як інші хлопці заходять до своїх дівчат, адже Сюневе в нас майже свята!

— Турб’єрне! — стривожено вигукнула Інгрід, та він ніби не чув її.

— Тато не хоче замовити за мене слово, каже: «Заслужи її, то й матимеш». Балаканина, сама балаканина. І що я можу на це відповісти? Я навіть не знаю, чи вона справді...

Попередня
-= 13 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!