Слава ЗСУ!

— А чого ж, можна й вальса, — погодилась Інгрід і почала показувати їй, як треба ставити ноги. — Вальс не так легко танцювати.

— Нічого, аби тільки попасти в лад, — відповіла Сюневе.

— Ну, то спробуймо, — сказала Інгрід.

І вони почали танцювати. Інгрід співала, Сюневе також підспівувала, спершу стиха, а далі все голосніше й голосніше. Раптом Інгрід зупинилася, вражено сплеснула руками й вигукнула:

— Та ти вмієш танцювати вальс!

— Тихо, не кричи, — спинила її Сюневе і знов почала танцювати.

— Де ти навчилася? — спитала Інгрід.

— Тра-ля-ля, тра-ля-ля! — замість відповіді заспівала Сюневе і ще швидше закружляла, ведучи за стан Інгрід. Та й собі запалилася й заспівала:

Глянь, танцює сонце на гірській вершині,

Танцюй і ти, мила, поки день ще нині.

Глянь, як скаче річка скелями до моря.

Скачи і ти, хлопче, поки нема горя.

Глянь, березу вітер нахиляє стиха,

І твоя голівка схилиться від лиха.

Глянь...

— Ти якусь дивну пісню співаєш, — сказала Сюневе і перестала танцювати.

— Я й сама не знаю, що це за пісня. Її співав Турб’єрн.

— Це з пісень в’язня Бента, — мовила Сюневе. — Я їх знаю.

— Справді? — здивувалася Інгрід.

Вона замовкла і замислено дивилася поперед себе. Раптом вона помітила когось на дорозі внизу.

— Глянь, із Гранлієна хтось виїхав на шлях!

Сюневе також подивилась у той бік.

— То він? — спитала вона.

— Напевне він. Їде до міста.

То був справді Турб’єрн, і їхав він до міста. Дорога його чекала далека, віз був важко навантажений, тому він їхав поволі курним шляхом. З пасовиська добре видно було шлях, і коли Турб’єрн почув звідти голос, то здогадався, хто його гукає. Він став на возі й відгукнувся так, що аж луна покотилась між горами. Потім на пасовиську заграли в ріжок. Слухаючи ту гру, він сів, а коли ріжок затих, знов підвівся й озвавсь до дівчат. Вони довгенько перегукувались так, і груди Турб’єрнові заливала радість. Він глянув на Сульбакен, і йому здалося, що там ще ніколи не було стільки сонця, як тепер. Та поки Турб’єрн дивився туди, то зовсім забув про коня, пустив його йти, куди сам бачить. Отямився він від того, що його раптом труснуло, віз круто повернувся вбік, одна голобля тріснула, і схарапуджений кінь помчав нордгаузькою лукою, бо дорога саме йшла через неї. Турб’єрн схопився на ноги, намагаючись стримати коня. Той рвався вниз стрімким схилом, а хлопець його не пускав. Він так натягнув віжки, що кінь став дибки. Тоді Турб’єрн мерщій скочив додолу і встиг закинути віжки за дерево, перше ніж кінь знов пустився бігти. Так він зупинив коня.

Все з воза повисипалося, одна голобля була зламана, а кінь стояв і здригався з ляку. Турб’єрн підійшов до коня, взяв його за вудила й почав заспокоювати. Потім відвів далі від схилу, щоб він не кинувся вниз, якщо знов схарапудиться. Кінь був такий нажаханий, що не міг іти спокійно, і Турб’єрнові довелося бігти за ним підтюпцем до самої дороги. Він поминав розкидані речі, розбиті глечики, розкидане по траві те, що в них було. Досі він думав тільки про небезпеку, а тепер почав усвідомлювати наслідки своєї пригоди й розсердився. Він зрозумів, що їхати в місто вже нема як. Чим більше він думав про свою невдачу, тим дужче лютував.

Коли вони опинилися на дорозі, кінь знов метнувся вбік, намагаючись вирватися, і тоді Турб’єрн дав волю своїй люті. Він перехопив вудила в ліву руку, а правою почав лупцювати його батогом. Кінь, очманівши з болю, спробував упертися передніми ногами Турб’єрнові в груди, але той відштовхнув його і почав гамселити ще лютіше, тепер уже пужалном.

— Я тобі дам, клята шкапо! — приказував він і бив коня далі.

Кінь іржав, стогнав, а він в одно батожив його.

— На тобі, на! Знай мій кулак!

Кінь форкав, піна летіла Турб’єрнові на руку, а він не переставав лупцювати його.

— Щоб це було вперше і востаннє, падлюко! Ось тобі, ось! Я тебе навчу слухатись.

Обоє кружляли по колу. Кінь більше не опирався, тільки тремтів від кожного удару, пригинав голову й іржав, коли над ним знов свистів батіг. Турб’єрнові стало соромно, і він опустив руку. Тієї миті він помітив, що край дороги хтось лежить, спершись на лікті, і сміється з нього. Турб’єрнові кров шугонула в голову, в очах йому потемніло, і, не відпускаючи коня, він з піднятим батогом кинувся на незнайомого.

— Я тобі покажу, як сміятися! — крикнув він.

Батіг ляснув у повітрі, проте майже не зачепив незнайомого, бо той, зойкнувши, скотився в канаву. Там він став рачки, повернув до Турб’єрна голову, вилаявся і скривив рота, ніби хотів засміятись. Але сміху Турб’єрн так і не почув. Він вражено застиг, бо згадав, що вже бачив те обличчя. Авжеж, то був Аслак.