Слава ЗСУ!

— А хіба полювання на ведмедя таке небезпечне? — спитав один маленький хлопчик.

— Небезпечне? — перепитав Турвал. — Таж у ведмедя розуму, як у десяти чоловіків, а сили — як у дванадцяти!

— Це ми вже знаємо, — знов спинили їх дівчата. Їм кортіло нарешті почути щось нове.

— Але Нільс удався в свого батька і, звичайно, піде.

— Певне, що піде, — мовив Уле Беен. — Сьогодні вранці, коли ще всі спали, я бачив, як Нільс Беен, Ларс Стрілець і ще якийсь чоловік, усі з рушницями, йшли в гори. Цікаво, чи не на пасторське пустище вони подалися?

— Це було рано? — хором запитали діти.

— Дуже рано! Я встав, коли ще мати не запалила вогнища.

— І Ларс ніс ту свою рушницю? — спитав Ганс.

— Не знаю, чи ту, але рушниця в нього була така довга, як від мене до столу.

— Не бреши, такої рушниці не буває, — заперечив Турвал.

— Ти сам казав, що буває! — мовив хлопець.

— Із тією довгою рушницею уже не ходять на полювання.

— Принаймні та, що він ніс, була така. Майже як від мене до столу.

— То, видно, він таки взяв її з собою.

— Аж подумати страшно, — мовила Маріт, — вони вже десь недалеко від ведмедів!

— А може, саме тепер кидаються на них! — сказав Турвал.

Запала глибока, майже врочиста тиша.

— Я, мабуть, піду, — мовив Турвал, беручись за шапку.

— Так, так, іди, може, щось почуєш! — загукали діти, пожвавішавши.

— А що скаже вчитель? — завагався Турвал.

— Що тобі вчитель, ти син пастора, — мовив Уле Беен.

— Нехай він тільки торкне мене! — сказав Турвал серед моторошної тиші й тріпнув головою.

— Ти тоді даси йому відкоша? — з надією запитали діти.

— Може, й дам, — сказав він, знов тріпнувши головою, і вийшов.

Діти вирішили, що треба трохи почитати, поки його немає, але нікому не читалось, хотілося й далі говорити про ведмедя. Кожне уявляло собі, що там робиться в лісі. Ганс заклався з Уле, що Ларсову рушницю заїло і ведмідь кинувся на нього. Малий Кнут Пласен вважав, що їм усім тепер скрутно, і дівчата погодилися з ним. Та ось двері розчахнулися, і вбіг засапаний Турвал.

— Ходімо! — крикнув він.

— А вчитель? — нерішуче мовив хтось.

— Хай він сказиться! Ведмідь, ведмідь!

Більше він не міг сказати жодного слова.

— Його вбили? — тихо спитав один хлопець.

Діти затамували подих.

Турвал сів, трохи відсапався, потім підвівся, виліз на лавку й замахав шапкою.

— Ходімо! Я все беру на себе!

— А куди? — спитав Ганс.

— Найбільшого ведмедя вже притягли в село, а решта ще лишилася в лісі. Ларсова рушниця дала хука, ведмеді кинулись на мисливців і поранили Нільса Беена. Той чоловік, що пішов із ними, впав долілиць на землю і прикинувся мертвим, тому ведмідь його не зачепив. А як Ларс із Нільсом упоралися зі своїм ведмедем, то застрілили й того другого. Слава!

— Слава! — підхопили всі діти. Вони посхоплювалися зі своїх місць, вибігли надвір і помчали полем, а тоді лісом до Беена, наче на світі й не було ніякого вчителя.

Скоро дівчата почали жалітися, що не встигають, та хлопці взяли їх за руки й потягли далі.

— Глядіть, не чіпайте ведмедя, — попередив дітей Турвал, — бо часом трапляється, що він оживає.

— Справді? — здивувалась Маріт.

— Так, ведмідь може ожити в зовсім іншій подобі, тому бережіться!

Діти побігли далі.

— Ларс десять разів вистрілив у найбільшого ведмедя, поки звалив його, — знов сказав Турвал.

— Боже, десять разів!

Вони знов додали ходи.

— Нільс штрикнув свого ножем вісімнадцять разів, поки той упав.

— Ну й ведмедиська!

Діти бігли так швидко, що з них котився піт.

Ось і Беен. Уле розчахнув двері і перший ускочив до хати.

— Обережно! — попередив його Ганс, що вбіг слідом за ним.

Потім зайшли Маріт і ще одна мала дівчинка, яким хлопці допомагали бігти. Турвал спинився на порозі, щоб було краще видно.

— Глянь, он кров! — сказав він Гансові.

Решта дітей не зважувались зайти до хати.

— Ти бачиш ведмедя? — спитала одна дівчинка в хлопця, що стояв ближче до дверей.

— Бачу, він такий великий, як найбільший кінь у капітановій садибі, — відповів хлопець.

Далі він розказав їй, що, хоч ведмідь був зв’язаний ланцюгом, а однаково розірвав його на передніх лапах. Хлопець добре бачив, що ведмідь ще живий, і кров із нього цебенить дзюрком!

Звичайно, то була брехня, але діти забули про неї, коли побачили і ведмедя, і рушницю, і Нільса, що після сутички зі звіром сидів забинтований, і почули розповідь старого Ларса Стрільця про те, як усе відбувалося. Діти слухали, аж роти пороззявляли, тому й не помітили, як хтось підійшов до них ззаду і теж сказав своє слово, але зовсім іншим тоном: