Слава ЗСУ!

— Ну?

— Він спить, — відповіла Інгрід, — але такий кволий, що руки не підійме.

Батько хотів був зайти до сина, та на порозі раптом зупинився і вернувся назад.

Назавтра лікар приїхав знов, і приїздив ще не один раз. Турб’єрн міг уже розмовляти, але рухатись йому не дозволяли. Найчастіше біля нього сиділа Інгрід, часом мати або менший брат, але він їх ні про що не питав, так само як і вони його. Батько не заходив до кімнати. Мабуть, хворий помітив це, бо щоразу, коли відчинялися двері, він насторожувався, видно, чекав на батька. Врешті Інгрід спитала, чи він хотів би побачити ще когось.

— Що з того, як більше ніхто не хоче бачити мене, — відповів Турб’єрн.

Про це сказали батькові, але він нічого не відповів. Проте другого дня, коли приїхав лікар, його не виявилося вдома. Після огляду хворого, вже їдучи назад, лікар недалеко від хутора побачив Семуна, що сидів при дорозі й очікував на нього. Привітавшись, Семун спитав про здоров’я свого сина.

— Його добре помолотили, — коротко відповів лікар.

— Він оклигає? — спитав Семун, поправляючи попругу на коні.

— Дякую, вона не перекручена, — мовив лікар.

— Вона замало підтягнена, — відповів Семун.

На хвилину запала мовчанка. Лікар дивився на Семуна, але той свою увагу зосередив на попрузі, яку він завзято підтягував.

— Ти питаєш, чи він оклигає? Мабуть, оклигає, — спроквола мовив лікар.

Семун швидко глянув на нього і спитав:

— То вже нема смертельної небезпеки?

— Вже кілька днів нема, — відповів лікар.

На очах у Семуна з’явилися сльози. Він крадькома витер їх, але вони набігли знов.

— Соромно признаватись... як я люблю свого сина, — заникуючись, сказав він. — Але й кращого хлопця, докторе, нема в цілому нашому селі.

Лікаря зворушили його слова.

— Чого ж ти досі нічого не питав про нього? — поцікавився він.

— Боявся, — признався Семун, ковтаючи сльози, яких він ніяк не міг стримати. — А ще ті жінки... Вони щоразу дивилися на мене, чи я щось питатиму... от я й не міг рота розтулити.

Лікар почекав, поки Семун заспокоїться. Нарешті той перестав плакати і спитав, пильно дивлячись на лікаря:

— А до нього вернеться здоров’я?

— Можливо. Поки що важко сказати напевне.

Семун задумливо похитав головою.

— Можливо, — промурмотів він.

Лікар не хотів перший порушувати мовчанку, щось у Семуні було таке, що стримувало його. Раптом Семун підняв голову.

— Дякую за добру звістку, — сказав він, подав лікареві руку і пішов до хутора.

Тим часом Інгрід сиділа біля хворого.

— Коли ти маєш силу слухати, то я тобі розповім щось про батька, — сказала вона.

— Розповідай, — мовив він.

— Того вечора, коли лікар приїздив сюди вперше, батько кудись пішов, і ми не знали, де він. А виявилось, що він був на весіллі. Всі гості злякалися, коли батько прийшов туди. Він сів до столу й випив з ними. Потім молодий казав, що йому здалося, начебто батько сп’янів. Аж тоді він почав розпитувати про бійку, і йому докладно розповіли, як вона відбувалася. Тим часом надійшов Кнут. Батько захотів, щоб той сам розказав про все, і вийшов з ним на те місце, де ви билися. Всі гості пішли з ними. Кнут розповів, як ти на нього насідав, як ударив його по руці і вона задерев’яніла. А далі не хотів розповідати. Тоді батько випростався й спитав, чи не так усе потім сталося. З цими словами він схопив Кнута в оберемок, підняв угору й повалив на кам’яну плиту, де ще лишилася твоя кров. Притримуючи його лівою рукою, він правою вихопив ножа. Кнут змінився на виду, гості замовкли. Дехто з них бачив, що батько плакав, але він нічого не зробив Кнутові, тільки ще раз підняв його і знов кинув на землю. «Не маю сили відпустити тебе», — сказав батько. Тримаючи Кнута під собою, він пронизував його палючим поглядом.

Тієї хвилини повз них проходили дві старі жінки, й одна з них мовила: «Подумай про своїх дітей, Семуне Гранлієне!» Кажуть, що батько зразу відпустив Кнута й пішов геть із хутора. Кнут після цього забився десь до кімнати і більше не з’являвся серед весільних гостей.

Тільки-но Інгрід скінчила свою розповідь, як двері відчинилися й хтось заглянув до кімнати. То був батько. Вона негайно вийшла, а батько підійшов до Турб’єрна. Ніхто не знає, про що вони говорили, матері, яка стояла під дверима, здалося, начебто мовилось про Турб’єрнове одруження. Але вона не була певна цього й не хотіла заходити до кімнати, поки там сидів чоловік. Коли він вийшов від сина, вираз його обличчя був лагідний і спокійний, а очі почервонілі.

— Наш син житиме, — сказав він, минаючи Інгеб’єрг, — та бог святий знає, чи до нього вернеться здоров’я.