Слава ЗСУ!

Аслак вислухав його, тоді знов озвався:

— Думайте собі так, якщо вам від того легше. Але навряд чи ваша кобила перестане полохатися, як ви казатимете, що вона злякалась дерева. — Про всяк випадок Аслак відсунувся трохи далі й затулив рукою обличчя.

І справді, Семун підійшов до нього й тихо, але грізно сказав:

— Ох ти проклятий...

— Семуне! — почулося від вогнища.

То був голос Інгеб’єрг, його дружини. Вона хотіла втихомирити чоловіка і водночас заколисувала найменшу дитину, яка з переляку заплакала. Дитина замовкла перша, а тоді й Семун урвав на півслові свою лайку. Але він підніс кулака, надто маленького як на його кремезну постать, до обличчя наймитові й обпік його палючим поглядом. Тоді знов почав ходити по хаті, ще раз підступив до Аслака, потім відійшов від нього. Аслак був дуже блідий, але той бік обличчя, що бачив Турб’єрн, посміхався, хоч другий, обернений до Семуна, наче закам’янів.

— Пошли нам терпцю, господи! — за мить проказав він, проте відразу наставив ліктя, ніби захищаючись від удару.

— Не згадуй його наймення, негіднику!

Інгеб’єрг підійшла до чоловіка з дитиною на руках і лагідно торкнулася до його плеча. Він не глянув на неї, але руку опустив. Дружина сіла, а Семун знов почав ходити по хаті. Якусь мить панувала мовчанка, потім Аслак сказав:

— Звичайно... богові й так досить мороки з Гранлієном.

— Семуне, Семуне! — пошепки мовила Інгеб’єрг чоловікові, та він уже нічого не чув, а кинувся на Аслака. Той, захищаючись, виставив уперед ногу. Та Семун схопив його за ту ногу й за комір і шпурнув ним у зачинені двері так, що наймит вибив головою дошку й полетів до сіней. Інгеб’єрг, Турб’єрн і менші діти закричали й почали просити батька, щоб він більше не чіпав Аслака. Вся хата сповнилась галасом і плачем. Проте Семун рвонувся до своєї жертви, навіть не відчинив як слід дверей, тільки відштовхнув ногою вбік тріски, знов схопив хлопця, виніс його на подвір’я і з розгону шпурнув додолу. А коли помітив, що в тому місці намело надто багато снігу і Аслак не дуже забився, то придавив йому коліном груди і вдарив кулаком в обличчя. Потім ще раз схопив його, потяг туди, де було менше снігу, як вовк тягне роздертого собаку, втретє шпурнув ним об землю, цього разу ще дужче, знов придавив коліном... і невідомо, чим би все це скінчилось, якби Інгеб’єрг з дитиною на руках не кинулася поміж них.

— Не занапащай нас, Семуне! — заголосила вона.

За хвилину Інгеб’єрг уже сиділа в хаті, Турб’єрн одягався, а Семун знов ходив по кімнаті й час від часу ковтав води, але рука в нього тремтіла, й вода вихлюпувалась із чашки на підлогу. Аслак не з’являвся до хати, і мати хотіла вже вийти надвір.

— Сиди! — сказав батько таким тоном, ніби звертався до когось чужого.

Інгеб’єрг залишилась, а невдовзі він сам вийшов з хати. І довго не повертався. Турб’єрн узяв книжку й почав читати, не відриваючи очей від сторінки, проте не розумів жодного речення.

Після полудня в хаті запанував звичайний лад, хоч у всіх було таке почуття, наче в них побував хтось чужий. Коли Турб’єрн зважився вийти надвір, то біля самого порога побачив Аслака, який складав на санки свої пожитки. На його, Турб’єрнові, санки! Турб’єрн перелякано витріщив очі на Аслака, бо в того справді був страшний вигляд: на обличчі запеклася кров, на одежі також були криваві плями, він кашляв і часто хапався за груди. Якусь мить Аслак мовчки дивився на Турб’єрна, потім сказав:

— Не подобається мені твій вигляд, хлопче.

Тоді перекинув ногу через санки, сів на них і поїхав униз.

— Дивись, щоб знав, де шукати санки! — гукнув він і зареготав. Потім ще раз обернувся й показав язика. Невдовзі його не стало видно.

Та наступного тижня до них на хутір з’явився ленсман[2]. Батько кілька разів кудись ходив, мати плакала й також кудись ходила.

— Що сталося, мамо? — спитав Турб’єрн.

— Ох, це все через Аслака! — відповіла вона.

Одного дня батьки почули, як мала Інгрід співала:

Ох, і гарне в нас життя:

Ані правди, ні пуття;

Дівка полами повіє —

В хлопця зразу серце мліє;

Сам господар ліг заснути —

Наймит мусить спину гнути;

Господиня клопіт має —

В кашу воду доливає;

Ще мудріший кіт, бо зранку

Злизує з горшків сметанку.

Її почали розпитувати, від кого вона навчилася такої пісні. Звичайно, від Турб’єрна. Той перелякався і сказав, що чув її від Аслака. Тоді його попередили, що коли він сам співатиме таких пісень або вчитиме сестру, то дістане доброї хлости. Невдовзі після того батьки почули, що Інгрід лається. Знов покликано Турб’єрна, і батько вирішив негайно покарати сина. Та хлопець заплакав і так палко пообіцяв надалі не робити нічого поганого, що йому ще раз вибачили.

---

  2 Ленсман — у скандінавських країнах сільський урядовець, що виконує обов’язки судді й поліцая.