Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Інгрід, рідненька, ти ще сердишся на мене?
— Ні, любий Турб’єрне, не серджуся! Кидай у мене снігом, скільки хочеш.
На ганку хтось затупотів, обтрушуючи сніг. Це прийшов батько. Обличчя його світилося ласкою і добротою, і хлопцеві стало ще тяжче на серці.
— Ну, як ви тут? — спитав він, оглядаючи свою родину.
Просто дивно, що годинник від тих слів не впав зі стіни.
Мати принесла страву.
— Що ви робили без мене? — знов спитав батько, сідаючи до столу.
Турб’єрн глянув на матір, і на очах у нього виступили сльози.
— Нічого такого... — відповіла мати спроквола. Вона хотіла ще щось додати, але промовчала, тільки сказала: — Я відпустила Аслака.
«Починається», — подумав Турб’єрн і заходився гратись з Інгрід, немов нічого в світі його не цікавило. Батько ще ніколи не сидів так довго за столом, і хлопець навіть почав рахувати шматки, які той з’їдав. Дійшовши до четвертого шматка, Турб’єрн спробував порахувати, скільки мине секунд, поки батько візьме п’ятий, і збився з рахунку. Нарешті батько підвівся і вийшов з кімнати. «Шибки, шибки!» — дзвеніло Турб’єрнові у вухах, і він подивився, чи вони цілі в хаті. Так, усі були цілі. Та ось за батьком вийшла й мати. Турб’єрн узяв на руки Інгрід і сказав їй так ласкаво, що дівчинка вражено подивилась на нього:
— Хочеш гуляти в Золотого короля на лузі?
Звичайно, сестра хотіла. І він заспівав, хоч ноги в нього тремтіли:
Сестра відповіла йому:
Діти були захоплені грою, коли до хати зайшов батько і пильно глянув на сина. Турб’єрн ще дужче пригорнув до себе сестру, хоч сам мало не впав зі стільця. Батько відвернувся, так нічого й не сказавши. Минуло півгодини, а він усе мовчав, і Турб’єрн уже почав вірити, що лихо обминуло його, хоч і далі боявся. А коли ввечері батько сам допоміг йому роздягтися, він, вражений і розгублений, знов почав тремтіти. Та батько погладив його по голові й поплескав по щоці. Хлопець не пам’ятав, щоб батько коли-небудь так пестив його. Йому стало тепло на душі, і страх його розтанув, наче крига від сонячного проміння.
Турб’єрн не стямився, як опинився в ліжку, а оскільки він не міг ані співати, ні кричати, то склав руки на грудях і тихо проказав шість разів «Отче наш» від початку до кінця й від кінця до початку. Засинаючи, він відчував, що нікого в світі так не любить, як батька.
Уранці Турб’єрн прокинувся такий наляканий, що не міг навіть крикнути. Йому здавалося, що його однаково зараз наб’ють. Та розплющивши очі, він відчув велике полегшення, бо переконався, що все це йому тільки приснилося. Але скоро він зрозумів, що комусь усе-таки загрожує кара. І побачив кому — Аслакові. Бо Турб’єрн добре знав, чого слід чекати від батька, коли він ходить туди й назад по хаті. Невисокий, кремезний, він люто позирав з-під кущуватих брів на Аслака, і той, видно, також відчував, що його чекає. Він сидів на днищі переверненої діжки і то спускав ноги й махав ними, то підгинав їх під себе. Руки він, як звичайно, тримав у кишенях, а шапку зсунув на потилицю, і з-під дашка вибивався темний чуб. Він ще дужче кривив і так завжди скривленого рота й дивився на Семуна з-під опущених повік.
— Хлопець ваш таки пришелепуватий, — сказав він. — Та найгірше, що вашу кобилу налякав троль.
Семун зупинився.
— Ох ти мерзотнику! — крикнув він так, що стіни задрижали, а наймит майже зовсім заплющив очі. Семун знов почав ходити по хаті.
— Їй-богу, її троль налякав, — за якусь мить знов озвався Аслак і крадькома глянув на господаря, щоб довідатися, яке враження справили його слова.
— Ні, кобила боїться лісу, а не троля, — сказав Семун, і далі міряючи кроками кімнату. — Ти, негіднику, звалив ялину біля самої неї, і тепер вона боїться кожного дерева.
