Слава ЗСУ!

— Ану, розкажи нам щось веселеньке, небоже, а ми послухаємо.

— Мене ще хтось хоче послухати? — спитав Аслак, сідаючи на ослінчик неподалік від столу, навколо якого сиділи гості.

— Авжеж, — озвався молодий і налив йому чарку горілки. — Я тебе також прошу розповісти щось.

— І ще є такі, що мене просять? — мовив Аслак.

— Є, — відповіла дівчина, що сиділа на лаві, й піднесла йому келих вина. То була сама молода, дівчина років двадцяти, русява, з худим обличчям, великими очима й суворою складкою біля рота. — Я люблю слухати твої розповіді, — додала вона.

Молодий глянув на неї, потім на свого батька.

— Так, нордгаужцям завжди подобались мої історії, — сказав Аслак. — Шана і дяка їм за це! — вигукнув він і вихилив чарку, яку піднесла йому одна з дружок.

— Ну, розповідай! — загукали гості.

— Про циганку Сігрід! — сказав хтось.

— Ні, навіщо таке страшне, — заперечили інші, а надто жінки.

— Про битву під Ліром, — попросив бубняр Свен.

— Ні, краще щось веселіше! — сказав високий юнак без піджака.

Він стояв, прихилившись до стіни, і ніби ненароком гладив правою рукою по головах дівчат, що сиділи поблизу. Ті обурювались, але не пересідали на інше місце.

— Я оповідатиму вам те, що сам захочу, — мовив Аслак.

— Бісів сину! — промурмотів літній чоловік, що курив, лежачи на ліжку. Одна нога його звисала вниз, а другою він штурхав святковий піджак, який висів на спинці ліжка.

— Не чіпайте мого піджака! — гукнув хлопець, що спирався на стіну.

— А ти не чіпай моїх дочок! — відказав йому чоловік.

Дівчата нарешті пересіли далі.

— Так, я оповідатиму вам те, що сам захочу! — ще раз сказав Аслак. — Хто п’є, тому наливайте, а хто не п’є, тому не давайте! — вигукнув він і плеснув у долоні.

— Оповідай те, що ми хочемо, — сказав чоловік з ліжка, — бо горілка наша.

— То й що? — витріщився на нього Аслак.

— А те, що коли ми годуємо кабана, то ми його й колемо, — відповів чоловік, помахуючи ногою.

Аслак знов заплющив очі, хвилину посидів нерухомо, потім звісив голову на груди. До нього пробували заговорити, але він не озивався жодним словом, ніби не чув їх.

— Це він від горілки так охляв, — сказав чоловік на ліжку.

Тоді Аслак підвів голову, розплющив очі і знов скривив обличчя в посмішці.

— Гаразд, зараз ви почуєте веселу історію... Далебі веселу! — сказав він і засміявся — зовсім нечутно, хоч рот у нього був широко розтулений.

— Він сьогодні справді веселий, — зауважив батько молодого.

— А хіба нема чого? — сказав Аслак. — Ще чарочку на дорогу! — вигукнув він, простягаючи руку.

Йому подали чарку, він неквапом влив горілку в рот, ледь закинувши голову, щоб не пропало жодної краплі, проковтнув її і мовив до чоловіка на ліжку:

— Бо я ж тепер ваш угодований кабан, так? — І засміявся своїм моторошним сміхом.

Потім обхопив руками коліно і, похитуючись то назад, то вперед, почав оповідати:

— Жила собі колись у долині одна дівчина. Байдуже, в котрій саме долині, і байдуже, як ту дівчину звали. Але дівчина була вродлива, принаймні так вважав господар хутора, — тс-с-с! — у якого вона служила. Вона мала добру платню, аякже, навіть більшу, ніж їй належало, бо отримала й дитину. В селі казали, що від господаря, але той мовчав, бо був одружений, а дівчина також мовчала, бо, бідолаха, була горда. Отож над купіллю, в якій хрестили дитину, трохи збрехали, а це була недобра прикмета для хлопчика, якого вона породила: його наче охрестили брехнею. А проте дівчина залишилась на хуторі, що, звичайно, не вельми подобалося господині. Коли дівчина заходила до хати, господиня плювала їй услід, а коли хлопчик дівчини забігав на подвір’я погратися з її дітьми, загадувала їм проганяти байстрюка, мовляв, на щось краще він не заслуговує.

Господиня день і ніч гризла чоловіка, щоб він вигнав дівчину з села. Той опирався, поки був справді чоловіком, та потім спився, і дружина взяла над ним гору. Відтоді сердешній дівчині стало не життя, а пекло. З кожним роком їй було гірше й гірше. Вона мало не помирала з голоду зі своїм хлопчиком, який не хотів розлучатися з матір’ю.

Минав рік за роком, збігло їх цілих вісім, а дівчина все ще жила на хуторі, аж поки довелося-таки залишити його. І вона залишила, але перед тим хутір спалахнув яскравим полум’ям. Господар згорів, бо був п’яний, проте господиня з дітьми врятувалася і сказала, що хутір спалила та клята дівка, що жила в них. Може, так воно й було... а може, й ні...

Син її був дивний хлопець. Вісім років він дивився, як страждає його мати, і знав, через кого, бо мати не раз оповідала йому все, коли він питався, чого вона завжди плаче. Казала вона йому про це й напередодні від’їзду з хутора, тому він пішов з дому й ночував невідомо де. Матір засуджено на довічне ув’язнення, бо вона сама заявила судді, що пустила на хутір червоного півня. Хлопчик залишився в селі, і всі люди ладні були допомогти йому, бо він мав таку погану матір. Потім він перебрався до іншого села, далеко звідти, і там йому вже допомагали менше, бо не знали, яка в нього погана мати, а сам він, здається, не розповів їм про це. Коли я бачив його востаннє, він був п’яний. Кажуть, що він останнім часом геть спився. Хтозна, чи це правда. Але вже напевне правда те, що більше йому нічого робити. Повірте мені: він поганий, зіпсований хлопець. Він не любить людей, особливо як вони добре ставляться одні до одних, а найдужче не любить, як вони добре ставляться до нього самого. Він хотів би, щоб усі були такі, як він. Та про це він каже тільки тоді, коли вп’ється. А ще він тоді гірко плаче — так плаче, що сльози градом котяться йому з очей. А чого йому плакати? Адже він ні в кого в світі не вкрав жодного скілінга, нікого не скривдив, як кривдять інші, то нема йому чого плакати. А він однаково плаче, так плаче, що сльози дзюрком ллються з очей. І якщо вам доведеться побачити, як він плаче, то не жалійте його, бо він плаче тільки тоді, коли вп’ється, а п’яний все одно що дурний.