Слава ЗСУ!

Сюневе перестала рвати ягоди.

— Хочеш? — спитала вона і простягла йому стеблину з нанизаними ягодами.

— Дякую, — відповів він, притримуючи її руку, і стиха додав: — То в нас усе буде, як раніше?

— Так, — ледь чутно прошепотіла дівчина й відвернулася.

Вони йшли далі, і, поки Сюневе мовчала, Турб’єрн не зважувався ні доторкнутись до неї, ні озватися.

Йому здалося, що тіло його зробилось невагоме, а навколо все завирувало. Раптом у вічі йому вдарило світло. Вони опинились на пагорку, звідки було добре видно Сульбакен. У Турб’єрна з’явилось таке почуття, ніби він прожив на тому хуторі ціле своє життя, і йому палко захотілось опинитись там. «Я зараз піду туди разом із нею», — думав він. Що ближче було до Сульбакена, то він ставав сміливіший. «Батько мені допоможе. Я довше не витримаю, ми повинні бути разом!» Він, сам того не помічаючи, пішов швидше, дивлячись тільки поперед себе, на осяяний сонцем хутір. «Таки сьогодні, більше не зволікатиму». Турб’єрн відчув себе таким дужим, що ладен був змести всі перепони на своєму шляху.

— Ти тікаєш від мене? — почув він позад себе лагідний голос Сюневе.

Вона ледве встигала за Турб’єрном і нарешті переконалася, що лишиться позаду. Він засоромився, обернувсь до неї і простяг назустріч їй руки. «Зараз я її схоплю й підійму!» — майнула в нього думка, проте, наблизившись, він не насмілився навіть обняти дівчину.

— Я йду надто швидко? — спитав він.

— Так, — відповіла Сюневе.

Вони вже виходили на сільську вулицю. Інгрід, якої цілу дорогу не було видно, раптом з’явилася позад них.

— Далі вам не можна йти разом, — сказала вона.

Турб’єрн аж здригнувся з несподіванки, йому здалося, що сестра надійшла надто швидко. Сюневе теж трохи здивувалася.

— Мені ще стільки треба тобі сказати, — прошепотів Турб’єрн.

Сюневе мимоволі всміхнулася.

— Ну добре, скажу іншим разом, — додав він і взяв її за руку.

Вона глянула на нього таким чистим, промовистим поглядом, що йому потеплішало на серці, і він подумав: «Я зараз піду з нею!» Та Сюневе обережно звільнила свою руку, обернулась до Інгрід, попрощалася з нею і поволі рушила вниз вулицею. Турб’єрн довго стояв і дивився їй услід.

Брат із сестрою подалися додому лісом.

— Ну що, ви про все побалакали? — спитала Інгрід.

— Ні, шлях був надто короткий, — відповів Турб’єрн і додав ходи, наче не хотів більше ні про що говорити.

— Ну як? — озвався Семун від столу, де він обідав, коли син з дочкою зайшли до хати.

Турб’єрн нічого не відповів. Він просто підійшов до лави й почав роздягатися. Інгрід ішла позад нього й хитро посміхалася. Батько знов узявся за ложку, час від часу поглядаючи на сина, який надто старанно складав куртку. Батько їв і тільки всміхався.

— Сідай їсти, — сказав він, — а то все захолоне.

— Дякую, щось не хочеться, — відповів Турб’єрн, сідаючи до столу.

— Не хочеться? — здивовано перепитав Семун, не перестаючи їсти. А за хвилину сказав: — Ви сьогодні так швидко пішли з церкви, що я й не зоглядівся.

— Нам треба було з кимось побалакати, — відповів Турб’єрн, схилившись над столом.

— Ну й що, побалакали?

— Не встигли, — відповів Турб’єрн.

— Отакої! — мовив Семун, не кладучи ложки.

Доївши, він підвівся з-за столу, підійшов до вікна, хвилину постояв, дивлячись надвір, тоді обернувся до сина і сказав:

— Ходи, поглянемо на врожай.

Турб’єрн підвівся.

— Ні, одягнися.

Турб’єрн був у самій сорочці й сягнув по стару куртку, що висіла якраз над ним.

— Ти ж бачиш, що я одягнув нову, — сказав Семун.

Тоді Турб’єрн теж убрався у святкову куртку, і вони вийшли з хати, батько попереду, син за ним.

Вони пішли вниз вулицею.

— Хіба ми йдемо дивитися не на ячмінь? — спитав Турб’єрн.

— Ні, глянемо на пшеницю, — відповів Семун.

Коли вони вийшли на вулицю, нею саме неквапом їхала підвода.

— Це Нордгауги, — сказав Семун.

— Так, молоді, — додав Турб’єрн, маючи на думці молоде подружжя.

Порівнявшись із Гранлієнами, підвода зупинилася.

— Яка пишна жінка ця Маріт Нордгауг, — пошепки сказав Семун, милуючись нею.

Маріт сиділа на підводі, ледь відхилившись назад. Однією хусткою вона вільно пов’язала голову, а другу накинула на плечі. Вона втупила очі в Гранлієнів, і на її гарному, вольовому обличчі не здригнулася жодна рисочка, ніби воно закам’яніло. Її чоловік був блідий, як смерть.

Він ще дужче схуд і здавався ще пригніченішим, ніж звичайно, як люди, що їх мучить приховане горе.

— Ідете глянути на врожай? — спитав він.