Слава ЗСУ!

З цими словами Аслак заплакав і зсунувся з лави, але скоро перестав хлипати й заснув.

— Упився, як свиня, — сказав чоловік, що лежав на ліжку. — Він п’яний завжди рюмсає.

— Таке розповів, що краще б і не розповідав, — зробили висновок дівчата, підвелися й вийшли з кімнати.

— А від нього чогось іншого й не почуєш, коли він сам вибирає, що розповідати, — сказав літній чоловік, який сидів біля дверей. — Бозна, чого людям подобається його слухати, — додав він, глянувши на молоду.

Розділ п’ятий

Одні гості виходили надвір, інші, навпаки, заходили до кімнати й шукали музику, бо хотіли танцювати. Але музика спав у кутку в сінях.

— Не будіть його, хай відпочине, — сказав хтось із гостей. — Ларса, його товариша, так побили, що він ледь живий, і бідолашному Оле довелося грати самому безперестанку цілу добу.

Тим часом привели Турб’єрнового коня, попереносили на подвір’я розсипаний вантаж і наготували йому іншу підводу, бо він хотів будь-що їхати додому, хоч як його вмовляли побути на весіллі. Особливо просив його лишитися молодий.

— Може, мені тут не така велика радість, як комусь здається, — сказав він.

Ці слова здивували Турб’єрна, та все-таки він вирішив їхати, поки ще не смеркло. Переконавшись, що Турб’єрн не відступить від свого наміру, гості лишили його й розійшлися по подвір’ї. Людей було багато, але всі здавалися якимись принишклими й смутними, наче зібрались не на весілля.

Турб’єрн побачив, що на дишлі немає кілочка, й озирнувся довкола, шукаючи, з чого б його вирізати. На подвір’ї не знайшлося годящої деревини, і він подався до дровітні. Ішов він повільно й тихо, бо й далі розмірковував над словами молодого. У дровітні він знайшов такий цурпалок, як йому було треба, і, заглиблений у свої думки, прихилився до стіни й витяг ножа, щоб вистругати кілочок. Раптом зовсім близько від нього почувся стогін. Він долинав з-за тонкої стіни, за якою була возівня, і Турб’єрн мимоволі почав дослухатися.

— Невже... це ти? — затинаючись, проказав кволий чоловічий голос.

Потім почувся плач. Плакала жінка.

— Чого ти з’явився сюди?

Мабуть, це питала жінка, бо в голосі бриніли сльози.

— Гм... А на чиєму ж весіллі мені грати... як не... на твоєму? — знов озвався кволий голос.

«Певне, там лежить музика Ларс», — подумав Турб’єрн.

Ларс був ставний, вродливий хлопець. Його стара мати орендувала в Нордгауга невеличку хатину з городом. А другий голос був, видно, молодої.

— Чому ти нічого мені не сказав? — спитала вона глухим голосом, що зраджував глибоке хвилювання.

— Думав, що нам не треба слів, — коротко відповів він.

Якийсь час панувала мовчанка, потім молода знов сказала:

— Але ж ти знав, що він ходить сюди.

— Я гадав, що в тебе більше витримки.

Турб’єрн чув спершу тільки плач, потім знов долинув її уриваний голос:

— Чому ти нічого не сказав?

— Що мав казати син старої Бірти дочці господаря Нордгауга? — відповів по хвилі Ларс.

Далі чути було тільки стогін і тяжке зітхання. Мабуть, він чекав на її відповідь.

— Але ж ми стільки років знаємо одне одного, — відповіла вона.

— Ти завжди була така горда, що я боявся й озватись до тебе...

— А я нічого в світі так не бажала, як твого слова... Щодня чекала... чекала нашої зустрічі... Мені навіть здавалося, що я накидаюся тобі. І врешті я вирішила... що тобі до мене байдуже...

Знов запала мовчанка. Турб’єрн не чув ні відповіді, ні плачу, навіть Ларсового зітхання.

Він згадав молодого. То був добрий хлопець, і Турб’єрнові стало шкода його. А тут ще вона сказала:

— Боюся, що йому зі мною буде мало радості.

— Він порядний хлопець, — мовив хворий і застогнав, мабуть, від болю в грудях.

Здавалося, що той біль передався і їй, бо вона сказала:

— Тобі тепер дуже тяжко, я знаю... але ми, певне, ніколи й не побалакали б з тобою, якби не сталося цього лиха. Я зрозуміла все аж тоді, як ти почав битися з Кнутом.

— Я не міг довше терпіти, — сказав він. І за хвилю додав: — Кнут погана людина.

— Так, він недобрий, — погодилась Кнутова сестра.

Вони трохи помовчали, тоді він сказав:

— Не знаю, чи я оклигаю після цього. А втім, мені тепер однаково.

— Мені ще важче від того, що тобі важко, — відповіла вона і знов гірко заплакала.

— Ти йдеш? — спитав Ларс.

— Іду, — відповіла вона, а потім сказала крізь сльози: — О боже, що то буде за життя!

— Не плач, — мовив він. — Бог скоро прибере мене з цього світу, тоді й тобі полегшає, ось побачиш.

— Господи боже, аби ти був сказав хоч слово! — вигукнула вона здавленим голосом і, мабуть, заломила руки.