Слава ЗСУ!

— Чого це ти лягла спати на голу землю? — спитала мати.

— Я була така стомлена, що сіла відпочити, та й незчулась, як заснула, — відповіла Сюневе.

— Не роби так, доню, — мовила мати. — А я тобі щось принесла. Ось у кошику. Пекла вчора батькові, бо він поїхав з дому, та й тобі лишилося.

Проте Сюневе здогадувалась, що мати прийшла не тому і що недарма вона їй приснилася.

Карен — так звали матір, — як уже мовилося, була невеличка, тендітна жінка з блакитними, глибоко посадженими очима. Розмовляючи, вона ледь усміхалася, але тільки тоді, як то були чужі люди. На старість обличчя її загострилося, рухи стали хапливі, і вона завжди кудись поспішала.

Сюневе подякувала за гостинці, підняла накривку й заглянула в кошик.

— Потім роздивишся, — сказала мати. — Я бачу, ти ще не вимила посуду. Треба спершу все поробити і аж тоді відпочивати, доню.

— Це тільки сьогодні в мене так вийшло, мамо.

— Ходімо, я тобі допоможу, коли вже однаково прийшла сюди, — сказала мати й закасала спідницю. — Все треба робити як слід, чи тебе хто бачить, чи ні.

Мати пішла попереду до піддашку, де стояв посуд з-під молока, й Сюневе повільно рушила за нею. Оглянувши доччине господарство, мати переконалася, що там усюди лад. Вона допомогла Сюневе помити посуд, прибрати, а заразом дала їй не одну пораду. Так минула година чи й дві. Працюючи, мати оповідала, що діється вдома і скільки в неї було клопоту, поки вона вирядила батька в дорогу. Потім спитала, чи Сюневе не забуває помолитись увечері перед сном, мовляв, цього не треба забувати, а то другого дня все в тебе падатиме з рук.

Попоравшись, вони посідали на осонні, щоб дочекатись корів. І тоді мати спитала, чи скоро Інгрід повернеться на полонину. Та Сюневе знала про це не більше за матір.

— Отакі бувають люди, — сказала мати.

Сюневе зрозуміла, що вона мала на думці не Інгрід, і рада була б перевести розмову на щось інше, проте не зважилася.

— Той, хто не має в серці господа, неодмінно. попаде в біду тоді, коли найменше того сподівається, — повела далі мати.

Сюневе промовчала.

— Я завжди казала, що з того хлопця не буде пуття. Отак повестися! Тьху!

Вони сиділи поруч і дивилися вниз на долину, щоб не зустрітися одна з одною очима.

— Ти чула, що з ним сталося? — спитала мати, швидко глянувши на дочку

— Ні, — відповіла Сюневе.

— Кажуть, що з ним погано.

Сюневе відчула, як їй раптом стиснуло груди.

— Щось небезпечне? — спитала вона.

— Його поранено в бік ножем і дуже побито.

Сюневе спаленіла й швидко відвернулася, щоб мати не побачила її обличчя.

— А далі що було? — якомога спокійніше спитала вона, але мати помітила, що груди в неї схвильовано здіймаються, тому відповіла:

— А далі нічого.

Сюневе почала здогадуватися, що сталося якесь лихо.

— Він лежить? — спитала вона.

— Господи, певне, що лежить. Шкода його батька й матері. Такі порядні люди! Але вони добре виховували його, господь не зарахує їм гріха.

Сюневе була в такому розпачі, що не могла зібрати думки докупи.

— Як добре, що ніхто не зв’язав із ним свого життя, — знов сказала мати. — Господь бог усе обертає на краще.

У Сюневе затуманіла голова, і вона мало не зсунулася з кручі.

— Я завжди казала батькові: «Воронь боже, в нас одна дитина, і ми повинні дбати про неї». Твій батько гарна людина, але в нього надто м’яке серце. Та добре, що він слухається порад, які йому дає сам господь бог.

Сюневе аж тепер згадала про батька. Який він завжди був ласкавий до неї! Їй стало ще важче гамувати сльози. Врешті вона не змогла більше стримати їх і голосно заплакала.

— Що з тобою, доню?

— Я й сама не знаю... так мені чомусь тяжко на серці... Може, з татом станеться в дорозі якась біда? — захлипала Сюневе.

— Що ти верзеш? — обурилася мати. — Що з ним може статися? На рівній дорозі до міста!

— Так, а згадайте... що сталося он з Турб’єрном, — мовила крізь сльози дівчина.

— Із Турб’єрном? Ну, твій батько не такий навіжений, повір мені! Він повернеться додому цілий і здоровий, нехай йому господь помагає.

Сюневе не переставала плакати, мати, дивлячись на неї, задумалася над справжньою причиною її сліз. Нарешті вона сказала:

— У житті всього трапляється, доню, і єдина втіха, що могло бути ще тяжче.

— Це невелика втіха, мамо, — сказала Сюневе, гірко плачучи.

Карен не стало відваги висловити те, що вона думала.

— Господь бог часто дає нам видиму науку. Отак він дав її і Турб’єрнові, — тільки й мовила вона і підвелася, бо з-за пагорба почулося ревіння худоби, дзеленчання дзвоників і погукування пастухів.