Слава ЗСУ!

А найближчої неділі батько сказав йому:

— Сьогодні ти не лишишся бешкетувати вдома, а підеш зі мною до церкви.

Розділ другий

Церква в думках селянина посідає особливе місце: це святиня, зовні оточена врочистою цвинтарною тишею, а всередині сповнена життя, коли правиться служба божа. Це єдина будівля в долині, опоряджена розкішно, тому її шпиль здіймається в очах селянина вище, ніж здається комусь іншому. Коли селянин ясного недільного ранку йде до церкви, його вже здалеку вітають дзвони, і він щоразу здіймає шапку, ніби дякує за вітання. Він з ними здавна в спілці, про яку ніхто не знає. Ще дитиною він стояв на порозі й слухав їхній гомін, а повз нього вулицею статечно йшли парафіяни. Батько приєднувався до них, але сам він був ще малий і залишався вдома. Багато уявлень пов’язано в селянина з тим протяглим, могутнім гомоном, що луною котився поміж горами годину або й дві, але одне стало невіддільне від нього: нова, чиста одежа, ошатно вбрані жінки, вичищені коні і блискуча збруя на них.

І коли одного недільного ранку дзвони сповіщали про його власне щастя, коли він сам у новісінькому, хоч трохи й завеликому одязі твердо ступав поряд із батьком, уперше простуючи, до церкви, яка радість бриніла в їхньому гомоні! Вони ніби відчиняли перед ним кожні двері, щоб він побачив усе, що захоче. А дорогою назад дзвони знов лунали в нього над головою, ще запамороченою від побожного співу й казання, від навали того, що побачили його очі, — вівтарних образів, святкових уборів, — тоді гомін їхній назавжди закарбував у пам’яті всі ті враження і освятив маленьку церкву, яку він віднині носитиме в своєму серці.

Підрісши, хлопець звичайно літує в горах з худобою. Та коли він ясного, росяного недільного ранку сидить на камені й наглядає за худобою, що, дзеленькаючи дзвониками, пасеться внизу, і до нього раптом долинає церковний дзвін, його опановує невиразна туга. Той дзвін нагадує йому долину, знайомих, з якими він перемовлявся словом біля церкви, радість спілкування з ними і ще більшу радість, що охоплювала його, коли він вертався з церкви, нагадує святковий обід удома, батька, матір, менших братів і сестер, веселі розваги на луці недільного надвечір’я... І серце йому болісно стискається в грудях. Та враз він похоплюється, що це тільки церковний дзвін, відганяє від себе смуток, пригадує уривок якогось псалма й починає співати, склавши руки на грудях і линучи поглядом у долину. Тоді проказує ще й коротеньку молитву, схоплюється з місця і радісно сурмить у свій ріжок, аж луна котиться горами.

Тут, серед тихих гірських долин, церква й досі промовляє своєю особливою мовою до людей кожного віку, постає перед ними такою, якою вони хочуть її бачити. Багато що потім може стати між ними й церквою, але ніщо не перевищить її. Величною і довершеною, із суворо, але й підбадьорливо зведеним угору пальцем постає вона перед конфірмантом, юнаком, який щойно обрав свій шлях, мужньою і дужою перед людьми, яких гнітить горе, просторою та доброю перед старими, що їх уже втомило життя. Під час служби до церкви приносять дітей, а відомо, що ніщо не викликає такого врочистого настрою, як цей обряд.

Тому не можна описувати норвезьких селян — чи то добрих, чи зіпсованих, — не згадавши про їхні стосунки з церквою. Такий опис може здатися одноманітним, але нічого не вдієш, одноманітним може здатися кожен опис життя норвезького села, а не тільки відвідин церкви, про які зараз буде мова.

Турб’єрн радів, що йде до церкви, радів, що стільки всього бачить, його чарував барвистий натовп біля неї і вражала врочиста тиша всередині перед службою. І хоч сам він не здогадався схилити голову під час молитви, проте, помітивши навколо схилені голови, зробив те саме. Почався спів, усі одностайно приєдналися до нього, і Турб’єрн навіть трохи злякався. Та поступово він піддався чарам того співу і аж здригнувся, мов уві сні, коли дверці їхньої лавки тихо відчинились і хтось сів біля них. Після закінчення співу батько потиснув тому чоловікові руку й спитав:

— Як справи на Сульбакені?

Турб’єрн підвів очі на сусіда, та хоч як він придивлявся, а не помітив у ньому нічого чаклунського. То був високий русявий чоловік з ласкавим обличчям, великими блакитними очима й великим лобом. Він усміхався, коли до нього зверталися, на всі Семунові слова відповідав «так», але сам говорив мало.

— Он там сидить Сюневе, бачиш? — мовив батько, нахиляючись до Турб’єрна.

Він посадовив його на коліна й показав на лавку в жіночій половині. Там стояла навколішки дівчинка й дивилася на нього через поруччя. Вона була ще біліша за свого батька, таких білих кіс Турб’єрн зроду не бачив. Її шапочка була перев’язана червоною стрічкою, а з-під шапочки вибивалися біленькі кучері. Дивлячись на нього, дівчинка всміхалась, і якийсь час він бачив тільки її білі зуби. В одній руці вона тримала блискучий молитовник, а в другій — згорнену жовто-червону шовкову хусточку й розважалася тим, що тріпала хусточкою по молитовникові. Що довше Турб’єрн дивився на неї, то дужче вона всміхалася, і йому закортіло так само стати навколішки. Дівчинка кивнула йому головою. Він хвилину поважно дивився на неї, тоді теж кивнув головою. Вона всміхнулася й знов кивнула. Він відповів їй, потім ще раз і ще. Вона всміхалась, але більше не кивала головою. Проте він не зводив з неї погляду, і нарешті вона знов кивнула.