Слава ЗСУ!

Видно, вона або відразу вийшла, або через сльози не могла далі говорити, бо Турб’єрн більше нічого не почув. Він ще трохи почекав і теж вийшов з дровітні.

На подвір’ї спитав першого, хто йому трапився на очі:

— Що сталося між музикою Ларсом і Кнутом Нордгаугом?

Орендар Пер так зморщив лице, ніби хотів сховати щось у тих зморшках.

— Між Ларсом і Кнутом? Нічого особливого. Просто Кнут спитав Ларса, чи гарно звучить його скрипка на цьому весіллі.

Тієї хвилини повз них пройшла молода. Вона дивилася в другий бік, та, почувши ім’я Ларса, обернулась і тривожно глянула на них великими почервонілими очима. Проте вираз її обличчя був такий холодний, що Турб’єрн аж сам собі не повірив: невже це її слова він щойно чув з дровітні? Тепер він дещо зрозумів.

Віддалік на подвір’ї стояв його кінь. Турб’єрн уткнув кілочок у дишло й оглянувся, чи немає поблизу молодого, щоб попрощатися з ним. Він не дуже хотів шукати його, навіть був радий, що не побачиться з ним після того, що йому довелось почути. Він уже виліз на воза, коли це з лівого боку подвір’я, де стояла клуня, почувся гомін. Звідти висипався цілий гурт людей. Попереду йшов високий чоловік і вигукував:

— Де він? Невже сховався? Де він у біса?

— Он там! — відповів хтось.

— Не пускайте його туди! — закричали інші гості. — А то знов буде лихо!

— То Кнут? — спитав Турб’єрн якогось хлопчака, що пробігав повз його воза.

— Так. Він п’яний. А коли він уп’ється, то завжди лізе битися.

Турб’єрн умостився зручніше на возі і стьобнув коня батогом.

— Е ні, голубе, постривай! — почулося позад нього.

Турб’єрн смикнув за віжки, проте кінь не спинився, і він пустив його йти.

— Ха-ха, ти, бачу, злякався, Турб’єрне Гранлієне? — знов почувся той самий голос, уже ближче.

Турб’єрн спинив коня, але не озирнувся.

— Злазь і ходімо випити з нами!

Турб’єрн повернув голову і сказав:

— Дякую, але не можу, треба їхати додому.

Поки вони перемовлялися, до воза підійшов увесь гурт. Кнут став перед конем, спершу поплескав його по шиї, тоді задер йому голову й подивився в зуби. Кнут був високий хлопець з рівним русявим волоссям, бульбатим носом, великим ротом, товстими губами і водявими нахабними очима. Він майже нічим не нагадував сестру, тільки мав таку саму складку навколо уст і високе чоло, хоч і трохи нижче, ніж у неї. Взагалі кожна спільна з сестрою риса в нього була різкіша і грубіша.

— Скільки ти хочеш за свою шкапу? — спитав Кнут.

— Я її не продаю, — відповів Турб’єрн.

— Ти, може, гадаєш, що в мене не стане грошей?

— Мені байдуже, стане в тебе грошей, чи ні.

— Ага, то ти сумніваєшся, що їх стане? Гляди, не грайся з вогнем, а то обпечешся! — грізно мовив Кнут.

Хлопець, який підпирав у кімнаті стіну і гладив дівчат по головах, сказав своєму сусідові:

— Цього разу Кнутові забракло відваги.

Той почув його слова і обурено крикнув:

— Мені забракло відваги? Мені? Хто це таке ляпнув?

Навколо них збиралося дедалі більше людей.

— З дороги! Бережись! — гукнув Турб’єрн і ляснув батогом. Він хотів якнайшвидше поїхати звідси.

— Це ти мені кричиш: «З дороги»? — спитав Кнут.

— Ні, коневі, бо мені треба їхати, — відповів Турб’єрн, але не звернув убік.

— Ти що, хочеш переїхати мене? — обурився Кнут.

— То відступися! — мовив Турб’єрн, і якби кінь не задер голови, то вперся б просто Кнутові в груди.

Тоді Кнут схопив коня за вудила, і той, пам’ятаючи, як його недавно били, затремтів. Турб’єрнові стало шкода коня, він каявся, що так жорстоко повівся з ним. І тепер спрямував свій гнів на Кнута. Він підвівся на возі й махнув батогом над його головою.

— Що? Ти на мене замахуєшся? — крикнув Кнут і підступив ближче.

Турб’єрн зіскочив з воза.

— Який же ти мерзотник! — мовив він, побілівши з люті, й передав віжки хлопцеві, що раніше підпирав у кімнаті стіну, а тепер підійшов до нього й запропонував свої послуги. Але літній чоловік, що підвівся з лави біля дверей, коли Аслак скінчив свою розповідь, наблизився до Турб’єрна і смикнув його за руку.

— Семун Гранлієн надто статечний чоловік, щоб його син заводився з таким розбишакою.

Турб’єрн зразу отямився, але Кнут крикнув:

— Це я розбишака? Він такий самий, як і я, і мій батько не гірший за його батька. Ану, ходи сюди! А то люди в селі й досі не знають, хто з нас дужчий, — додав він, скидаючи з шиї хустку.

— Скоро знатимуть, — сказав Турб’єрн.

Старий, що слухав Аслака, лежачи на ліжку, сказав:

— Вони — мов два коти, спершу їм треба роздрочити самих себе.