Слава ЗСУ!

— Авжеж, кортить глянути, — відповів Семун.

— Цього року, певне, буде непоганий.

— Так, міг бути гірший.

— Пізно ви повертаєтесь із церкви, — сказав Турб’єрн.

— Треба було попрощатися з усіма знайомими, — відповів чоловік.

— Попрощатися? Ви хіба кудись їдете? — спитав Семун.

— Я їду, — сказав чоловік Маріт.

— І далеко?

— Та далеченько.

— Куди ж саме?

— До Америки.

— До Америки? — в один голос вигукнули батько й син. Потім Семун додав: — Адже ти щойно одружився!

Чоловік усміхнувся:

— Мабуть, посиджу тут, поки лапа переболить, сказала лисиця, попавши в пастку.

Маріт глянула на нього, тоді на Гранлієнів, ледь почервоніла, хоч обличчя в неї і далі було ніби кам’яне.

— І Маріт їде з тобою? — спитав Семун.

— Ні.

— Кажуть, там можна швидко розбагатіти, — озвався Турб’єрн, відчуваючи, що треба якось підтримати розмову.

— Можна, — відповів чоловік.

— Але ж Нордгауг також гарний хутір, — сказав Семун.

— Нас там забагато, — мовив чоловік.

Дружина знов глянула на нього.

— І один одному стоїмо поперек дороги, — додав він.

— Ну що ж, щасливо тобі доїхати, — сказав Семун і потиснув йому руку. — Дай боже, щоб ти знайшов те, чого шукаєш.

Турб’єрн пильно глянув у вічі своєму шкільному товаришеві й мовив:

— Я хотів би з тобою поговорити.

— Добре, як є з ким поговорити, — відповів той, водячи пужалном по днищу підводи.

— Приходь до нас, — озвалася Маріт.

Турб’єрн і його батько вражено глянули на неї. Вони забули, що в Маріт такий лагідний голос.

Нордгаужці рушили далі. Підвода їхала поволі, здіймаючи хмарину куряви. У золотавому промінні надвечірнього сонця мерехтіла шовкова хустка Маріт, ще дужче відтінюючи чоловікову темну куртку з домашнього сукна. Нарешті підвода сп’ялася на пагорок, потім зникла за ним.

Батько з сином довго йшли мовчки.

— Мабуть, він не скоро повернеться назад, — нарешті сказав Турб’єрн.

— Може, так буде й краще, коли вже він не знайшов щастя на батьківщині, — відповів Семун.

І вони знов надовго замовкли.

— Ми ж поминули пшеницю! — вигукнув раптом Турб’єрн.

— Нічого, глянемо на неї, як вертатимемось назад.

І батько з сином пішли далі. Турб’єрн більше не питав, куди вони простують, бо їхнє поле залишилось позаду.

Розділ дев’ятий

Гутторм і Карен Сульбакени вже пообідали, коли до хати зайшла розпашіла й засапана Сюневе.

— Де ти була, доню? — спитала мати.

— Я забалакалася з Інгрід, — відповіла Сюневе, скидаючи з себе хустку.

Батько саме шукав у шафі книжки.

— Про що можна було так довго балакати?

— Та ні про що.

— То краще б ти, доню, йшла з церкви разом з усіма.

Вона встала й принесла дочці їсти. А коли та сіла до столу, мати примостилася навпроти неї і знов спитала:

— Може, ти ще з кимось розмовляла?

— Так, там була не сама Інгрід, — відповіла Сюневе.

— Треба ж їй колись порозмовляти з людьми, — втрутився батько.

— Певне, що треба, — трохи лагідніше мовила мати, — але з церкви вона повинна йти з батьками.

Сюневе промовчала.

— Гарно було сьогодні в церкві, — знов почала мати. — Аж радісно стає, коли бачиш, як молодь складає обітницю.

— Так, згадуєш своїх власних дітей, — сказав Гутторм.

— Правда, — зітхнула мати. — Ніхто не знає, що з тих дітей вийде.

Гутторм довго мовчав.

— Ми повинні дякувати господові, — нарешті сказав він, — що він зберіг нам хоч одне.

Мати водила пальцем по столі, не підводячи очей. Тоді стиха мовила:

— Сюневе наша найбільша втіха. — І додала ще тихіше: — Гарна вона в нас дитина.

Знов запала довга мовчанка.

— Так, вона принесла нам багато радості, — сказав Гутторм і зворушено додав: — Дай боже їй добру долю.

Мати провела пальцем по столі, стираючи сльозу, що скотилася їй з очей.

— Чому ти не їси? — за хвилину спитав батько, дивлячись на дочку.

— Дякую, я не голодна, — відповіла Сюневе.

— Але ж ти нічого не їла, — сказала мати. — І стільки ходила.

— Чогось не хочеться, — мовила Сюневе, поскубуючи торочки на хустці.

— їж, доню, — сказав батько.

— Не можу, — відповіла Сюневе й раптом заплакала.

— Чого ти плачеш, голубко?

— Не знаю, — схлипуючи, відповіла дочка.

— Вона ледь що і в сльози, — мовила мати.

Батько підвівся й підійшов до вікна.

— До нас ідуть якихось двоє чоловіків, — сказав він.

— Невже? Так пізно? — спитала Карен і також підійшла до вікна.