Слава ЗСУ!

Інгеб’єрг заплакала й пішла за чоловіком. Вони сіли поруч на східцях до повітки й багато про що переговорили за той вечір.

Коли Інгрід знов тихо зайшла до Турб’єрна, він тримав у руках аркушик паперу і спокійно, спроквола сказав:

— Передай цього листа Сюневе, коли побачиш її.

Прочитавши його, Інгрід відвернулася й заплакала, бо там було написано:

«ВЕЛЬМИШАНОВНІЙ ПАННІ СЮНЕВЕ ГУТТОРМСДОТЕР СУЛЬБАКЕН

КОЛИ ТИ ПРОЧИТАЄШ ЦІ РЯДКИ, МІЖ НАМИ ВСЕ БУДЕ СКІНЧЕНЕ, БО Я НЕ ТОЙ, ХТО ТОБІ СУДИВСЯ.

НЕХАЙ ГОСПОДЬ БЕРЕЖЕ НАС ОБОХ.

Турб’єрн Семунсен Гранлієн»

Розділ шостий

Сюневе довідалася другого ж таки дня, що Турб’єрн був на весіллі. Про це їй сказав його менший брат, який прийшов на пасовисько. Та коли він виходив з дому, Інгрід спіймала його в сінях і навчила, що треба казати. Отож Сюневе знала тільки те, що в Турб’єрна поламався віз, тому він звернувся по допомогу в Нордгауг, завівся там із Кнутом, і його трохи побили. Тепер він лежить, але ніякої небезпеки немає. Ця новина більше розсердила Сюневе, ніж засмутила. І чим більше вона думала про Турб’єрна, тим тяжче їй ставало на серці. Скільки вже разів він обіцяв поводитись так, щоб її батьки не могли йому нічого закинути, і знов зламав своє слово. Та однаково це їх не розлучить, вирішила Сюневе.

На полонину рідко навідувалися чужі, тому час ішов, а Сюневе більше нічого не знала. Її мучила непевність. Інгрід також не з’являлась, і вона почала здогадуватись, що сталося щось гірше. Тепер вона не виспівувала ввечері, як раніше, коли заганяла худобу, і погано спала вночі, бо їй бракувало Інгрід. Після таких ночей Сюневе була втомлена і пригнічена. Вона робила свою роботу, чистила відра й глеки, варила сир і цідила молоко, але мляво, без колишньої радості, тож менший брат Турб’єрна і ще один хлопець, який пас із ним худобу, почали здогадуватися, що між нею і Турб’єрном щось є, і це давало їм привід до розмов.

Минув тиждень після того, як Інгрід покликали додому. Сюневе почувала себе ще нещаснішою, ніж досі. Стільки вже спливло часу, і ніякої звістки! Надвечір вона кинула роботу, сіла й задивилася на село внизу. Той краєвид ніби трохи заміняв їй людей, а вона тепер як ніколи не хотіла бути сама. Помалу на неї налягала втома, вона поклала голову на руку й відразу заснула. Але сонце світило їй просто у вічі, і сон її був неспокійний. їй приснилося, що вона вдома на Сульбакені, у тій кімнатці, де лежали її речі й де вона звичайно спала. З квітника линули приємні пахощі, хоч і були якісь незвичні, ніби то духмянів розквітлий верес. «Чого б це? — здивувалася Сюневе й вихилилась у відчинене вікно. Он воно що, внизу порався Турб’єрн, садив верес.

— Милий, навіщо ти його садиш? — спитала вона.

— Бо твої квітки не хочуть рости, — відповів Турб’єрн і взявся знов до роботи.

Сюневе стало шкода квіток, і вона попросила його принести їх до кімнати.

— Залюбки, — відповів Турб’єрн, позбирав повиривані з землі квітки й рушив до неї.

Але Сюневе була вже, мабуть, не в своїй кімнатці на горищі, бо він відразу опинився біля неї. Тієї миті з’явилася мати.

— Господи Ісусе, що тут робить цей розбишака з Гранлієна? — крикнула вона, кинулась до дверей і заступила Турб’єрнові дорогу.

Але він хотів будь-що пройти, і вони почали битися.

— Мамо, мамо, він тільки хоче занести мені квітки! — сказала плачучи Сюневе.

— Нікуди він не пройде, — відповіла мати, напосідаючись на хлопця.

Сюневе перелякалась, бо не знала, кому бажати перемоги — матері чи Турб’єрнові, проте була певна, що жодному не хоче поразки.

— Обережніше, не поламайте моїх квіток! — вигукнула Сюневе.

Та вони билися дедалі завзятіше, і чудові квітки розсипались по долівці. Мати наступала на них, Турб’єрн також. Сюневе гірко плакала. Коли Турб’єрн розсипав квітки, то раптом став дуже негарний, волосся в нього почало швидко рости, лице також побільшало, в очах блиснула лють, із пальців вистромилися довгі кігті і вп’ялися в матір.

— Бережіться, мамо! Хіба ви не бачите, що це не Турб’єрн? Бережіться! — закричала Сюневе.

Вона хотіла кинутись матері на допомогу, але не змогла зрушити з місця. Тієї миті її хтось гукнув, раз, потім удруге. Зненацька Турб’єрн зник, і мати також, а її втретє хтось покликав.

— Я тут! — відповіла Сюневе і прокинулась.

— Сюневе! — гукав хтось.

— Я тут! — знов відповіла вона й підвела голову.

— Де ти?

«Це мама», — подумала Сюневе, підвелася й пішла на материн голос.

Мати стояла, тримаючи в одній руці кошика, а другою затіняючи очі від сонця.