Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Небезпечне сватання

Інгрід кинулась на брата і, озираючись назад, затулила йому рота долонею. Тієї миті кущі знов розхилились, і з них вийшла висока, струнка, рум’яна дівчина. То була Сюневе.

— Добрий вечір! — привіталась вона.

Інгрід глянула на брата так, ніби хотіла сказати: «От бачиш!» У його очах теж світився докір: «Навіщо ти це влаштувала?» На Сюневе їм було соромно дивитись.

— Я на хвилину сяду біля вас, бо дуже сьогодні набігалась, — сказала Сюневе й опустилася на траву.

Турб’єрн повернув голову, наче хотів подивитись, чи там, де вона сіла, не мокро. А Інгрід глянула в бік Гранлієна й раптом крикнула:

— Ой-ой, Красуля знов відв’язалась і пішла на оране! Ох і шкідлива ж! І Лиска за нею! Терпцю вже з ними немає. Добре, що ми скоро будемо на полонині!

Вона помчала вниз, навіть не попрощавшись. Сюневе відразу підвелася.

— Ти вже йдеш? — спитав Турб’єрн.

— Іду, — відповіла дівчина, але не зрушила з місця.

— Побудь трохи, — попросив він, не дивлячись на неї.

— Іншим разом, — тихо відповіла вона.

— Може, доведеться довго чекати.

Сюневе звела на нього очі, він також глянув на неї, і обоє надовго замовкли.

— Може, сядеш? — трохи збентежено озвався нарешті він.

— Ні, — відповіла дівчина, залишаючись стояти.

Турб’єрн відчув, що в ньому наростає злість, та враз сталося те, чого він не сподівався: Сюневе ступила крок до нього, нахилилася, зазирнула йому в вічі і, всміхаючись, спитала:

— Ти сердишся на мене?

Турб’єрн побачив в очах у неї сльози.

— Ні, — відповів він і почервонів як буряк. Він простяг їй руку, але вона через сльози не помітила цього. Він опустив руку і спитав:

— То ти все чула?

— Чула, — відповіла Сюневе, знов глянула на нього й усміхнулась, але очі її ще більше наповнились сльозами. Турб’єрн не знав, що йому робити.

— Я, мабуть, говорив дурниці, — вихопилось у нього.

Голос у нього був дуже лагідний. Сюневе опустила очі й ледь відвернулася.

— Не балакай про те, чого не знаєш, — мовила вона тремтячим голосом.

Турб’єрн зовсім розгубився. Він раптом відчув себе малим, безпорадним хлопцем і, не знайшовши інших слів, сказав:

— Пробач мені.

Тепер Сюневе остаточно розплакалась. Турб’єрн більше не міг витримати. Він підступив до дівчини, обняв її, нахилився й спитав:

— Ти теж кохаєш мене, Сюневе?

— Так, — схлипуючи, відповіла вона.

— І через це мучишся?

Вона промовчала.

— Через це, кажи?

Вона заплакала ще дужче й спробувала звільнитися з його обіймів.

— Сюневе! — мовив він і ще міцніше пригорнув її.

Вона притулилась до нього, гірко плачучи.

— Давай трохи побалакаємо, — попросив він, садовлячи її на траву і сам сідаючи поруч.

Вона витерла сльози й спробувала всміхнутися, але не змогла. Турб’єрн узяв її за руку й зазирнув їй у вічі.

— Сюневе, кохана, чого мені не можна ходити на Сульбакен?

Вона не відповіла йому.

— Ти ніколи не просила за мене батьків?

Сюневе знов нічого не відповіла.

— Чому не просила? — спитав він і за руку притяг її ближче до себе.

— Не зважувалась, — тихо відповіла вона.

Турб’єрн спохмурнів, підігнув одну ногу, сперся ліктем на коліно й опустив голову на руку.

— Якщо так, то я, певне, ніколи не прийду на Сульбакен, — нарешті сказав він.

Замість відповіді Сюневе почала скубти ялівець.

— Ну так... я робив багато такого, чого... не повинен був робити. Але можна було б і до мене поставитись поблажливіше... Я непоганий. — Він помовчав і повів далі: — Я ж іще зовсім молодий... маю всього двадцять років... і я... — Він ніяк не міг докінчити своєї думки. — Але той, хто мене справді любить, — почав він наново, — той повинен... — Він збентежився й замовк. І раптом почув біля себе її глухий голос:

— Не кажи так... ти не знаєш, як я... Я не можу про це сказати навіть Інгрід... — Сюневе знов заплакала. — Мені так тяжко!

Турб’єрн обняв її і міцно пригорнув до себе.

— Побалакай з батьками, — прошепотів він, — і побачиш, що все буде гаразд.

— Я зроблю так, як ти хочеш, — так само пошепки відповіла вона.

— Як я хочу?

Сюневе обернулася до нього й обняла його за шию.

— Кохай мене так, як я кохаю тебе! — довірливо мовила вона і спробувала всміхнутися.

— А хіба я не кохаю? — тихо й ніжно відповів він.

— Ні, не кохаєш, бо не хочеш послухатись мене. Ти розумієш, що нас могло б поєднати, але не робиш того. А чому не робиш? — Почавши говорити, Сюневе вже не могла стриматись. — Боже мій, якби ти знав, як я чекаю того дня, коли нарешті побачу тебе на Сульбакені! Але весь час чую, що ти поводишся не так, як слід... Від своїх батьків це чую!

Попередня
-= 14 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!