Слава ЗСУ!

Вони довго дивилися вниз.

— Хто б це міг бути? — озвалася нарешті Карен, але в голосі її зовсім не чути було запитання.

— Не знаю, — відповів Гутторм.

Вони дивилися далі.

— Ніяк не впізнаю, хто то, — трохи згодом сказала Карен.

— І я не впізнаю, — відповів Гутторм.

Чоловіки тим часом підійшли ближче.

— Мабуть, це таки вони, — нарешті сказала Карен.

— Так, наче вони, — погодився Гутторм.

Чоловіки підходили все ближче й ближче.

Старший із них зупинився й озирнувся назад, молодший також зупинився. Потім обидва рушили далі.

— Ти не знаєш, чого вони йдуть? — спитала Карен таким самим тоном, як і першого разу.

— Ні, не знаю, — відповів Гутторм.

Карен обернулася, підійшла до столу, забрала посуд і поправила скатертину. Тоді мовила до Сюневе:

— Накинь, доню, хустку, до нас ідуть люди.

Не встигла вона сказати це, як Семун відчинив двері й зайшов до хати, а за ним і Турб’єрн.

— Б’ємо вам чолом, — сказав Семун, на мить зупинився коло порога, тоді повагом підійшов ближче і вклонився господареві та господині.

Турб’єрн зробив те саме.

Наостанці вони підійшли до Сюневе, яка все ще стояла в кутку з хусткою в руках, не знаючи, напинати її чи ні, а може, й забувши вже, що вона її тримає.

— Просимо, сідайте, — сказала господиня.

— Дякуємо, за такий короткий шлях ми не стомилися, — відповів Семун, але сів.

Турб’єрн опустився на лаву поруч із ним.

— Ми сьогодні згубили вас, коли вийшли з церкви, — сказала Карен.

— Так, ми теж шукали вас, — відповів Семун.

— Надто багато було людей, — озвався Гутторм.

— Дуже багато, — погодився Семун. — Але гарно було в церкві.

— Так, ми саме про це балакали, — сказала Карен.

— Як приємно дивитися на конфірмантів тим, у кого є свої діти, — мовив Гутторм.

Карен неспокійно засовалась на лаві.

— Атож, — підхопив Семун. — Починаєш тоді задумуватись над їхньою долею. Того я сьогодні й прийшов до вас, — додав він, потім спокійно оглянувся і взяв нову пучку жувального тютюну, а прожований обережно поклав у мідяну коробочку.

Гутторм, Карен і Турб’єрн намагалися не дивитись одне на одного.

— Я надумав прийти сюди разом з Турб’єрном, — неквапом почав Семун, — боявся, що сам він ще довго не зважиться піти, а як і піде, то навряд чи зуміє все до ладу сказати. — Він скоса позирнув на Сюневе, і вона відчула його погляд. — Річ ось у чому. Мій хлопець віддавна, ще з того віку, коли про таке тільки починають думати, кохає вашу Сюневе, і я гадаю, що й вона до нього не байдужа. Отож мені здається, що найкраще було б їх одружити. Спершу я був проти цього, бо сам бачив, що він не вміє тримати себе в руках, то де вже йому утримати ще когось. Але тепер, мені здається, я можу за нього поручитися, а якщо не я, то вона, бо її влада над ним найбільша. То що ви на це скажете — може, хай би вони побралися? Квапитись нам нема чого, але, по-моєму, нема чого й відкладати надовго. В тебе, Гутторме, великий хутір, у мене трохи менший, та ще його й доведеться ділити між дітьми, а все ж таки я гадаю, що ми можемо дійти згоди. Я найперше хочу почути, що про це думаєте ви, а її спитаю наостанці, бо начебто знаю, чого вона бажає.

Семун замовк. Гутторм, згорбившись, сидів біля столу, неспокійно клав одну руку на другу, потім знов міняв їх і все пробував випростатись, проте аж за четвертим чи за п’ятим разом йому вистачило сили вирівняти спину. Він провів руками по колінах і глянув на дружину, мимохідь скинувши оком і на Сюневе. Дівчина сиділа нерухомо, обличчя її не було видно. Карен задумливо водила пальцем по столі.

— Що ж... це для нас велика честь, — нарешті сказала вона.

— Атож, і мені здається, що ми повинні подякувати вам за таку честь, — сказав Гутторм голосно, ніби відчув неабияку полегкість.

Він переводив погляд з дружини на Семуна, що сидів, прихилившись спиною до стіни і схрестивши руки на грудях.

— У нас одна дочка, — повела далі Карен, — і ми спершу повинні добре подумати.

— Золоті слова, — мовив Семун, — але я не знаю, що вам заважає відповісти зразу, як казав ведмідь, коли просив селянина віддати йому корову.

— А чого ж, ми можемо відповісти зразу, — сказав Гутторм і глянув на дружину.

— Річ у тім... що Турб’єрн поводився часом дуже нестримно, — мовила Карен, не дивлячись ні на кого.

— Але ж він, здається мені, виправився, — став на захист хлопця Гутторм. — Ти сама сьогодні казала.

Запала мовчанка. Старі Сульбакени мовчки перезиралися одне з одним.

— Якби на нього можна було покластися, — врешті озвалася Карен.