Слава ЗСУ!

«Це не я підпалив, це моя мати!» З другого боку біля Турб’єрна стоїть батько і кидає мішки з зерном ген аж до хмар, там вони збираються докупи, а з розсипаного зерна утворюється ніби імлиста завіса, і Турб’єрн дивується, що зерно розлітається по всьому небу. А коли він знов переводить погляд на батька, той стає маленьким, таким маленьким, що його майже не видно в траві, а проте він кидає мішки ще вище й примовляє: «Кидай і ти зі мною!» Ген під хмарами стоїть церква, на її шпилі видно русяву господиню Сульбакена, вона махає червоно-жовтою хусточкою, а в другій руці тримає молитовник і кричить: «Не приходь сюди, поки не перестанеш битись і лаятися поганими словами!» Турб’єрн приглядається пильніше і бачить, що то не церква, а хутір Сульбакен, і сонце так блищить у безлічі віконних шибок, що йому боляче дивитись, і він заплющує очі...

— Помалу, помалу, Семуне! — почув Турб’єрн і, прокинувшись із важкої дрімоти, збагнув, що його несли. Він розплющив очі й побачив, що опинився дома в Гранлієні. В грубі палали дрова, біля нього стояла мати й плакала, а батько саме підіймав його, щоб перенести до другої кімнати. Та враз обережно опустив назад на ліжко.

— Він ще живий, — тремтячим голосом сказав батько матері.

— Господи боже, він розплющив очі! — вигукнула мати. — Турб’єрне, дитино моя, що вони з тобою зробили?

Вона нахилилась, погладила його по щоці, і її теплі сльози закапали йому на обличчя. Батько витер рукавом очі й лагідно відсторонив матір.

— Краще я його зараз таки перенесу, — сказав він.

Однією рукою він узяв сина під пахви, а другу підставив під крижі.

— Підтримуй йому голову, а то в нього зовсім немає сили, — сказав він матері.

Мати пішла попереду, підтримуючи синові голову, батько намагався ступати з нею в лад, щоб не трусити хворого, і скоро Турб’єрн уже лежав у другій кімнаті. Коли вони вклали його і вкрили, батько спитав, чи наймит уже поїхав.

— Ні, он він ще на подвір’ї, — мовила мати, показуючи пальцем у вікно.

Семун відчинив вікно й гукнув:

— Коли ти справишся за годину, отримаєш подвійну платню за рік! І нічого, якщо надірвеш коня!

Потім він знов підійшов до ліжка. Турб’єрн дивився на нього великими ясними очима, і коли батько зустрівся поглядом із сином, то знов заплакав.

— Я знав, що так скінчиться, — тихо сказав він і вийшов з кімнати.

Мати сиділа на стільчику в ногах у сина й тихо плакала. Турб’єрн хотів щось сказати, але язик не слухався його, тому він мовчав. Але незмигненно дивився на матір, і їй здалося, що його очі ніколи ще так не блищали й ніколи ще не були такі гарні. Вона вважала, що це погана прикмета.

— Хай бог зглянеться над тобою і над нами! — нарешті розпачливо сказала вона. — Я знаю, якщо ти помреш, батько не переживе тебе.

Турб’єрн так само дивився на матір, обличчя його теж було непорушне. Синові очі ніби пронизували її наскрізь, і вона почала проказувати за нього «Отче наш», бо гадала, що йому недовго лишилося жити. Сидячи отак, вона раптом усвідомила, як вони всі його любили, а вдома ж не було ні Інгрід, ні меншого хлопця. Вона вийшла надвір і послала наймита на пасовисько покликати їх, потім знов сіла біля Турб’єрна. Він і далі дивився на матір, і його погляд подіяв на неї, як молитва, настроїв її на високий лад. Вона взяла Біблію і сказала:

— Я трохи почитаю вголос, може, тобі полегшає.

У неї не було під руками окулярів, тому вона розгорнула Біблію на тих сторінках, які ще з дівочих років знала майже напам’ять — на Євангелії від Іоанна. Вона не була певна, що Турб’єрн чує її, бо він лежав так само непорушно і тільки дивився на неї, та однаково читала, якщо не для нього, то для себе.

Невдовзі прибігла Інгрід, щоб змінити матір. Турб’єрн на той час уже заснув. Інгрід безперестанку плакала. Вона почала плакати ще на пасовиську. Їй не сходила з думки Сюневе, яка ще нічого не знала про те, що сталося.

При їхав лікар і оглянув Турб’єрна. Він був поранений ножем у бік і взагалі весь побитий, проте лікар нічого не сказав, і ніхто не зважився ні про що питати його. Семун сам завів лікаря до хати й пильно дивився на його обличчя, поки він оглядав хворого. Потім вийшов разом з ним, допоміг йому сісти в бричку і скинув капелюха, коли лікар пообіцяв, що завтра приїде знов. А дружині, яка також вийшла надвір, сказав:

— Коли лікар мовчить, то біда.

Губи в нього затремтіли, він рвучко обернувся й пішов кудись полем навпростець.

Ніхто не знав, куди він ходив, бо його не було цілий вечір і цілу ніч. Повернувся він аж уранці, такий похмурий, що ніхто не зважився озватись до нього. Сам він тільки спитав: