Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Їй-богу, не розумію, чого тебе так вабить туди, — сказала Сюневе.
— Я й сама не розумію, — відповіла Інгрід, і далі сидячи навпочіпки. — Мабуть, кортить потанцювати, — за хвилину додала вона.
Сюневе промовчала.
— Ти ніколи не танцювала? — спитала Інгрід.
— Ні.
— Ти також вважаєш, що танцювати гріх?
— Не знаю.
Інгрід згадала, що гаугіанцям суворо заборонено танцювати, й не зважилася спитати, як ставляться до танців батьки Сюневе. Але, видно, думка про це не кидала її, бо за хвилину вона додала:
— Я не бачила кращого танцюриста за Турб’єрна.
— Так, він, мабуть, гарно танцює, — помовчавши, відповіла Сюневе.
— Якби ти його побачила в танці! — вигукнула Інгрід, обернувшись до неї.
Та Сюневе швидко відповіла:
— Я не хочу бачити його в танці.
Інгрід вражено глянула на Сюневе, що, нахилившись над плетивом, рахувала вічка. Раптом вона опустила плетиво на коліна, подивилась кудись удалину й сказала:
— Давно я не була така щаслива, як сьогодні.
— Чого? — спитала Інгрід.
— Того, що він сьогодні не танцює в Нордгаугів.
Інгрід задумалась.
— Так, не одна дівчина там хотіла б, щоб він прийшов на весілля, — мовила вона.
Сюневе ворухнула губами, ніби хотіла щось сказати, але стрималась і знов узялася до плетива.
— Турб’єрн і сам радий був би піти, я певна, — повела далі Інгрід.
Раптом вона похопилася, що ляпнула дурницю, й винувато глянула на Сюневе. Та сиділа червона, мов рожа, і ревно плела своє плетиво. Інгрід пригадала все, що вона тут набалакала, плеснула руками, впала навколішки в траву перед Сюневе, зазирнула їй у вічі. Але Сюневе вперто плела й рахувала свої вічка. Тоді Інгрід засміялася й мовила:
— Скільки вже днів минуло, а ти все щось приховуєш від мене.
— Що ти верзеш! — невпевнено сказала Сюневе й глянула на неї.
— Ти сердишся не тому, що Турб’єрн любить танцювати.
Сюневе мовчала. Інгрід сміялася кожною рисочкою свого личка. Вона обняла товаришку за шию і прошепотіла їй на вухо:
— Ти сердишся тому, що він танцює з іншими, а не з тобою!
— Що ти плещеш! — обурилась Сюневе, випручалась від Інгрід і підвелася.
Інгрід також підвелася й пішла за нею.
— Шкода, Сюневе, що ти не вмієш танцювати, — і далі сміючись, мовила вона. — Ох, як шкода! Стривай, я тебе зараз навчу!
Вона обхопила товаришку за стан.
Що ти хочеш? — мовила Сюневе.
Навчити тебе танцювати, щоб ти не сумувала, коли він танцюватиме з іншими, а не з тобою.
Сюневе засміялася, чи, може, вдала, що їй смішно, і сказала:
— А як нас хтось побачить?
— Оце вже добра відповідь, хоч і дурна, — сказала Інгрід, замугикала якусь мелодію й повела Сюневе в її такт.
— Ні, ні, не треба!
— Ти сама сказала, що давно вже не була така щаслива, як сьогодні. То вчись!
— Хіба в мене щось вийде?
— Спробуй і побачиш, що вийде.
— Яка ж ти непосидюща, Інгрід!
— Як сказав кіт горобцеві, коли той не захотів чекати, поки він його спіймає. Ну, починаймо!
— Та я б хотіла, але...
— Я буду Турб’єрном, а ти його молодою дружиною, яка хоче, щоб він танцював тільки з нею.
— Але ж...
Інгрід знов замугикала мелодію.
— Але ж... — спробувала ще щось сказати Сюневе, а сама вже почала танцювати.
Це був народний норвезький танок. Інгрід ступала попереду великими кроками, по-чоловічому вимахуючи руками, а Сюневе дріботіла за нею, опустивши очі. Інгрід співала:
— Ну що, виходить? — спитала Інгрід, коли вони спинилися перепочити.
Сюневе засміялась і сказала, що хотіла б спробувати ще вальса.
